Війна: як пережити втрату

0

Війна приносить за собою кров, розруху і біль від втрат. Йде країною, залишаючи по собі страшні сліди, болісні і незворотні

Ми відбудуємо дороги, будинки, театри, лікарні і пам’ятники. Але ми не зможемо оживити тих, кого вбила ця війна.
І в часи війни нам потрібно вшанувати загиблих, оплакати їх і зберегти у своєму серці.
Бо наше горювання за втраченими – сила, що зцілює, прояв любові до них.
Минуло вже сорок днів від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Йде понад 40 днів війни 8-річної війни, яка триває віками.
Сорок днів – це важливий етап для оплакування втрат. Для творення простору всередині нас усіх, щоб розмістити важливі спогади, важливих людей у нашому серці, і для життя з ними.
Бо смерть перериває життя, але не перериває любові та стосунків з нашими близькими.
І наша задача – дати собі простір на горювання: стільки, скільки буде потрібно.
Ми все життя стикаємося з втратами та проживанням цих втрат: сумуємо за іграшками, друзями в садочку, старим домом, спогадами… Ми всі постійно стикаємося зі смутком і горюванням, що переносить важливе з довкола до нашого серця.
Проживання втрати – це природний процес, якому треба не заважати.
Його задача – через горювання знайти свій спосіб бути з тими, хто нам цінний, і йти далі своїм життям, нести своїх людей з теплом і світлом. Прожити втрату, але не втратити любов.
Але в часи війни все може відбуватися інакше. Бо біль війни – не природний.
Цих смертей не мало би бути. По всій країні гинуть люди, що ще мали би жити довго та щасливо. Це боляче та важко вкладати в реальність.
Болю довкола нас забагато. Смерті довкола нас забагато. Стресу і травматичних подій занадто багато, щоб психіка змогла з ними впоратися у своєму темпі. Нам бракує ресурсу та психічного простору огорнути весь той біль, щоб дати йому прорости теплом і світлими спогадами.
Часу на проживання горя замало. Нам потрібно бути зібраними, шукати безпеки, боротися з ворогом – нам треба стільки всього тут і зараз, що часу і сил на проживання горя лишається замало. Ми поспішаємо, нас підганяють, що час рухатись далі, скільки можна. І ми не встигаємо.
Нам ні з ким розділити свій біль, бо ми далеко від усіх і у кожного свої проблеми, бо не на часі, бо не хочемо перевантажувати своїм. Бо інші не розуміють, не можуть підтримати, роблять своїми словами ще гірше. Бо можемо стикатися з осудом і знеціненням.
Під час війни не завжди можливо попрощатися, поховати, побачити тіло близьких, і мозок відмовляється вірити, відпустити, оплакати і повернути до свого серця людське тепло.
Багато хто уникає будь-яких спогадів про загиблих. І тоді ми втрачаємо той зв’язок, те тепло, ті світлі спогади, підтримку і можливість прожити цей біль і дати місце близьким у своєму житті.
І тоді, замість природного шляху, що перетворює пекучий біль на теплий смуток, ми отримаємо заблокований, невпинний біль.
Замість природного горя, що лікує рани, біль може перетворитися на депресію, непозбувну тугу, безпорадність, безпросвітність довкола і небажання жити далі.
Що робити?
Багато хто думає, що процес виходу з жалоби – це коли горе і біль зменшується, і людина перестає думати про загиблих. Але насправді це не так. Спогади і жаль за втраченими близькими не зменшується, але збільшуємось ми самі, оплітаючи спогади силою, теплом і любов’ю. Люди і спогади про них залишаються з нами, з сумом від втраченого, зі світлом від здобутого, з жалем за минулим і радістю від того, що ми разом пережили. Ці люди назавжди з нами. І нам належить жити далі, з пам’яттю про них, щоб не втратити їх в собі, з цінностями і світлом.
Процес горювання – це дві складові: жалоба за близькими і подальше життя з ними в серці.
Тут немає етапів, чітких сходинок, це процес, що постійно поєднує в собі і час для минулого, і час для майбутнього. Бо ми вижили, і нам потрібно діяти і жити і за себе, і за них.
Що варто дозволити собі робити
Плачте, якщо плачеться. Бо сльозами ми вмиваємо душевні рани, очищуючи і відкриваючи місце для світла і теплих спогадів.
Не поспішайте. Виділіть собі час для жалоби. Тут не може бути ніяких «вже місяць пройшов, скільки можна згадувати». Можна стільки, скільки це потрібно.
Але виділіть собі і час для життя, бо нам належить жити, скільки б небес не впало. Не занурюйтесь з головою в минуле і топке горе. Виділіть собі час і місце на горе. І не забувайте жити решту часу.
Зробіть ритуал прощання. Похорон – це важливий процес для інтеграції втрати. Якщо це неможливо, можна створити свій власний: запалити свічку, посадити дерево, зробити кораблик і пустити його за водою, написати листи… щось, що буде для вас символізувати прощання з людиною в цьому житті.
Розділяйте свої емоції в єдності з іншими. Жалоба – це завжди забагато для одного, це завжди розділено на спільноту. Єднайтеся з тими, хто може бути з вами. Це можуть бути рідні, друзі, знайомі та спеціалісти-психологи. Згадуйте ті світлі, теплі моменти, що ви переживали. Діліться тим добром, силою, турботою, захистом, любов’ю, вірою, що ви знайшли, спілкуючись, живучи з тими, кого вже більше немає. Знаходьте життя в смерті, знаходьте любов у серці.
Турбуйтеся про прості речі довкола себе, близьких. Прості буденні задачі. Великі мрії, що наповнять світлом образ важливих людей, що пішли з цього життя. Знаходьте сили і ресурси в повсякденні.
Говоріть з близькими, кажіть, яка саме підтримка вам потрібна. Багато хто хоче допомогти, але не знає як. Слова «не переживай» не допоможуть, тож підкажіть, як краще? Просто помовчати разом? Зготувати улюблений пиріг за рецептом близької втраченої людини? Перебрати речі? Обняти і сказати, як це боляче і важливо? Допомогти в побуті? Взяти на себе організаційні задачі? Допомогти жити далі і рухатися вперед, не забуваючи про тих, хто загинув?
Наша задача – віднайти червоні нитки, щоб обплести чорний візерунок, наповнити своє життя теплом і підтримкою тих, хто відтепер назавжди з нами. І жити далі.
Бо як би боляче не було, ми маємо жити далі, щоб не дозволити нелюдському знищити людське. Щоб світло перемагало темряву. Щоб єднатися і захищати живі серця.

Оксана Єфремова,
психотерапевтка

Додати коментар