Макарівщина схиляє голови…

0

Пройшло більше 4 місяців, як Макарівщина провела в останню земну дорогу Героя воїна ЗСУ Дмитра Семененка, який загинув за Україну 5 вересня 2022 року на Донеччині. Герой навіки залишиться люблячим батьком двох синочків, вірним чоловіком та другом, добрим сином, чуйним братом та побратимом. Йому назавжди 35… а біль утрати не вщухає.

Спогади однокласниці Яни Демченко про Дмитра Симоненка

У школі він був аж занадто відповідальний, його називали «мізками класу». Пам’ятаю, як наша вчитель математики Антоніна Петрівна Показій пояснювала новий матеріал на уроці, вона завжди питала: «Діма, ти зрозумів?». Бо якщо Діма засвоїв, то впевнена, що він неодмінно пояснить його іншим… Він не просто давав списувати домашку, а завжди пояснював, «розжовував» так, що просто не можна було не зрозуміти.
Завжди знаходив спільну мову і з хлопцями, і з дівчатами, ніколи не був одинаком, з ним було весело і цікаво. Він був дуже розумним, але для цього йому не треба було прикладати багато зусиль, будь-який предмет давався легко і він мав талант зацікавлювати інших. А посмішка ніколи не сходила з його обличчя. Якщо траплялись якісь сварки, а ще гірше – бійки між однолітками, то бігли за захистом до нього. Він у всіх життєвих ситуаціях у школі був за справедливість. Та й по життю – стояв за правду!

