Макарівщина схиляє голову перед своїми полеглими захисниками… Сьогодні згадуємо Володимира Мариношенка

0

З початку повномасштабного вторгнення військ росії на територію України, Макарівська громада одна із перших потерпала від ворожої орди. На захист нашої землі стали багато мешканців Макарівщини, які не рідко, навіть без зброї в руках, протистояли ворогам. Разом з ними героїчно боронили українську землю воїни ЗСУ. На жаль, свої серця вони навіки залишили Україні. Макарівщина має знати і пам’ятати своїх Героїв, які живуть у спогадах рідних, близьких, друзів, колег по роботі і просто тих, хто згадує їх добрим словом. Спогади про кожного з них публікуємо на сторінках нашого видання. Сьогодні згадуємо Володимира Мариношенка.

Сини, чоловіки, батьки, брати і друзі, вічна і світла пам’ять Вам! Слава Україні!

МАРИНОШЕНКО Володимир Георгійович
Романов Руслан Сергійович
Польшін Володимир Вячеславович
Петровський Віталій Сергійович
Аханов Михайло Миколайович
Сулима Ярослав Степанович
Грицак Максим Олександрович
Хроменко Віталій Петрович
Сидоренко Дмитро Олександрович
Брацейко Ігор Олександрович
Солоний Ігор Борисович
Пелюхівський Сергій Вікторович
Заборовець Сергій Володимирович
Радченко Олександр Олексійович
Кирпач Олександр Дмитрович
Кудрік Андрій Аркадійович
Ізмаілов Андрій Олександрович
Петрушенко Олексій Володимирович
Варга Руслан Дмитрович
Задорожній Сергій Іванович
Головченко Андрій Олександрович
Палюх Іван Федорович
Опанасенко Сергій Олександрович
Чміль Павло Миколайович
Прокопенко Ярослав Вікторович
Руденок Віктор Леонідович
Шульга Євген Михайлович

Його смерть стала першою втратою на Макарівщині серед побратимів ТРО від рук російських окупантів.
Йому назавжди буде 52, він любив риболовлю на яку так не вистачало часу, завжди приходив на допомогу, кому вона була потрібна.
Володимир народився 21 жовтня 1969 року в Макарові, помер від обстрілу ворожою артилерією 27 лютого 2022 року у своєму рідному селищі…
«Татова донька», як багато чоловіків мріють про такі відносини з дочкою, як багато доньок мають щасливі шлюби у майбутньому саме завдяки тісним емоційним зв’зкам з батьками, як багато було таких щасливих родин на Макарівщині… доки до нас додому не прийшли російські окупанти…
Сьогодні спогадами про свого батька Володимира Мариношенка ділиться його «татова донька» Інна…

