Більше, як 11 місяців страшна повномасштабна війна руйнує міста, селища і села України, змішуючи із рідною землею мільйони людських доль, відчуттів і почуттів… зі сторони ворога нас вбивають ті, хто немає, ані серця, ані крихти співчуття навіть до дітей… лише незрозуміла ненависть, породжена фашистською пропагандою росії і жага швидкого збагачення бідного народу, який живе у одній із найбагатших країн світу!
На захист України, як і сотні років тому, стали найкращі її воїни. Які відчайдушно борються за кожен клаптик рідної землі, не жаліючи нічого… заради омріяної перемоги над ворогом… і йдуть у небуття… залишаючи по собі подвиги в ім’я вільної України і нестримний біль утрати для тих, хто не перестане їх чекати вдома…
Кожен з них, перед тим, як стати Героєм, проживав своє мирне життя, мав улюблені заняття, хобі, роботу, найрідніших людей, знайомих, колег, мріяв і планував. Але в одну мить – людина стає спогадом навіки, залишаючи цей світ. Для рідних цей спогад так гріє душу і водночас, так болить. Для світу спогади про Героїв так потрібні, щоби зберегти вічну пам’ять про них…
Сьогодні спогадами про Героїв, які стали на захист Макарівщини у лютому 2022 року діляться рідні батька і сина Олександра та Сергія Опанасенків…
Спогади дочки та сестри Ірина
18 березня спливає рік, як трагічно загинув мій брат Сергій Опанасенко… спогади про нього гріють і рвуть душу… з ними не можливо примиритись, про них мають знати молоді покоління, хто мужньо став на захист свого рідного краю, заради долі і волі України!
У мирному житті мій молодший на рік брат був звичайною людиною… майже…
Скільки себе пам’ятаю, він завжди – поряд зі мною. Разом скрізь: вдома, у дитячому садку, в школі, у молоді юнацькі роки. Ми були один для одного і підтримкою, і розрадою, і друзями, і найріднішими людьми…
Він чи не з народження був принциповим, стриманим, спокійним, мав аналітичне і дуже не стандартне мислення, яке дозволяло йому вирішувати життєві завдання на подив для оточуючих.
Пам’ятаю, як на уроці математики вчителька викликала його до дошки, потрібно було вирішити задачу. Доки вона дочитала умову, Сергій вже розписав її рішення на дошці і таким способом, що неабияк здивував педагога. На запитання, як він до цього додумався у своєму юному віці, брат відповів, що дуже просто, адже вирішення цієї задачі було сказане ще в її умові…
Він мав надзвичайну здатність – слухати і чути оточуючих, завжди мав що сказати при розмові, але багато не говорив.
У дитинстві він багато мріяв… Про машини і військову службу. Дуже любив займатися спортом, особливо карате. Просто «літав» на заняття до свого тренера Василя Симоненка. Потім його мрія стати військовим, після закінчення Макарівської середньої школи, привела до вступу до військового училища в Красноярську (на той час один з найпопулярніших військових закладів). На росії він провчився лише 1 курс. Коли приїжджав в Макарів на канікули, то з обуренням розповідав мені, як його одногрупники українці, стидалися української мови, як поспішали стати частиною вєлікої расії, щоби бути такими, як усі «нормальними руськіми». А він принципово розмовляв українською і співав українські колядки на Різдво! Через це до нього уважно «придивлялись» викладачі… Ставлення до всього українського у тому навчальному закладі було нестерпним. Сергій не зміг зламати в собі стержень і на 2 курс вже перевівся до військового училища протиповітряної оборони в м. Житомир.
Він був стипендіатом і після успішного закінчення навчання, направлений на роботу до військової частини на Кіровоградщину.
Спогадами про Сергія Опанасенка ділиться його колега по військовій службі, друг та кум Сергій Поляков
Ми познайомились і потоваришували, коли разом почали працювати у військовій частині в Кіровограді. У 1996 році Сергій працював на посаді начальника розрахунку тактичних ракет.
Його підлеглі з перших днів дуже поважали і цінували за принциповість і відданість своїй справі.
