Судилось народитись на війні…

0

На жаль тепер, ми не з книжок та розповідей бабусь і дідусів знаємо, що таке справжня війна… яка руйнує плани, надії, житло, забирає рідних і близьких…
Тепер кожен з нас має свою історію цієї кривавої злодійки, яка вкрала наше життя «до» та розділила на «після».
Ранок повномасштабної війни 24 лютого 2022 року кожного українця застав зненацька… більшість спали, хтось був в дорозі або на роботі. Відчуття шоку, тривоги, страху та невідомості ще довгим відголоском будуть жити в наших душах і серцях.
Кожен переживає цю війну по-різному, але усім нам нестерпно болить ще з того ранку, коли наші мирні міста та села почали бомбити, а на українську землю прийшла страшна російська орда.
Це насправді сталось ще задовго до 24 лютого, і до окупації Криму та територій ОРДЛО. Це трапилось тоді, коли українців зненавиділи росіяни, коли почали «зрощувати» правителів, які наказували їм нищити нас і все українське, коли їх заздрість та ненависть дійшли до крайньої межі, яка дає волю вбивати…
Наша генетична пам’ять живе всередині кожного українця, тому нам зараз так нестерпно болить, тому ми, попри усі прогнози, стоїмо і відважно боронимо рідну землю. Весь світ дивується, як так на усіх фронтах можна відважно і безстрашно чинити опір проти такої безжальної орди?! У нас в крові – боротися за свою свободу, ми з молоком матері вбираємо відчуття гордості, честі і безмежної любові до своєї Батьківщини… віддаючи найцінніше, що є у людини – життя. І не тому, що ми не цінуємо його, а через те, що настільки любимо в усіх його проявах і не уявляємо його без волі!
Тому, коли почалося… хтось взяв до рук зброю, хтось почав волонтерити, збирати, допомагати, заспокоювати, підтримувати, віддавати (часто останнє), жертвувати в ім’я нашої спільної Перемоги. Маю на меті обов’язково розповісти про кожен подвиг наших українців у цій незламній і хоробрій боротьбі з ворогом. Про військових – звичайно після Перемоги, а про тих, хто бореться на всіх інших фронтах – у цьому і в наступних випусках видання.
Сьогодні історія про те, як у перші дні повномасштабної війни, коли рашисти нещадно забирали життя односельців, під обстрілами, в самому центрі бойових дій в селі Липівка Макарівської громади, дві тендітні жінки допомогли з’явитися на світ новій Людині! Це неймовірно, і в цьому велика сила України.
Тетяна Сімороз – місцева корінна мешканка села Липівки. Вона народила і виховала двох дітей, сина та дочку. Має 25 років стажу медичної сестри. І вже, як 11 років на пенсії, бо доглядає свою доньку – інваліда з народження. Жінка не з чуток знає, як то, боротись з обставинами, бути опорою для сім’ї і цілим світом для своєї доньки, не дивлячись на труднощі. А ще Тетяна прекрасно співає, грає на гітарі та є учасницею місцевого вокального колективу.
«Жити треба з тим, що дає тобі Бог. Ніколи не нарікати і не плакатись, що важко. Бо другого життя тобі ніхто не дасть. Тоді і сил, і волі на все вистачатиме…», – такими словами почала розмову зі мною пані Тетяна.
Нехай ця розповідь буде без запитань, читайте і переживайте емоції. Бо я коли писала, не могла їх стримати…

