Війна забирає найкращих… про це сучасникам стало відомо не з книжок і розповідей дідусів і бабусь про війну… про це ми дізнались із власного досвіду, коли почали втрачати рідних, друзів, знайомих… які у звичному мирному житті були звичайними людьми. А на війні, роблячи звичайні для себе речі, стали Героями для інших!
Збираючи історії з життя Героїв нашого краю, щоразу впевнююсь у тому, що Макарівщина – свята земля, якщо зростила і виховала таких Людей!
Сьогодні спогадами про Героя Макарова поділились рідні, друзі, знайомі і не знайомі люди Руслана Романова.
Спогади рідної сестри Людмили Павленко
Руслан Сергійович Романов народився 1982 року в Макарові. Все життя тут навчався і проживав.
Старший мене на 4 роки брат, завжди захищав і оберігав від усього поганого. Він з дитинства найбільше не любив брехні та несправедливості…
Руслан дуже багато читав. Улюблений жанр, то завжди історичні книги. Йому дуже легко давалась будь-яка наука. Але він ніколи нічого не «зубрив», навчатись було йому в насолоду.
Брат у будь-якій життєвій ситуації (якою б складною вона не здавалась), завжди відстоював правду і справедливість. Ці дві чесноти були його єством і стержнем. Він міг зробити «революцію», коли бачив, що хтось когось кривдить. Але для себе зиску не мав ніколи…Йому хотілося бути завжди десь потрібним.
Він мріяв стати адвокатом. Проте, у ті часи, ця професія обирала дуже багатих, або тих, хто мав потрібні «зв’язки». Щоб мати можливість допомагати іншим, Руслан після закінчення Макарівської середньої школи №2, вступив до Макарівського медичного училища і пов’язав своє життя з медициною.
Після закінчення училища він проходив строкову службу в ЗСУ, служив медичним працівником у військовій частині. Пам’ятаю, як він часто говорив, що в медицині йому подобається лише одне – допомагати людям!
Після закінчення служби він приїхав додому і просив маму підписати дозвіл на виїзд в Сирію. Тоді у цій країні йшла війна і з України набирали добровольчий контингент для участі в миротворчій місії. Мама дуже переживала, а брат запевняв, що він же не воювати їде, а надавати медичну допомогу. Говорив, що він там потрібен людям… Але материнське серце невблаганне, коли дитині загрожує небезпека і наша мама не підписала документи і не пустила Руслана у країну, де була війна…
Медицину він не полишив і деякий час працював в лікарні ім. Павлова. Там перебувають пацієнти із психічними розладами і якось один із хворих напав на медичну сестру та побив її. Із чоловіків був присутній на той час на зміні лише Руслан, він натиснув тривожну кнопку, але часу було обмаль. Він намагався втихомирити пацієнта самотужки і щоб врятувати жінку, брат заломив руки хворому. У пацієнта внаслідок цього виникла травма руки. Всі розуміли, що Руслан врятував свою колегу. Доки прибула б підмога, могло б трапитись непоправне горе. Але керівництво лікарні якось мало відреагувати. Тоді Руслану виписали догану, йому було дуже образливо через цю несправедливість, бо він просто рятував чиєсь життя… Після цього випадку він прийняв рішення звільнитися з цієї роботи…
Потім працював на будівництві, на деревообробному підприємстві. І де б він не знаходився, завжди відстоював справедливість.
Коли росія забрала український Крим, а потім розпочались бойові дії на сході України, Руслан хотів піти в АТО, сказав про це нам. На той час його донька Улянка була дуже маленька і сімейні обставини завадили йому це зробити. Хоча він намагався потрапити туди добровольцем не один раз…
Та війна прийшла в його дім 24 лютого 2022 року в Макарів…
Із новин ми дізнались, що російські війська вже в Гостомелі… Працівники Макарівського військкомату вже евакуювались у «безпечне місце» і наш Руслан пішов до Макарівської селищної ради. Тоді, їх «на список» брали до Макарівської ТРО… Він, як і десятки інших макарівчан, без жодної зброї, стали на захист своєї маленької Батьківщини. Навіть не підозрюючи, яке пекло буде, тут в Макарові і що їм доведеться робити…
Доки ми перебували в Макарові, в районі Зарічки, він щодня до нас приходив: мився, їв, переодягався і йшов назад туди, де був потрібен.
Руслан, коли приходив, розказував, що вперше так страшно стало. 4 березня він ішов від нас до Будинку культури і коли був вже біля хлібного заводу, у наш міст тоді влучили міною. Загинула дівчина… Він розказував, що бачив, як її відкинуло, що сподівався, що вона виживе, хотів надати їй медичну допомогу… але на жаль, він допомагав її вантажити до моргу… там тоді не одна вона загинула…
Як тільки з’явилась можливість виїхати з Макарова, я відразу вивезла двох своїх маленьких дітей.