Спогади однокласниці, друга, коханої людини і дружини Дмитра Ірини Семененко

Спочатку Діма для мене був у житті просто веселим однокласником, потім, по закінченню навчання в школі, став хорошим другом, коханою людиною і моїм чоловіком. Для мене – він людина, яка стала найголовнішою і найдорожчою у моїй долі. З ним ми не просто створили сім’ю, народили та виховували двох синочків, нам вдалося збудувати єдине ціле життя, яке було сповнене енергії, постійного навчання, опановування різних захоплень, організації подорожей. У нас було одне на всіх відчуття абсолютного щастя…яке так нещадно обірвала війна…
Ті щасливі роки, які ми прожили разом, найкраще, що було у моєму житті. У мого чоловіка була унікальна здатність – робити щасливими тих, хто його оточував. Він був дуже спокійним, стриманим і виваженим. Багато читав, постійно вчився і працював. Для нього в житті було дуже важливим – завжди чинити по-совісні і відстоювати правду.
Після закінчення Макарівської школи (він був золотим медалістом) обрав навчання на факультеті електроніки у Львівському політехнічному університеті. Знаю, як важко дому далося це рішення. Бо всі його друзі навчалися у столиці. А бути далеко від дому, без підтримки рідних, то дуже важко. Він дуже добре розумів фінансові можливості своїх батьків. І часто мені говорив, що зробить все, щоби його діти мали більші можливості, аніж він. Для цього, він багато працював на різних роботах і ніколи не цурався будь-якої справи.
З 2013 року самотужки почав опановувати ІТ сферу і мріяв про роботу саме в ній. Я бачила, як йому важко було самому навчатись, але постійно підтримувала у всіх починаннях та ідеях. І він все таки реалізував свою мрію – став співробітником великої ІТ компанії.
Але при цьому, ніколи не зупинявся на досягнутому, вдосконалював свої знання і постійно навчався. Я бачила, як йому не вистачало сил і банально часу усе встигати. Але він ніколи про це не говорив, бо знав для кого це робить.
Він із тих батьків, які після робочого дня не сідають за перегляд телепередач, чи фільмів, а проводять активно час із дітьми. Дуже любив грати у тематичні ігри з нашими хлопцями, вигадував для них цікаві квести. Його не треба було просити погуляти з дітьми, він сам обожнював прогулянки з ними у парку, чи на майданчиках. Бувало кажу йому, щоб відпочив і від роботи, і від дітей. А він мені: «З дітьми, то ж найкращий відпочинок». Коли діти хворіли, він ніколи не залишав нас самих в лікарні і якщо не дозволяли двом батькам спати вночі в палаті, то Діма проводив ніч на стільчику під дверима, а вранці йшов на роботу…
Домашні справи ми також не ділили, він завжди пропонував свою допомогу, коли я готувала на кухні… Ніколи ні на що не скаржився, навіть, коли хворів або кудись поспішав, міг відкласти будь-які свої справи, якщо комусь потрібна була допомога… Із ним я жила не лише, як за кам’яною стіною, а як у власній фортеці, стіни якої, здавалося б, не може зруйнувати ніщо. І якщо і траплялись якісь негаразди, точно знала, що разом ми здолаємо все… смерть не здолали…
Я ніколи не забуду, як він мене називав своєю принцесою, квіточкою, пташкою. Коли ми збирались одружуватись, Діма мав мрію – відкрити власну кав’ярню (про це я вже згодом дізналась). Натомість він здійснив мою, влаштував мені дійсно королівське весілля. Спогади про той прекрасний день залишаться назавжди зі мною! Він взагалі дуже любив робити приємні сюрпризи для усіх своїх рідних людей, друзів, колег по роботі.
Останній був для мене у черні цього літа. Коли я на кухні готувала їжу для дітей, хтось ніжно торкнувсь мого плеча, повертаюсь, а то мій Діма з великим букетом квітів… прийшов у відпустку з війни… Якби ж я знала, що то востаннє ми були щасливі…
Після початку повномасштабного вторгнення цих нелюдів в Україну, в кінці лютого ми прийняли рішення вивезти дітей з Макарова, поїхали до родичів Львівську область. Дорога була важкою і їхали ми не один день. Діма постійно мене заспокоював, казав, що все буде добре і скоро ми повернемось додому. Він був «на телефоні» зі своїми друзями, які залишились в Макарові. В той час вони робили коктейлі Молотова, а він на відстані їм допомагав, шукав інформацію в Інтернеті, бо вже тоді в Макарові почались перебої із мережею. Але я бачила, як він переживав, що його друзі залишились там, де вже йдуть бої, а він поїхав… А потім, виважено і твердо він сказав мені, що прийняв рішення захищати Україну і попросив підтримати його. Він сам пішов до військкомату на Львівщині, став на облік і приніс повістку: «Завтра з речами я йду служити Батьківщині». Хоча міг би, як тисячі інших не йти воювати, адже не проходив строкову службу в армії, бо мав з дитинства травму спини. Я не хотіла його відпускати, а він мені сказав слова, які назавжди закарбувались у пам’яті: «Як я буду дивитись в очі тобі і дітям, Якщо не піду вас захищати? Що я відповім своїм синам, коли вони мене запитають, де я тоді був, коли всі чоловіки захищали Україну?».
Вже у березні 2022 року мій Діма був відправлений на службу до 68 окремої єгерської бригади ЗСУ на Донеччину…
З того часу, мій день починався і закінчувався Молитвою і повідомленням від чоловіка «Привіт, доброго ранку! До завтра, на добраніч»! Я жила цими повідомленнями! Навіть, коли чоловік був на бойових завданнях, він завжди мене попереджав, що не буде зв’язку і повідомлень не надсилатиме. Постійно мене заспокоював, казав, що їх бригада не на передовій, що вони забезпечують зв’язок, бо без нього на війні ніяк. Коли запитувала, чи по вашим позиціям стріляють, він завжди відповідав, що ні, у них відносно тихо, на скільки це можливо на війні…
Ми будували плани, куди поїдемо, що хочемо побачити і як радітимемо після Перемоги. У наших коротких розмовах він завжди повторював, що наша Перемога вже близько і зовсім скоро все жахіття скінчиться, будемо жити, як раніше!
4 вересня він завершив свою зміну і мав іти відпочивати, але традиційне «Добраніч» не надіслав. У мене вже по тілу пробіг холод, проте намагалась себе заспокоїти, що він просто стомився і заснув.
З гарними новинами про успішний контрнаступ ЗСУ я зустріла ранок нового дня. Проте, «Доброго ранку» від Діми знову не надійшло… Я почала писати у месенджері жінкам його побратимів, запитувати, чи виходили вони на зв’язок… Це були довгих два дні страшного очікування, в яких я жила, ніби у іншій реальності… І врешті-решт, від дружини нині загиблого побратима свого чоловіка, я дізналась, що вночі на позиції їх бригади був «приліт» ворожої ракети, багато загиблих, але є і поранені.
Я з усіх сил шукала свого Діму серед поранених, навіть думки такої не було, що він може загинути…
Але новина, що його немає серед живих страшним вибухом розірвала усе наше спільне життя…
Діму знайшли під завалами через півтори доби після влучення ракети… ще 12 його побратимів також стали Ангелами… Наступного дня, у теж саме місце розташування їх бригади ворог знову влучив ракетним ударом…
Пам’ятаю той день, коли мій Діма приїхав у рідний Макарів, де його зустріли батьки, брат, рідні, друзі, вчителі і просто знайомі і не знайомі люди… у закритій труні під великим Прапором України! За право бути вільним на своїй землі і щоби триколорне ганчірья не заполонило нашу Україну, він віддав найдорожче, що мав…
Біль невимовний, біль без сліз і слів, час для мене зупинився, розірвався, зник…
По крупинкам зараз я збираю інформацію, як вони з побратимами служили, яким був Діма на війні… Дізналась, що їх бригада ще з весни цього року була під постійними обстрілами і вони гідно тримали оборону… Чому так, ви ж були не на «0»? – я запитала його побратима, «Чому ти так думаєш», – відповів він мені…
Щодня мені приходять повідомлення, яким він був надійним побратимом, умілим спеціалістом і другом… Щодня моє серце рветься на шмаття.
«Діма Семененко позивний «Макар» – наш надійний товариш і професіонал у своїй справі. Справжній патріот своєї Батьківщини, дуже порядний і надійний побратим та друг. На нього завжди можна було покластись у складних ситуаціях і під час бойових завдань. Якщо «Макар» на завданні, можна бути впевненим, що воно буде виконано так, як було заплановано», – так про нього згадують у бригаді.