Спогади Тетяни Сімороз


Вже 26 лютого 2022 року в селі Липівка вирувало пекло. Лунали вибухи, безліч літаків рвали наше небо, хлопці з тероборони без зброї в руках, як могли обороняли наше село. А ворог колонами топтав нашу землю. Односельчани, серед них багато дітей, ховалися у облаштованому бомбосховищі в сільській церкві. Мій син був в теробороні, я розривалась між домом, бо доглядаю дочку, якій важко дістатись до церкви, та візитами в бомбосховище, де була потрібна, щоб заспокоїти тих, хто в паніці, допомогти стареньким, хто потребує медичного нагляду. Згодом допомогу надавала чоловіку, якому рашисти нанесли вагнепальні поранення.
Ввечері 27 лютого, я прибігла додому десь о 17.00 год., через декілька хвилин чоловік мене кличе, каже: «Таня там до тебе прийшли, жінка, вона вагітна». Я відразу зрозуміла, більше всього, що буде народжувати…
Усвідомлюючи, що моя хата в самому центрі обстрілів, і що дороги назад цій жінці немає, я відразу почала готувати місце, де положити майбутню маму. Молоді, перелякані Юля та Рома Тихомирові. Подружжя з Києва, втікаючи від війни, приїхали до своїх друзів в село Королівка. У жінки почалися перейми і вони на авто їхали в Макарівську лікарню народжувати. Але так, як Липівка вже була під окупацією ворога, з села їм виїхати не дали і завернули назад. Вони у відчаї приїхали до місцевої церкви, де люди розповіли про мене. Що я за фахом медична сестра і допомагаю усім, чим можу. Ці дві закохані пари очей, які дивились на мене, не дали мені іншого вибору, як відкинути всі хвилювання і негайно почати діяти. Адже новому життю було абсолютно байдуже, що тут коїться у цьому скаженому світі, треба було все рівно жити!
Я відразу зателефонувала старості нашого села Олені Ремень, вона, розуміючи що ні швидка не може приїхати сюди, ні люди ці в лікарню не доїдуть, викликала двох медичних працівників з Лозовика. Жінки приїхали, оглянули породіллю і запропонували чекати, якщо почнеться родовий процес, попросили їм дзвонити, вони відразу мали прибути.
Близько 19.00 год. вибухи в селі все ставали частішими, людей навіть на вулицях розстрілювали, мені шкода стало цих жінок, як вони доїдуть. Але допомога мені була необхідна дуже. І тут я згадала, що однокласниця мого сина, яка мешкає в будинку неподалік (якщо бігти городами) працювала фельдшером швидкої допомоги. Яна Зінченко – смілива і відважна з дитинства. Зв’язок у селі був дуже поганий, мені вдалося додзвонитись до неї. Кажу:

Яна, що робиш?

На даху сиджу, тьотя Таня, знімаю відео переміщення рашистської техніки для ЗСУ!.

То стріляють, ховайся

А що робить, хто, як не я.

У мене в хаті жінка народжує, прийдеш поможеш?

Я не вірю…

– Яна, не балуйся, зараз мій син по тебе прийде!
Через декілька хвилин тендітна Яночка була у мене на порозі… Сповнена енергії, сили і впевненості у кожному своєму слові, русі і навіть погляді. Коли почались пологи, признаюсь, було дуже страшно… у сільській хаті, без світла, зв’язку. Хоч би ж той Інтернет ловив… нічого не було: лише наших чотири руки і молитва.
Сім’я Роми та Юлі – віруючі люди і ми всі, хто були в хаті, віримо у силу Божої допомоги. Роман весь час пологів тримав дружину за руку, молився так, що чув, мабуть, не лише Господь! Юля трималась впевнено і хоробро, чітко виконувала настанови Яни. Я стала в допомогу цій дівчинці, яка так майстерно виконувала роботу акушерки. Що я подумала, коли вона встигла так наловчитись!
Мої чоловік із сином ретельно замаскували вікна та двері в будинку, підсвічували нам, подавали, що потрібно.
І рівно о 20.35 год. у моєму будинку пролунав гучний дитячий плач… На світ народилась Ганнуся (що в перекладі з грецької означає дарована Богом).

Я підняла очі, а над ліжком у кімнаті вісить образ Божої Матері «Достойна є…»

Достойно є і це є істина, славити Тебе, Богородице, завжди Блаженну і Пренепорочну, і Матір Бога нашого.
Чеснішу від  Херувимів і незрівняно славнішу від Серафимів,
що без істління  Бога Слово породила.
Дійсну Богородицю, Тебе величаємо.

