Він розкриває музику власної душі

0

У новий, 2022 рік він увійшов 70-літнім митцем, чий талант багатогранний і унікальний, увійшов з щедрим ужинком на мистецькій ниві і справедливо відзначеним багатьма нагородами. Віктор Іванович – лауреат мистецьких премій імені Л. М. Ревуцького, Івана Огієнка, Міжнародної музичної премії імені Лео Вітошинського, мистецької премії «Київ» (імені Артемія Веделя), Миколи Лисенка, Бориса Лятошинського, обласної музичної премії. Лауреат Всеукраїнського конкурсу «Духовні псалми» до II тисячоліття Різдва Христового. Президентський стипендіат. Нагороджений орденом Святого Володимира III ступеня, почесними грамотами Кабінету Міністрів України, Київської обласної ради та голови Київської облдержадміністрації, має звання «Заслужений діяч мистецтв України».
Музикознавці характеризують Віктора Івановича Степурка як фантастично обдарованого композитора, «філософа у музиці та поезії». Він автор, який охоплює своєю творчістю величезний спектр композиторської діяльності – від пісень і дитячої опери до найскладніших симфонічних партитур, має власну оригінальну музичну мову.
Віктор Іванович певний час працював у Національному університеті культури і мистецтв, а наразі – професор кафедри академічного і естрадного вокалу та звукорежисури Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв України, є членом правління Київської міської та республіканської організації  Національної спілки композиторів України.
Народився в селі Миколаївка Харківської області. Музичну освіту здобув перш у музичній школі, потім у Донецькому музичному училищі, у Київській консерваторії, де навчався на двох факультетах – диригентсько-хоровому та композиторському.
Працюючи в Макарівській музичній школі, Віктор Іванович організував хоровий ансамбль «Свят-Коло», в якому і я мала честь співати. Від дня заснування і дотепер Віктор Іванович є його керівником. Колектив брав участь у численних міжнародних музичних фестивалях, має фондові записи на радіо і телебаченні, удостоєний звання народного.

