«МАКАРІВЩИНА СХИЛЯЄ ГОЛОВУ ПЕРЕД СВОЇМИ ЗАХИСНИКАМИ…»

0

Кожна історія втрати тих, хто захищав нашу батьківщину, рідну Макарівщину, то безумовно нестерпний біль рідних, туга за втраченим та щирі співчуття, які на жаль, не можна передати словами… бо вони не лікують і не повернуть дорогих серцю людей, яких навіки забрала війна…
Після розмови з рідною людиною Героя Макарівщини Ярослава Сулими, я довго не могла написали початок цього матеріалу. Жінка настільки сумує за своїм чоловіком, що важко було підібрати слова, точніше, якось не можливо, щоби розказати їх історію війни та непоправної втрати. А потім я натрапила на її акаунт у Фейсбуці… Вірш, який вона запостила після смерті свого чоловіка, насправді дуже точно описує стан її душі, частину якої знищила війна…
Сьогодні спогадами про свого чоловіка Ярослава Сулиму, ділиться з нашими читачами його дружина Тетяна.

Якби я мала крила…
Мій любий, то б тоді
До тебе полетіла,
Щоб обіймать в біді,
Щоб закривати в полі
Від куль і від війни
Щоб не завдали болю
Тобі ніяк вони.
Якби я мала крила…
Я б тихо уночі,
Коли згасає сила
І пекло, як в печі…
Любов’ю огортала,
Все серце, що болить
І все б собі забрала,
Щоб спростувати мить.
Якби я мала крила…
Якби я так могла…
Я б небо скрізь закрила,
Щоб відійшла війна…
Автор Аліна Войтенко

Мій чоловік Ярослав Сулима народився 24 січня1978 року на Тернопільщині. В Макарові він мешкав лише 5 років. Та мені здається, що ми з ним прожили довге і щасливе життя, ніби його я знала з народження… так буває, коли люди є долею один одного… і я ніколи подумати навіть не могла, що зможу втратити його назавжди…
Коли вранці 24 лютого ми з чоловіком дізнались, що російські військові напали на Україну, не могли повірити почутому і побаченому… Після цієї новини, Ярослав не говорив години дві, а потім покликав мене до кімнати і сказав, що прийняв рішення добровільно піти до військкомату і вступити до лав ЗСУ… для мене це був шок. Як люба любляча дружина, я почала його відмовляти, нагадала, що він має серйозні проблеми зі здоров’ям і вік уже не такий молодий. Ярослав тоді подивився мені у вічі: «Я не зможу сидіти вдома, пропонуєш, щоб ішли на війну жінки та молоді хлопці?». Зрозуміла, що від свого він не відступить. Бо завжди був таким його характер – захистити слабших, відгородити мене від будь-яких небезпек.
Того ж дня, він взяв необхідні документи: паспорт та військовий квиток і пішов до військкомату. Йому відразу надали направлення на проходження медичного огляду. На медогляд ми пішли вдвох. Я сподівалась, що за станом здоров’я Ярослава «спишуть». Адже, коли росія пішла війною на схід України у 2014 році, він розповідав, що також хотів піти добровольцем в ЗСУ. Та через проблеми зі здоров’ям, йому було відмовлено.
Цього разу ж Ярослава визнали повністю придатним до проходження служби в ЗСУ, про що маємо відповідні заключення лікарів Макарівської лікарні.
Після успішного проходження медогляду в Макарівському військкоматі ввечері 24 лютого, чоловіку повідомили прибути вранці 25 лютого з особистими речами до військкомату для подальшого проходження служби в одній з військових частин Київщини.
Вранці о 08.30 год. я вже проводжала свого чоловіка біля дверей військкомату на війну… Їх з іншими, здебільшого добровольцями, з Макарівщини автобусом повезли до військової частини. А вже ввечері мій Ярослав зателефонував і сказав, що їх військова частина вже укомплектована. Тому їх будуть везти до одного з військкоматів Київської області, куди й «переїхав» Макарівський військкомат, який вони мають тепер охороняти. Але, як там сталось, я не знаю. Проте Ярослава направили охороняти штаб, який знаходився в Макарові. Вже вранці наступного дня, я була біля нього, йому видали форму ЗСУ та зброю і наш військкомат мав зачислити Ярослава до роти охорони Макарова. Тоді я востаннє бачила свого чоловіка… передчуття були дивні… навіть не страху, а якоїсь порожнечі…