Прим. автора із Богословних джерел
Другу частину цієї молитви, яка починається словами «Чеснішу від  Херувимів…» написав святий Косьма Солодкоспівець ( 773). А перша частина Молитви прийшла нам чудесним чином.
Приблизно в р. 980, коли Василій ІІ Порфірородний був царем Візантії, а Миколай Хрісоверг був Патріархом Константинопольським, монах, якого ім’я нам невідоме жив зі своїм послушником біля Карєса, адміністративного центру Св. Гори Афона. Вони були приписані до Монастиря Пантократора («Вседержителя»). Старець пішов до Монастиря прийняти участь у Всенічній і попросив Послушника залишитися в келії і там молитися.
Коли зтемніло хтось застукав у двері. Послушник відкрив їх і побачив невідомого ченця, який назвався Гавриїлом. З характерною гостинністю послушник запросив невідомого гостя зайти і обидва вони стали читати молитви. Коли дійшли до 9-тої пісні Канона, як звичайно почали співати «Чеснішу від Херувимів…» з супроводжуючими рядками з Євангелії Св. Луки. Проспівавши «Що Він зглянувся над покорою Своєї слуги…», невідомий Монах додав слова, яких послушник ніколи до того не чув: «Достойно є  і це є істина, славити Тебе, Богородице, завжди славну і пренепорочну і Матір Бога нашого».
Проста краса цих слів вразила послушника, і він попросив невідомого Ченця написати їх для нього. Але в келії не знайшлося паперу. Отож Гавриїл взяв черепицю з даху і написав ці слова на ній своїм пальцем. Послушник зрозумів тоді, що його Гість не проста людина, а Ангел, а цебто Архангел Гавриїл – той самий, що благовістив Марії, що вона породить Спасителя світу. Сказавши: «Так співай ти і всі православні» небесний Гість зник перед його очима.
Ікона, яка називалася «Милуюча», перед якою співали цю молитву, довго сяяла після того божественним сяйвом. Ікону стали називати «Достойно є» (по-грецькому «Аксіон естін») від перших слів молитви, яку передав Архангел Гавриїл. ЇЇ перенесли до кафедрального Собору Монастиря, і там вона знаходиться і до нині. А черепицю з Молитвою перенесли до Константинополя.
Співаймо й ми ці слова з тією ж радістю та побожністю, яку приніс Архангел Гавриїл до вбогої келії оцих Ченців, яких імена знає лише Бог.

І скажіть, що це не чудо із чудес. У цей час над хатою летіли гради, з неба падали бомби, а в хаті вже мило сопіла маленька українка. Яку ми приблизно зважили на руках, так само приблизно виміряли зріст, вимили, вдягли і склали своє «домашнє» свідотство про народження.


Дівчинка народилась абсолютно здоровою, пологи пройшли на вищому рівні (це слова педіатрів та акушерів-гінекологів, які за кілька днів оглянули маму з дитиною).
Тієї ночі ми не ховались у підвал, хоча бої на вулиці були запеклі, всі були стомлені і під надійною охороною молитви та віри.
Вранці я приготувала дієтичний сніданок для мами і просила подружжя не їхати нікуди, бо вибухи були страшні. Проте, вони розповіли, що в будинку друзів у Королівці на них чекає 6-річний син. І сім’я має бути разом. Вони вирушили в дорогу. І знову чудо – незважаючи на постійні обстріли, доїхали до свого села, а потім всією родиною виїхали до Івано-Франківська.
Зараз ми підтримуємо зв’язок із цією прекрасною сім’єю, яку Господь привів до мого дому. Вони вже повернулись до Києва, а Ганнуся росте здоровою, сильною і гарною дівчинкою, як наша Україна.

Із окупованої рашистами Липівки, я також виїжджала зі своїми дітьми. І коли дізнавалась, як страшно було моїм односельчанам в окупації, які жахіття тут творились. Бувало засинаєш і думаєш, добре, що хоча б мої рідні та знайомі живі, але так хочеться повернутись у свій дім. І згадувалось, як народилась наша Ганнуся, і думалось мені, якщо Бог під обстрілами дав народитись новому життю у моїй хаті, то і дім нас дочекається і обов’язково Україна переможе у цій війні.
Так і сталось. Ми вже повернулись до деокупованого села, багато будинків рашисти знищили, а наш дім, на подвір’ї якого я знайшла багато розірваних боєприпасів зовсім не ушкоджений! По вірі нашій і по силам кожному буде!