Мій батько є і буде для мне прикладом доброти, дружби, самопожертви та абсолютної любові на все життя. Такої доброї людини я не зустрічала. Кожен звичайний батько любить своє дитя, скажуть мені всі. Але так, як він вчив любити своєю любов’ю до життя та людей, для мне не буде подібних…
Війна застала нас вдома. Але тоді, вранці 24 лютого ніхто навіть подумати не міг, що вона зруйнує щастя нашої родини, вкраде спокій та найдорожче у нашому житті – Батька!
Ми всією великою сім’єю вирішили побути у батьківському будинку, якщо доведеться під час повітряних тривог спускатися у підвал. Батько відразу сказав нам, що нікуди виїжджати не збирається і як тільки почув про те, що чоловіки записуються до лав територіальної оборони Макарівщини, також долучився до їх числа. Пам’ятаю, як він розповідав, напрочуд дивним для нього був той факт, що списки членів ТРО складали не представники військкомату, а звичайні цивільні макарівці, що ніхто у нього не запитав наявність військового квитка, байового досвіду і найголовніше – не видали зброю, сказали, що її просто немає. Але він не звик сперечатись, розповідав, що, коли записувався до ТРО, мав на меті надавати будь-яку допомогу, яку тільки міг для рідного селища та його мешканців. Так він і робив: кожного дня вранці їхав у центр Макарова, зустрічався із побратимами, разом вони будували укріплення, привозили продукти харчування, патрулювали вулицями, але без зброї.
Вранці 27 лютого мій тато випив кави, одягнувся і вирушив знову займатися справами ТРО, про подробиці яких нам не розповідав. У небі над нашим домом кружляла ворожа авіація, розвідувальні дрони, були часті повітряні тривоги і було чути вибухи, які ставали все ближчими. Я дуже хвилювалась за нього і хотіла, щоби він залишився вдома. На порозі він чітко дав мені зрозуміти, що з усіх сил буде намагатись бути корисним своєму рідному краю, у який прийшла війна… Знала, він не дозволить, щоби якісь чужинці загарбники, що без запрошення прийшли на нашу землю, будуть вказувати як нам жити!
Він сідав у машину, дивився на мене і так тепло посміхнувся: «Все буде добре, не хвилюйся, я обов’язково повернусь. Я дивилась йому вслід, сподівалась, але десь далеко в душі відчувала, що не повернеться вже ніколи… Не пам’ятаю подібних відчуттів, але по тілу пробіг ніби холод. Я наздогнала тата і попросила вдягти шапку, щоб не змерз. А він відповів, що має капюшон. Я подумала, ну хоча б від осколків захистить… це була моя остання розмова з татом…
Того дня наша родина часто спускалась до погребу під час повітряних тривог, на душі було неспокійно і страшно. Ми були із татом на зв’язку і він просив нас не виходити з двору, бо повідомили, що на Макарів йде колона російських танків і перебувати на вулиці небезпечно. На автомобілях уже було заборонено їздити по вулицях селища і він сказав, що залишив своє авто в гаражі (бо мав власне СТО) і буде йти додому, але через річку, щоби можна було порахувати кількість військової техніки, яка рухалась через село Завалівка в напрямку Макарова і передати інформацію військовим. З ним були ще чоловіки з ТРО…
Ми весь час перебували в погребі, хвилювались, як пройде та колона танків і молилися, щоб батько швидше прийшов додому…
У місцевому телеграм-каналі повідомляли, що ворог уже близько…
Пролунав вибух, потужний і страшний, уся сім’я здригнулась, а у мене похололо всередині…
Я почала безперестанку телефонувати батьку, навіть не пам’ятаю, скільки десятків, а то і сотню разів. Тато не відповідав… Потім телефон задзвонив у мого чоловіка, саме йому першому повідомили цю найстрашнішу в моєму житті звістку – мого батька вже немає…

Місце загибелі Володимира


Прицільним пострілом із ворожого танку по хлопцям з ТРО, які фіксували пересування колони рашистів, було вбито мого батька за 700 м від власного дому… я той вибух не забуду ніколи, він відірвав частину моєї душі…
Вже ввечері Вадим Токар, Макарівський селищний голова напише на своїй сторінці у ФБ: «На жаль, маємо перші втрати… під час ворожого обстрілу при виконанні бойового завдання загинув наш побратим і просто чудова людина МАРИНОШЕНКО ВОЛОДИМИР ГЕОРГІЙОВИЧ… царство небесне. Маємо поранених».