Пам’ятаю, коли у нас проходили військові навчання на полігонах, він завжди брав у них участь, не дивлячись на почерговість для кожної військової частини. Його девіз, як військового і просто людини водночас, був – намагайся знати все, щоби мати можливість допомогти і виручити кожного! Так на навчаннях ми і потоваришували. Він швидко став для мене не просто колегою по роботі, а надійним товаришем, вірним другом, а згодом і хрещеним батьком для моєї доньки!
Я ніколи не забуду його мудрих порад і принципового ставлення у житті до всього, навіть до найменших дрібниць. Щирість його серця і доброту душі у ті «лихі» 90-ті також згадують багато людей. Коли коштів не вистачало навіть на елементарні речі (при наших заробітних платах військових), він на своєму власному автомобілі міг за власні кошти купити пальне і відвезти знайомого чи друга до батьків у інший кінець України. Хоча самому також було не легко у фінансовому плані.
Пригадується, як після розпаду радянського союзу, у військових училищах України пропонували студентам переїхати до росії і продовжити навчання там із подальшим працевлаштуванням. Спочатку такі пропозиції були безкоштовними, а тоді нам навіть гроші пропонували за переведення. Казали, якщо не погодимось їхати до росії, так і будемо тут за копійки у армії служити. Сергію також пропонували. Ми відмовились. Але було багато одногрупників, які погодились… Майже готових військових спеціалістів росія «заманювала» до себе. Тоді, ми юні і «зелені» навіть подумати не могли, навіщо. Тепер розуміємо. Бо більшість тих українців, які присвятили себе професії військовго в росії зараз керують масовим знищенням народу України… Тоді, ми ніколи не думали про війну. І навіть я професійний військовий, до останнього сподівався, що цього не станеться…
Із Сергієм ми були дуже близькі і навіть, коли життя розвело нас на сотні кілометрів, ми все одно продовжували спілкуватись і підтримувати зв’язок. До речі, свою дружину Юлію, Сергій зустрів саме на моєму весіллі!
Перша дружина Сергія Юлія ділиться своїми спогадами про чоловіка
Ми були дуже молоді, коли зустріли одне одного. Він завжди був надзвичайно принциповим і справедливим в усьому, не тільки у військовій службі. Познайомилися на Кіровоградщині, одружились, чекали на народження сина.
У 90-х роках, працювати в армії чесно і годувати сім’ю було дуже важко. Нажаль, тоді почався процес знищення Збройних сил України… багато військових саме через брак належної заробітної плати залишали свою професію, щоби заробити гроші і забезпечувати своїх дітей.
Рішення полишити роботу в ЗСУ далося Сергію дуже не легко. Ми навіть деякий час жили окремо. Після народження сина, я з ним жила у Кривому Розі (там моя батьківщина), а Сергій залишався служити в Кіровограді. Але життя на відстані із сином для молодого батька було складним, тому він залишив роботу в армії і влаштувався працювати у школу міліції у Кривому Розі на посаді заступника начальника курсу. Він дуже старався робити комфортне життя для своєї сім’ї у тяжкі часи безгрошів’я та перебудови. Завжди оберігав нас від усіх проблем. Проте, не було такого дня, щоби Сергій не розповідав про своє навчання та роботу в армії. Це була не просто його професія, а стиль життя, яким йому довелось пожертвувати заради сім’ї…
Нажаль, наші життєві дороги розійшлися. Але, маю тільки приємні спогади про цю людину. Наш син Іван – його гідне продовження. Він багато чому його вчив, та найбільше – поважати людей, себе і дотримуватись принципів життя справжніх військових, не за професією, а за покликом серця… любити свою Батьківщину і пишатись, тим, що ти українець, ніколи не продавати свою честь та гідність… У цих словах був весь Сергій. А ще він дуже любив свою маленьку батьківщину – Макарів. Його серце завжди линуло до рідних країв, де тихо і спокійно над Здвижем, так він розповідав…
Спогади дочки та сестри Ірини
У 2005 році мій брат повернувся у рідний Макарів, працював на будівництві. Ми дуже часто спілкувались і він надзвичайно мені допомагав з моїми дітьми. Я без вагань могла залишити їх на Сергія. Адже він і пограється, і їсти смачно їм наварить. Моїй дочці він став хрещеним батьком і вона дуже цим пишалась. Часто він допомагав їй робити домашні завдання, давав слушні поради.