Яна Зінченко – також мешкає в Липівці. Закінчила Макарівський медичний коледж, після цього працювала фельдшером екстренної медичної допомоги в с. Мила. Також має вищу освіту за спеціальністю «фармацевт». Дівчина ніколи не проходь осторонь, коли комусь треба допомогти і вважає свою професію не просто роботою, а обов’язком перед людьми.


Спогади Яни Зінченко


Коли мені подзвонила мама мого однокласника Вовки, то я відразу не повірила, що дійсно доведеться приймати пологи. Спочатку думала, це жарт. Але хіба до жартів, коли село окуповане росіянами, і звідусіль «прилітає». Коли Вова прийшов до нас, ми з рідними сиділи вже в погребі, бо було дуже гучно. Тато мене нікуди не пускав. Просив залишитись вдома, бо в селі російські солдати, скрізь чути вибухи і постріли. І в решті решт, ворожі танки їздять по селу. Я подумала, як на мене, довго, 5-10 хв і сказала батьку, що не боюсь туди йти. І якщо комусь потрібна медична допомога, я її надам. Адже, це мій громадянський обов’язок і по-людськи я не можу інакше.
Тоді він мене вже й не зупиняв. Дорогою постійно просила Бога: «Твої руки – мої руки, дай мені сили!» Згадувала, що вчила в коледжі про пологи. Направду, з акушерством я знайома лише теоретично. А як же практика? Скажете ви. За іронією долі, коли наша група проходила практичні заняття в пологовому відділенні Макарівської ЦРЛ, пологів там не було. У своїй роботі з пологами я також не зустрічалась і сама ще не народжувала. Тому, про таке чудо, як прихід нового життя у світ, знаю лише з книжок.
Але дала собі установку, що ніхто, особливо породілля, не мають знати, що ці пологи для мене вперше. Бо в ситуації, що склалась, цей факт нічого не змінить, в лікарню ми потрапити не можемо і швидка до нас просто не доїде. Тому, щоб не було паніки у присутніх, я вирішила міцно тримати себе в руках.
На той момент, коли я побачила жінку, що народжує, мені дійсно не було страшно, головне – зустріти це маленьке життя із впевненим обличчям та рухами рук.
Тоді я згадала, що моя бабуся працювала акушеркою і почала їй дзвонити. Та кляті рашисти повністю заглушили зв’язок, а малеча вже так була близько до цього світу.
Коли почула плач дитини, взяла її на руки, ці відчуття не можна передати словами. Здається світ зупинився у невимовній радості та щасті прямо посеред пекла війни. І так буває…


На той момент я навіть загадала собі неодмінно піду працювати в пологове після війни. Таке це щастя бачити народження дитини!
До бабусі своєї я додзвонилась, зв’язок на кілька хвилин пробився. І вже під її консультацію прийняла народження плаценти. Потім оглянула породіллю, дитинку і зробила мамі масаж матки. Юля мені сказала, що їй так добре і спокійно було народжувати, бо вона не переживала, адже було видно, що я професіонал і, хвалити Бога, маю великий досвід у цій справі. І тітці Тетяні я вже потім розповіла, що ніколи в житті навіть не бачила, як народжуються діти.
Спостерігала за мамою та дівчинкою я десь до 22.00 год. А потім грала їм на гітарі і з Танею ми співали для них пісні. Додому повернулась пізно вночі. І тільки коли лягла на ліжко, зрозуміла, що я зробила. Мені тоді так стало страшно і за дитину, і за маму. Чи все я правильно зробила, чи не буде ускладнень, хвилювалася, щоб їх швидше оглянули профільні лікарі. Що в умовах окупації було не можливим. Як добре, що вони успішно виїхали в безпечне місце.
Зараз упевнена, як ніколи, що ця маленька дівчинка, яка народилась при таких обставинах, так ефектно прийшла в цей світ, що неодмінно має бути щасливою у нім, як і наша Україна. Ми, українці, не звикли опускати руки, коритися ні обставинам, ні кому іншому. У моєму випадку, окрім знань в медицині, спрацювала також ще й генетична пам’ять. А її не можливо знищити. А отже, нас не перемогти! І якщо комусь судилось народитись на війні, то це обов’язково до Перемоги!

Записала Марина ТОКАР

Додати коментар