По телефону з Русланом, ми говорили вже тоді, коли виїхали. Він не любив говорити. І я розуміла, що йому було не до цього. Поки мама була в Макарові, я все дізнавалась від неї, вона знаходила місця де ловив зв’язок. Або з Русланом, коли він віз людей на евакуацію, наприклад, в Житомирі був зв’язок, тоді ми лише говорили. Він завжди повторював, тільки щоб я не переживала, що все буде добре, скоро всі повернуться додому…
Ще він тоді сказав берегти себе і дітей і маму.
Якось не було такого щоб він пояснював чому саме лишається в Макарові. Це не обговорювалось. Брат просто знав, що мусить, а ми знали, що він по-іншому не вчинить. В цьому був весь наш Руслан.
Наша двоюрідня бабуся проживає в районі цегельного заводу, вона не виїжджала, бо доглядала за тваринами сусідів. Звістки від неї не було ніякої, зв’язок був відсутній. Та одного дня мені подзвонив Руслан: «Не переживай, я був у баби Каті, вона жива, заніс їй ліки і продукти харчування, я тут допомагаю людям, дуже багатьом потрібна допомога. Зі мною все добре, інколи пробивається зв’язок. Я буду дзвонити і розповім усе після війни»…
За 4 дні до його загибелі, ми не могли до Руслана додзвонитись і на жаль ми не знали нікого, до кого можна було б зателефонувати, але і зв’язку тоді в Макарові не було…
Ми просто періодично набирали його номер. І пізно ввечері 21 березня, я додзвонилась до Руслана. Голос у нього був стомлений, засмучений, але він говорив, що все нормально, сказав, що ще додому не можна і що він скоро набере, коли можна буде повернутись, оце його останні слова… Він так і не подзвонив більше…
А наступного дня мені подзвонила тітка і сказала, що прочитала, що Руслан загинув. Я тоді дуже на неї образилась і насварилась. Я навіть не допускала, що таке може трапитись… Але виявилось, то жахлива правда…
Мама тоді вже була поряд зі мною і бачила, що щось не так. Але я не говорила, а потім все ж розповіла, думала, що в цей день втрачу і маму… вона важко це перенесла і досі з цим змиритись не може…
Мого рідного брата Руслана було вбито під час артилерійського обстрілу в його рідному Макарові 22 березня 2022 року…
Більше я нічого не знала… Відчуття нестримного болю, відчаю… коли твою рідну людину жорстоко вбито, а ти навіть не можеш провести його в останню дорогу, востаннє побачити.
Я говорила тоді телефоном з Оксаною Герасименко, вона заборонила їхати в Макарів, сказала, що це небезпечно і хлопців вони вже поховали… Тоді вона сказала мені неправду, заради нашої безпеки. Вже потім у розмові зізналась у цьому… Говорила, що Руслан не пробачив би собі, якщо б з нами щось трапилось. Поховання вона взяла на себе. Але це стало можливим лише за декілька днів після смерті, як трохи стихли обстріли… Вона навіть скинула фото з кладовища, тоді з Русланом ховали ще двох хлопців Героїв. Їх священник відспівував навіть в такий час під обстрілами. Ми дуже вдячні Оксані Герасименко за її щире, добре і відважне серце.
Після того, як росіян прогнали з Київщини, ми повернулись у розбите, але не скорене наше селище. Було пройдено страшний етап – ексгумації тіла Руслана та його перепоховання на кладовищі. Я почала по крупинкам збирати інформацію про нього, що він тут робив, коли тривали активні бойові дії.
Від тих, хто поруч з Русланом боронив Макарів та допомагав людям у цьому страшному пеклі війни, я дізналась, що мій брат надавав медичну допомогу пораненим, розносив харчі та ліки у домівки тих, хто не міг або не хотів виїжджати з Макарова, допомагав з евакуацією мешканців.
Дізналась, що багато людей жили у квартирі Руслана, чекаючи евакуацію. Ця сторона Макарова, за мостом, не така зруйнована. Руслан віз родини з дітьми, стареньких дідусів і бабусь та тих, у кого було зруйноване житло і хто чекав на евакуацію, вони чекали у нього вдома.