Наш батько, Олександр Олександрович, Опанасенко, був дуже заядлим грибником і рибалкою. Любов до цих занять він прищепив і брату з дитинства. Вони вдвох знали усі грибно-рибні місця на Макарівщині і неабияк пишалися цим.
А ще дуже любили грати в шахи. Могли годинами розігрувати партію і обидва були сильними гравцями… по життю також…
Я завжди захоплювалась їх зв’язком із батьком, вони сильно відчували один одного.
Коли росія пішла війною на Україну в 2014 році. Мій брат пішов до військкомату. Його не мобілізували через проблеми зі здоров’ям. Він дуже переймався через це. Мій син став військовим і пішов на фронт. Пам’ятаю, як Сергій говорив: «Дитя воює, а я кадровий офіцер, що маю вдома сидіти?!».
У 2015 році він все таки пішов служити до лав ЗСУ добровольцем. Тоді не багато розповідав про військові дії в зоні ОРДЛО, але завжди переживав за своїх підлеглих солдат. Він говорив: «Дуже боюсь за своїх хлопців. Якщо бодай хтось один із них не повернеться додому, як я буду дивитись в очі матерям!. Маю усе продумати, прорахувати, щоб було якнайменше втрат». І прорахував. У 2016 році зі складного військового завдання усі його підлеглі повернулись додому живими.
А він через значні проблеми зі здоров’ям не міг продовжувати службу. Про цей відрізок свого життя він розмовляв лише з моїм сином, бо у нього також був цей досвід.
В Макарові він продовжив жити звичним мирним життям. Все частіше приїздив до бабусиного будинку в с. Фасова. Там він займався пасікою, випікав дуже смачний хліб за власним рецептом (який передав лише своєму сину Івану). І щотижня привозив свіжі паляниці батькам та рідним…
Батько наш пропрацював все життя на посаді слюсаря-сантехніка на Макарівському льонзаводі, хлібозаводі, «Потенціалі». Він заснував і був очільником Макарівської районної організації ветеранів України. Завжди піклувався про стан здоров’я усіх ветеранів, знаходив час та кошти відзначати їх на державні свята, дні народження, оббиваючи чиновницькі пороги, він, як дітьми опікувався ними…
Звістка про повномасштабну війну розділила життя усіх українців на «до» та «після». 25 лютого мої найрідніші люди і батько, і брат пішли до військкомату і стали на оборону Макарівщини від лютого ворога. Сергія було призначено командиром 1 взводу роти охорони 3 відділу Бучанського територіального центру комплектування та соціальної підтримки, а батько став членом цього взводу.
Спогади їх побратима Юрія Вареника
У свої 71 рік Олександр Олександрович Опанасенко виконував бойові завдання на рівні з молодими хлопцями під керівництвом свого сина. Він був найстаршим у взводі, але ніколи не «пас задніх». Бігав, що молодий! На той час, нашими основними завданнями – була взаємодія із 95, 14 і 10 бригадами ЗСУ. Це функції орієнтування на місцевості та тримання оборони Макарова. 18 березня Сергія Опанасенка викликали до штабу. Як тільки він туди підійшов, почався мінометний обстріл… Тоді разом із Сергієм загинули: Ярослав Сулима, Віталій Хроменко, Михайло Аханов, Іван Палюх. Ще 5 хлопців отримали поранення.
Пам’ятаю, як в Олександра Олександровича ми забрали зброю і хлопці сказали, що його сина вже немає… Він дуже переживав, казав, що всередині обірвалось усе і жити немає сенсу… Проте, у складі роти хорони продовжував боронити Макарів, аж доки орків не прогнали в білорусію!