Ярослав з побратимами


Мене із сином він попросив виїхати з Макарова до моєї мами в с. Комарівка. Ми з ним були на зв’язку, доки це було можливо. Раз на день спілкувались телефоном. Зрозуміло, що про свої байові завдання він мені не розповідав, лише короткі фрази: «Жива!?», «Живий!?», «Люблю», «Люблю».
11 березня, коли ворожі літаки почали бомбити Комарівку, ми виїхали в евакуацію на захід України. Про те, щоб поїхати закордон, навіть думки не було, бо у мене і чоловік, і два брати пішли воювати, я не могла їх лишити…
18 березня… той день я не забуду ніколи, не пробачу і він мені не переболить… передчуття втрати було з самого ранку. В Макарів намагались прорватись окупанти, щоби захопити наше рідне селище…
Ми постійно молились…
А потім моя мама в телеграм-каналі Вадима Токаря побачила список 6 загиблих і серед них мій Ярослав. Я не вірила і досі не вірю, що його немає. Його вбили цинічно і підступно прицільним вогнем із ворожої артилерії по позиціям тих, хто захищав Макарів!


Разом із його життям, обірвалось наше сімейне щастя, зруйнувався наш добробут і затишок, який ми будували 5 років!
Ярослав був ідеальним чоловіком та батьком для мого сина. Він навчив його всьому. Навіть їздити за кермом в 11 років! Та грати на гітарі. На гармошці навчити грати так і не встиг… Хоча сам прекрасно володів цим інструментом. Жодне сімейне свято або теплі зустрічі із друзями, кумами не проходили без його оригінальних «виступів». Постійний жартівник, «душа» компанії, добряк, який нікого не залишить у біді, людина, з якою і посміятись, і поплакати можна від душі… таким запам’ятається нам усім Ярослав Сулима. Він би міг поїхати до себе на батьківщину на Тернопільщину, але зробив вибір на користь захисту тієї частини України, куди прийшли вороги. Він один із тих, хто не дав рашистам взяти Макарів!


Дякую Людмилі Колос, яка займалась евакуацією мирного населення Макарівщини та змогла вивезти тіло мого чоловіка в Комарівку. Там його поховав мій рідний дядько.
Після повернення в Макарів, ми з почестями перепоховали Ярослава, попередньо зробивши ексгумацію тіла.
Мого чоловіка посмертно нагородили нагрудним знаком «За оборону рідної держави. Макарів», але, коли я попросила у військкоматі копію його військового квитка, там чомусь не виявилось запису про зачислення його до лав ЗСУ або до роти охорони Макарова. Хоча всі документи Ярослав надав, перед тим, як піти добровольцем. Як факт, він не числиться ні в роті охорони Макарова, ні в ТРО, ні в ЗСУ… На моє запитання, чому так, у Макарівському військкоматі відповіли, що просто не встигли зробити запис у його військовому квитку, бо в ніч з 25 на 26 лютого Макарівський військкомат було терміново евакуйовано до іншого населеного пункту Київської області. А вже, коли працівники військкомату повернулись в Макарів, Ярослав загинув. І померлого вони не мають права вписувати… Тому його справу було передано до району для подальшого вирішення…


А для мне це справа честі – довести, що Ярослав захищав Макарів. Цьому є сотні свідків і справедливість, рано, чи пізно, займе своє місце. Адже, не за гроші та медалі, вони боронили рідну землю від ворогів! У кожного своя доля і всьому свій час. Для тих, хто став на захист у нерівній боротьбі з рашистами, має бути шана серед поколінь під мирним небом України.
Я часто думаю, щоб хотіла сказати Ярославу, якби побачила його… багато чого. І так хочеться поїхати з ним на риболовлю. Це ще одне його хобі, окрім гри на музичних інструментах. І він поділився цим хобі зі мною. Ми годинами могли мовчки ловити рибу і насолоджуватись моментами разом. Життя таке непередбачуване і воно варте, щоб його цінували. Ми, українці, як ніхто, знаємо його дійсну ціну!
Час не лікує і не заживають рани всередині, просто я звикаю жити зі своїм душевним болем. Дуже боялася «зламатися» після такого горя. Тяжко, дуже тяжко втрачати коханих назавжди… залишається тільки пам’ятати і згадувати…
Дружина Тетяна

Записала Марина ТОКАР

Додати коментар