І сусідка з Фасівочки розказувала і дуже дякувала мамі за сина. Їй він приніс ліки, які дуже необхідні були, так як вона гіпертонік, а ліки не всі підходили, він потрібні ліки зміг дістати. Також носив на нашу вулицю хліб та ліки людям, які тут лишались…
Оксана Герасименко розповідала, що Руслан біг туди, куди ніхто не хотів іти… першим біг гасити пожежі, аж до припинення вогню…
Руслана посмертно нагородили нагрудним знаком «За оборону рідної землі. Макарів». Спогади про його вчинки під час активної фази війни на Макарівщині назавжди залишаться в серцях тих, кому він допоміг вижити…
Я збирала ці спогади про брата, як найцінніший скарб у своєму житті… отримала безліч повідомлень навіть від не знайомих мені людей:
- Бачила Руслана в медичному коледжі, коли всі носили мішки з піском, готувалися… він теж носив, допомагав.
- В Будинку культури 7 березня він допомагав людям заповнювати списки на евакуацію. Я там була з дитинкою малою, побачила на рукаві у нього жовту стрічку, підійшла попросила допомогти привести мою маму, бо їй по дорозі стало зле. І він не відмовив, під обстрілами градів пішов і привів мою маму. Ми його завжди будемо пам’ятати…
- Десь 10 березня, точної дати не пам’ятаю. Я шукав людей по Макарову, щоб евакуювати їх. Біля Будинку культури побачив Руслана, він підійшов до мене і запропонував поїхати зі мною, щоб показати, де є люди, які не можуть самотужки прийти до евакуаційних автобусів. Ми приїхали до магазину Михайловського, він допоміг організувати людей. Я запропонував йому відвезти його назад в центр. Руслан сказав, щоб ми швидше їхали, бо починаються обстріли, а сам пішов пішки назад. На жаль, більше я його не бачив…
- У них була така неймовірна самоорганізація! Хлопці допомагали людям добратися до місця евакуації, які не можуть самі прийти до Будинку культури, їм організовували авто. Роздавали ліки. Люди просто приходили до них і брали їжу, вони давали всім. Також слідкували, щоб не розкрадали магазини, щоб харчів вистачило на всіх, у кого є потреба. Руслан був серед них. Він робив величезну роботу, дуже нам допоміг. Тільки завдяки цим хлопцям ми живі зараз. Бо наш будинок розбомблено і знищено! Саме Руслан допоміг нашій сім’ї евакуюватись. Ми 1,5 доби були разом з усіма, хто на той час був у Будинку культури, вивозили нас Руслан і Володимир, вони давали нам одяг, їжу… бо тікали ми зі зруйнованого дому в чому були… ситуація була дуже страшна, ми жили в окупації в поселенні за цегельним заводом і тікали з-під танків 13 березня. В Макарові було пекло, виїжджати було страшно і деякий час навіть не можливо (через постійні обстріли). 17 березня вдалося виїхати в Житомир на дуже побитому автобусів, де вікна і двері були забиті дверями із шаф… Нас вивозили Руслан і Володимир. Було дуже страшно, але хлопці постійно нас підбадьорювали і доїхали ми в безпечне місце. А вони повернулись назад до Макарова рятувати інших. Я дуже дякую Руслану за те, що він робив. Більшість із людей таку роботу на свої плечі навряд чи б узяли…
Зараз разом із рідними загиблих Героїв Макарівщини, готуємо позов до суду.
Макарівщина втратила багато гідних звання Героїв хлопців та дівчат, багато цивільного населення, які загинули на початку війни… В перші дні завдяки місцевим захисникам орки рф не захопили Макарів та не змогли підтягнути ворожі сили до Києва. Вони стояли на захисті нашої України ціною власного життя. Сили були дуже не рівні, озброєні до зубів важкою технікою армія росіян та хлопці з автоматами, мисливською зброєю в руках. Родини пережили втрату, ексгумацію, опізнання тіл, перепоховання і зараз переживаємо час коли маємо доводити те що і так відомо.
Але є процедура, яку потрібно пройти. Справа про зачислення їх до складу ТРО, яка не була створена, просувається зовсім повільно. Хлопці гідні того, щоб про них знали, говорили, згадували та відзначили! Не говоріть, що не на часі…
У мого брата залишилась донька Уляна… вона так красиво малює, як і Руслан, має добре серце, як батько і заслуговує на те, щоб пам’ять про її тата жила…
Спільно з рідними загиблих Героїв, ми подали колективне звернення до голови Макарівської селищної ради Вадима Токаря, з проханням посприяти у вирішенні питання встановлення меморіального стенду пам’яті загиблих Героїв, які захищали Макарів. Відповіді ще не отримали. Але сподіваємось, що їх подвиг буде гідно вшанований, як на державному, так і на місцевому рівні. Заради вічної пам’яті Героїв і встановлення історичної справедливості для майбутніх поколінь вільних українців!