Усі чоловіки, що були з ним, залишились живими, проте, мають дуже серйозні поранення. З міркувань безпеки, я не буду називати їх прізвища.
Свідки того першого обстрілу беззбройних людей російськими окупантами розповіли мені, що батько помер миттєво і не мав жодного шансу на порятунок…
А я не вірю і досі, що його немає. Для мене він залишиться завжди усміхненим, із спокійним виразом обличчя, який відмовився одягти шапку і обіцяв повернутись.
Ми виїжджали із того пекла, що відбувалось у нашій громаді, адже я маю маленького сина, а моя сестра – доньку, якій на той час було лише три тижні! Коли повернулись у травні в Макарів, перепоховали батька на кладовищі, адже потрібно було провести ексгумацію, щоби підтвердити його особу. Усі необхідні бюрократичні процедури ми зробили та маємо відповідні заключення судмедексперта. Але на моє велике здивування, коли було опубліковано список загиблих, хто став на захист Макарова та представлений посмертно до присвоєння нагрудного Знака «За оборону рідної держави. Макарів», я не знайшла прізвища свого батька…
Така невимовна образа за нього, несправедливість у нас, його дітей та внуків на очах, не дала мені іншого шансу, аніж негайно з’ясувати обставини цієї ситуації. Виявляється, прізвище мого батька якимось дивним чином зникло зі списку учасників ТРО, який ніяк не був задокументований, а просто від руки написаний на аркуші паперу… У владних кабінетах Макарівської громади мені порадили «доводити» присутність мого батька в лавах територіальної оборони Макарова… Це при тому, що свідками його смерті були щонайменше 5 чоловік, учасників ТРО і що він з 24 лютого виконував завдання, які були (не відомо ким) поставлені для ТРО!
Але батько все життя вчив мене ніколи не здаватись, не коритись несправедливості і не зручним обставинам. Він завжди завершував свої справи до кінця, працював і жив на результат. Я дуже схожа на нього і ззовні, і характером, тому будь-що буде, але правду доведу!
Згадую, як в дитинстві він вчив мене бути наполегливою, багато вчитись і мати ясний, тверезий розум. Як прививав цікавість до книжок, документальних фільмів, а з цим і незабутніх душевних розмов… Як своїм прикладом показував, що немає в житті нічого неможливого.
Коли мені було 5 років, батько поїхав у відрядження і запитав, що б хотілось отримати на гостинець із його подорожі. Тоді мрією всіх маленьких дівчат була лялька Барбі. Я дуже хотіла для своєї будиночок із меблями та посудом. Але його майже ніде не було в продажу. Тато привіз мені такий будиночок мрії для ляльки!
Мені, вже дорослій, коли ми з чоловіком почали будувати власний дім, тато казав, що нічого не треба боятись, а починати робити. Було страшно, чи зможемо. А батько просто взявся допомагати знову здійснити мою мрію. Майже все, що зроблено у нашому домі, то невтомна робота його «золотих» рук, які так рідко знали відпочинок. Його він завжди відкладав на «потім» і багато працював та допомагав людям. А вони знали, якщо на дорозі трапилась якась поломка авто, то треба викликати Вовку Мариношенка, він приїде і виручить навіть вночі, навіть у бурю, дощ та грозу… Таким запам’ятався усім мій батько.
Він би не відступив, і я не скорилась. На основі висновків і довідок про обставини смерті тата, мені в одному з кабінетів Макарівської селищної ради вручили цей нагрудний Знак. Який має номер і є офіційним.

Але у списки учасників ТРО мого тата так і не внесли. Зараз займаюсь цією процедурою, тому що це дійсно нонсенс і так не має бути. Нас багато таких рідних загиблих в Макарівській громаді, кому доводиться щоразу, ковтаючи образу та сльози, доводити, що ті, хто стали на захист рідного селища не за визнання, не за медалі та відзнаки, а з виконання свого громадянкського обов’язку, з любові до рідного краю, втратили найцінніше – життя.
Вони ніколи не повернуться додому, їх не обіймуть рідні, не запросять до великого родинного столу, коли на весь світ лунатиме «Україна перемогла у війні!», їх життя обірвалось через підступність і жорстокість ворога… Але вони всі мають право на вшанування пам’яті про них серед сучасників та майбутніх поколінь. Щоби нашу історію вже ніхто не посмів переписувати, а їх подвиги були гідним прикладом для наслідування! Це для мене святий обов’язок перед батьком, відродити правду і справедливість в цій ситуації зі зникненням зі списку учасників ТРО його прізвища. Цього непорозуміння просто не мало би бути, але воно є. Час та обставини звісно розсудять, а я доведу розпочате до кінця! Як навчав мене батько. З дня його смерті, не перестаю щоранку вітатись з його фотокарткою, розповідати йому про плани на день і завжди відчуваю його присутність у нашому житті. Мій маленький син дуже схожий на нього, буває гляне вдалечінь і каже: «Дід Вова тут» і для нас він ніколи не перестане бути поруч! Війна забрала у мене батька ще на самому порозі вторгнення, а він просто хотів мирно жити на своїй рідній землі, у власному домі! Я і досі твоя, татова донька, якій дуже важко без тебе і дуже болить за тебе. Час не лікує, він просто вчить жити далі, продовжувати твій рід і берегти пам’ять про тебе!
Донька Інна

Подібних родинних історій та непоправних втрат у нашій громаді, на жаль, багато, а по Україні скільки…. І хотілося б, для рідних Героїв, щоби вони мали змогу проплакати, пройти усі психологічні етапи особистого горя та туги за близькими людьми, без пункту «доведення» їх неоціненного внеску в оборону рідної землі. Цим, мабуть, мають займатись люди, які за своїми посадовими обов’язками здатні вирішити нарешті це питання зі списками учасників ТРО чи роти оброни. І не потрібно забувати одне, що окрім бюрократії в чиновницьких кабінетах, мають бути присутніми людяність, співчуття і здатність працювати на результат. Чи не за це бореться Україна?!
Записала Марина Токар

Додати коментар