Побратим Діми, Павло
Вишебаба, присвятив свою поезію загиблим
від ворожих ракет хлопцям:
Квіти
Це може, навіть, і не вірші,
а квіти, кинуті тобі.
Л. Костенко

Трава так само буде пнутись вгору
врізатиметься хвилями в село
і врешті-решт уламки ці підкорить,
неначе нас ніколи не було.
Напевно, ми ще навіть не дорослі,
напевно, створені не для війни,
але вона нас творить
на свій розсуд
чи перетравлює без жалю та вини.
Стирає імена в незримі «дехто»,
і десь між цифр утисне наш загін.
Війна – найбільш невмілий
архітектор,
що має здібність тільки до руїн.
Життя, здавалось,
ще й не половина,
а виявилось – сповнене до меж
для тих, хто народився не для війон,
та й хто для них народжується,
врешт.
Для тих, кого спиняють на півслові,
на півковтку в повітрі степовім
застигли незакінчені розмови,
історії, які недоповім.
Були часи непевніші та гірші,
трагічніших не зносив на роду.
І це не вірші, хлопці, це не вірші,
а квіти, що вам в кітелі кладу.
6.09.22

Війна чорною прірвою забирає найкращих, цвіт нації, який мав би розбудовувати Україну. Це наша спільна надто висока ціна за вистраждану і оспівану Незалежність українського народу у віках… Тепер ми дійсно знаємо ціну свободі і незалежності і ім’я їй – Життя!
Вічна Слава Герою, доземний уклін і вдячність. Жоден наш Воїн не може бути забутим. Згадуймо про них щодня, коли плачемо, чи радіємо нашим успіхам ЗСУ. І пам’ятаймо, що дуже багато Героїв цієї війни привозять Прапори України додому на своїх домовинах і дуже багато залишаються пропавшими без вісти…
Якщо ви втомились від війни, від побуту, який руйнує ваш комфорт, дратує постійні відключення світла, тяжко від сімейних сварок і взаємних докорів?
Згадайте, що десь є діти, які чекають на тата, який уже ніколи не поведе їх до парку і не пограє у гру, що їх дружини живуть лише спогадами про своїх захисників і все одно чекають, що до їх плеча, коли готуєш сніданок на кухні, торкнеться рідна рука, матері, яким довелось проводити в останню земну дорогу своїх дітей, друзі, яким вже ніколи не потиснеш руку і не поговориш щиро…
Ми, українці, не має права бути слабкими! На усіх фронтах повинні вибороти, видерти цю Перемогу. І гідно будувати Україну після війни! Бо різниця між нами живими і тими, кого забрала війна має бути лише у тому, що у нас ще є шанс щось зробити, у них – уже ні… його вони віддали нам…

Записала Марина ТОКАР

Додати коментар