Спогади найкращого друга та кума Олексія Корнєєва
Скільки себе пам’ятаю – Руслан був частиною мого життя, не просто другом, а духовним братом. Він міг у будь-яку хвилину прийти на допомогу і не лише мені, а усім, хто цього попросить! Ладен віддати останнє, якщо комусь це було потрібно. Згадую випадок, коли незнайома людина просила у нього гроші, він з легкістю їх дав, хоча це були чи не останні кошти у його гаманці. Тоді я запитав його: «Ти знаєш цього хлопця, що позичаєш йому кошти?». Він відповів: «Головне, що він мене знає». І це не лише про гроші, у таких вчинках була сама суть цієї Людини – завжди безвідмовний і довірливий до людей. Разом з тим, Руслан завжди боровся з несправедливістю у будь-якій сфері свого життя. Розумний, начитаний, він розумівся на законодавстві і міг довести будь-якому роботодавцю, що кожна праця найманого працівника має гідно і чесно винагороджуватись. Часто він вступав у дискусії щодо виплати зарплати відповідно до чинного законодавства не тільки для себе, а й для інших працівників. І доводив справедливість. Людям дійсно починали виплачувати офіційну зарплатню, а Руслан натомість змушений був шукати нову роботу. Він ніколи не засмучувався з цього приводу і завжди знаходив нове заняття. Говорив, що для людей він же домігся результату… Для нього було важливішим зробити щось для когось, аніж для себе.
Він був дуже близьким із моїми батьками. Часто моя мама повторювала, що Руслан, як її третя дитина, настільки вона його любила. Інколи, по господарству моєму батьку швидше допомагав Руслан, аніж я встигав подумати.
Він мав багато захоплень: взимку – хокей, влітку – волейбол, восени – був заядлим грибником. Він міг цілий день збирати гриби в лісі разом зі своєю донькою Улянкою і племінником Богданом. А потім годинами розповідали, як вони весело проводили час.
Руслан дуже красиво малював і багато читав, безмежно пишався тим, що він українець і народився саме в цій державі. Ніколи ні про що не жалкував і мріяв про світле майбутнє для свої доньки у країні істинної демократії… такою він вважав Україну! Я тільки з усмішкою на обличчі згадую про нього, у нас дуже багато щасливих спільних моментів. Але, дуже важко без нього жити і дуже шкода, що такої Людини вже немає на цій землі! Він завжди залишиться для мене вільним і незламним, безстрашним і сильним, добрим і чуйним… вічним другом!
Спогади Людмили Колос
Руслан був дуже скромним, зосередженим і спокійним. З самих перших днів він був в Будинку культури, як медичний працівник. Хоча в медицині вже довгий час не працював і переживав, чи вдасться йому надавати кваліфіковану медичну допомогу. Вдавалося. Він нам ще й усі наявні медикаменти перебрав, ми з ним разом зі старих велосипедних шин зробили джгути, сформували аптечки.
Пригадую історію, коли почалися перші втрати, в лікарні нашій було багато поранених: і цивільних, і військових. Світлана Ісідорова зателефонувала мені і попросила, чи не можемо знайти одяг для поранених. У нас у Будинку культури одягу не було. Але я знала де є.
В «Здвижу» є магазин одягу секонд хенд, я через Лесю Герасименко зв’язалась із власником магазину і він дозволив узяти одяг. Тільки з центрального входу магазин постійно прострілювався і заходити звідти було небезпечно. А одяг потрібен був терміново. Ризикнути іти під обстрілами погодився Руслан. Ми удвох із заднього двору Будинку культури вирушили до «Здвижа». Руслан, як горобчик, перескочив паркан, довго щось розповідав охоронцю, який там перебував у приміщенні, а потім вибив «з ноги» двері… Звідки й взялася та сила, адже на вигляд, він таким був не великим чоловіком… Тоді ми з Русланом навантажили три мішки одягу для поранених і передали його разом із продуктами харчування в Макарівську лікарню…
Руслан нічого не боявся, він з перших днів у Будинку культури допомагав людям і безвідмовно йшов туди, де було дійсно небезпечно, але вкрай важливо для людей, які під обстрілами перебували без ліків та їжі, знаходив тих, кому потрібна була евакуація і рятував…
Дуже прикро, що він загинув. Це дійсно Людина-Герой, яка за покликом долі зробила багато для інших!
Пам’ятаю, як він кожного дня просився відвідати маму, яка перебувала на іншому боці Макарова. Він під обстрілами біг до неї, щоб переконатись, що з нею все добре…
Таких людей дуже мало у сучасному житті, але вони були, є і будуть. І спогади про них мають жити у вільній і незалежній Україні. На цих спогадах ми будемо виховувати нові покоління українців, які ніколи не будуть миритись з несправедливістю і будуть сприймати чуже горе, як своє, які, не замислюючись, надаватимуть руку допомоги усім, хто поруч і які точно знатимуть, якою ціною здобувалась наша Перемога!
Записала Марина токар