Спогади дочки та сестри Ірини
Коли росіяни розпочали повномасштабне вторгнення в Україну і наступ на Київ, я запитала у брата, чи це надовго. Він тоді відповів, що зараз головне завдання – вижити. Особливо тим, хто не має можливості себе захистити: жінкам і дітям. Вони з батьком вирішили стати на захист рідної землі. Мій син також – у лавах ЗСУ. Тому, я прийняла їх вибір і підтримала. Проте, дуже переживала, молилась…
Сергія було поховано в с. Фасова, де проживали наші батьки і Сам Сергій останнім часом. Після загибелі брата, батько щодня ходив на кладовище, довго розмовляв із сином на його могилі. Він постійно мені повторював: «Я довго жити не буду, бо сина не зберіг»… Я бачила, як йому важко переносити цю втрату, але нічим зарадити не могла. Адже сама і досі страждаю… Сергій – був моїм місточком із дитинством – найпрекраснішими роками в житті. Ми були дуже близькі. І навіть коли нас розділяли сотні кілометрів, я знала, що у мене є брат, а тепер – немає… Любов між братами і сестрами зовсім інша, аніж між дітьми і батьками. Це якийсь сакральний зв’язок роду, який не можна пояснити, але саме він допомагає кожному з нас знайти себе у світі, відчути свою значимість і потрібність. Із Сергієм ми могли говорити мало, але розуміти багато… Зараз я вчуся жити із цією душевною пустотою без нього… а чи навчуся колись?
Спогади першої дружини Сергія Опанасанка, Юлії
19 червня 2022 року ми з сином Іваном приїхали в Макарів. Сергія посмертно було нагороджено нагрудним знаком «За оборону рідної землі. Макарів». Цю нагороду передали нашому сину. Ми відвідали могилу Сергія у Фасовій. І уже такий дорослий наш Іван нагадав: «Батько так любив цукерки «Червоний Мак» і «Ліщина», давай йому привезем гостинець…».
Хоча життя так склалось, що батько і син останнім часом жили далеко один від одного, але як зі своїм батьком, Сергій мав дуже сильний моральний зв’язок із нашим сином…
Зустрілись ми і з Олександром Олександровичем. Дідусь подарував нашому Івану годинника, який був із Сергієм у день його смерті… Він водив нас по будинку, розповідав, як живе без Сергія. Постійно вибачався, хоча йому не було за що просити вибачення.
А 20 червня 2022 року Олександр Олександрович Опанасенко відійшов у вічність… не переживши найбільшу втрату у своєму житті. Його поховали поруч із сином Сергієм на місцевому кладовищі в с. Фасова.
Історія цієї родини дуже ніжна і хвилююча. Кожен спогад, то життя поколінь, їх відносини, радості й печалі, особисті і спільні… які нещадно зруйнувала війна… але ніщо не зможе стерти з пам’яті тих людей, які живуть безцінні спогади про них, хто віддав життя за Україну, хто прожив його так, щоби навіть колишня дружина згадувала тільки хороше і з теплом душевним говорила про батька свого сина, щоби дорослий син пам’ятав, які цукерки любив його батько ще з дитинства, а колега по роботі, з яким не бачились десятки років зі сльозами розповідав, як допомагав йому під час військових навчань у 90-х (так, неначе вчора це було), щоби сестра найкращими митями свого життя називала сімейні вечори з братом…
Я спілкувалася зі всіма співрозмовниками телефоном, ніколи не зустрічала їх в реальному житті, але дуже яскраво відчула їхню любов та повагу не лише до їх загиблих рідних, а й один до одного. І ще раз впевнилась у тому, що збираючи історії наших Героїв Макарівської землі, я все більше знаходжу аргументів і пояснень: «У чому ж незламність нас українців». Історія цієї родини наштовхнула мене на слово СПРАВЖНІСТЬ. Погодьтеся, важлива складова для незламності! Справжні відносини, справжні почуття і справжні спогади… які ніколи не дадуть померти жодному Герою! Вічна і світла пам’ять…
Записала Марина ТОКАР