  • Вікторе Івановичу, що для Вас є творчість і, власне, композиторська?
  • Для мене вона не є професією. Тобто, для мене композиторська діяльність не є заробітковою. Я заробляю як викладач. А творчість – це хобі і відбувається вона за кількома напрямками: за покликом душі; за власним бажанням (у надії, що твір можливо колись буде виконаний і таких творів у мене написана велика кількість!); і напрямок, який би я назвав – праця на замовлення. Це коли якийсь творчий колектив, хормейстер чи якась організація просять написати музику. Наприклад, на замовлення української діаспори в США та Канаді я зробив аранжування Різдвяних пісень, виконаних хором «Київ» і записаних на два диски.
    Зараз, в основному, як пишеться музика? Ось – студія, ось вам апаратура, натиснув кнопочку і вже пішов звук, а далі – справа техніки. Я ж чи не єдиний в Україні композитор, який пише твори від руки, відчуваючи кожну ноту серцем.
  • Тому Ваші твори й проникають в самісіньке серце, спонукають до роздумів, торкаються глибинних струн душі, пронизують все єство людини. Недаремно Вашу музику, Вікторе Івановичу, називають «людяною»! Вона надзвичайно мелодійна і лірична. А з якими колективами Ви співпрацювали, з якими творчо поєднані й досі?
  • Насамперед, з хором «Київ» під орудою Миколи Гобдича. Колись, ще в 1997 році я сказав, що цей колектив сприяв моєму другому народженню – як композитора. В тому році відбувся хоровий фестиваль «Золотоверхий Київ» і складався з одного концерту, причому, з моєю музикою… Багато творів були написані спеціально для нього. Але один із них так тоді й не прозвучав і чекав свого часу аж до мого ювілейного концерту! І таке буває у митців!
    …Співпрацюю з Василем Яциняком та його Галицьким хором зі Львова, студентами з Київської муніципальної академії музики імені Р. М. Глієра – це жіночий та змішаний хори. Також з хором «Павана» із Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (до речі, хор узяв собі назву за моїм твором).
    Скажу про Полтавський хор «Гілея», який заснував ще мій однокурсник по консерваторії Павло Лиманський. Виконував мої твори і Анатолій Гук із Сумського фахового коледжу мистецтв і культури імені Д.С.Бортнянського, хор Донецької консерваторії, Одеської консерваторії, працював з чоловічою капелою. А здебільшого – це робота з виконавцями у навчальних колективах.
    Певний час я співпрацював з Віктором Гуцалом – керівником оркестру народних інструментів. Найбільше – з оркестром народної та популярної музики Українського радіо: дуже багато писав для них творів.
  • А чи були пропозиції працювати в кіно?
  • Власне, щоб писати музику для художніх кінофільмів, – то ні. Проте мій колега Володимир Гронський, котрий завідував музичним відділом кіностудії імені Олександра Довженка, залучав мене до якихось своїх проектів по запису музики для балету на льоду, для фольклорного танцювального колективу з Канади. То я і писав для них твори. Але це не моя стихія, тому на цьому робота в кіно й закінчилась.
  • Ваша творчість, Вікторе Івановичу, перетинає кордони держав і про неї знають не лише у Європі, але й за океаном. Вашу музику чують США, Філіпіни, Канада…
  • Закордонні зв’язки започаткувались, насамперед, через аранжування Різдвяних пісень. Так, Канадський хор «Веснівка» зацікавився моєю творчістю і замовив кілька дисків. Я зробив їх зі своїми версіями. Але наразі covid послабив наші контакти, у колективі виникло багато фінансових проблем…
    Та що казати! Порушились не тільки контакти, але й контракти, творчі плани і не в одного мене. Ось, наприклад, той же хор «Київ», який досить активно гастролював у Америці, Канаді, Європі, наразі обмежений у поїздках, у кількості концертів і замовлень на них.
    Пандемія – це величезна трагедія для всього людства і в економічному плані, і в плані здоров’я, і в мистецькому житті…
  • У Вас багато друзів серед композиторів?
  • Так, так! Це люди, з якими я колись навчався або законтактував у процесі роботи, чи потоваришував у молоді роки, просто по життю, чи познайомився зараз. Я дорожу ними і завжди зберігаю дружні відносини!
    На жаль, багатьох уже немає на цьому світі, але вони живуть у моїй пам’яті. Це, наприклад, композитор Михайло Шух, з яким ми тісно спілкувались, хоча у нас були різні погляди на творчість.
    Юрій Шевченко, котрий, власне, все життя пише музику для театру (що мені не дано!). Хоч у нас різні напрямки творчості, але ми товаришуємо ще з консерваторських років. Назву того ж композитора Володимира Гронського – теж друг зі студентських консерваторських часів, який пише музику тільки для кінофільмів.
    Дуже дружні стосунки у мене з відомим композитором Лесею Дичко. На закінчення Донецького музичного училища я свою дипломну роботу завершував її твором. Завжди кажу їй, що вона мій перший вчитель у композиції, особливо у хоровій музиці. Леся Василівна у цьому жанрі просто чудова і мала в ті часи на мене потужний вплив. Постійно підтримувала і, дякуючи їй, я побував на українських хорових та всесоюзних фестивалях. Зараз Леся Дичко на вершині сучасного українського хорового мистецтва.
    Досить давно знайомий і з Василем Яциняком, про якого я вже говорив. А познайомились через Миколу Гобдича – керівника хору «Київ», через Олександра Жигуна, який керує хором «Почайна». Ми в дуже дружних відносинах і я для його хору написав кілька великих творів, записані диски. Його стараннями розповсюджуються мої твори в You Tubе.
    Назву ще Віктора Скоромного, Михайла Пікульського – керівника оркестру народних інструментів Українського радіо. До нього – Святослава Литвиненка, а до нього Валерія Варакуту – керівника оркестру популярної музики Національного радіо України.
    Скажу ще про згадуваного вже мною Віктора Гуцала – керівника Національного оркестру народних інструментів, Володимира Сіренка…
    Безліч, безліч музикантів, виконавців, співаків, оркестрантів і диригентів, тріо бандуристів, скрипалів та віолончелістів – з усіма підтримую дружні стосунки.
  • Ви увійшли в Новий рік з 70-річним ювілеєм від дня народження. Це золота пора у житті і творчості. А як Ви відзначали свій ювілей? Адже це подія не тільки у Вашому житті, але й у широкому мистецькому колі.
  • Мій ювілейний концерт організувала Спілка композиторів України. До цього долучилось і Міністерство культури. В столичному залі Будинку звукозапису, де відбувався концерт, зібралися мої друзі, колеги, студенти, шанувальники моєї творчості.
    Звичайно, було багато музики у виконанні хору «Київ», квітів, вітань. Від Національної музичної академії імені П.І. Чайковського (неофіційна назва – Київська консерваторія) мені вручили ювілейну медаль.Також від Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова вручили золоту медаль. Було вітання від ректора Національного університету культури і мистецтв Михайла Поплавського, від капели «Думка», від Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв України. Концерт у запису можна буде побачити в You Tubi.
  • Знову ж таки, Вікторе Івановичу, хочу повернутись до питання Вашої композиторської діяльності. Хто є найпершим слухачем Ваших творів, з ким Ви найбільше радитесь, кому довіряєте свої мистецькі плани?
    Звичайно, це моя дружина Наталія. Моя Муза і – єдина, я підкреслюю! Вона бачить мою роботу ще тоді, коли твір пишеться. Я завжди прислухаюсь до її думки, беру до уваги. Наталя професійний педагог-музикант. Нині працює у Свято-Петрівській Дитячій школі мистецтв. Наталя не тільки моя дружина – це мій перший слухач і поціновувач, мій найвірніший друг і порадник. У цьому році виповниться 49 років як доля і Господь поєднав нас. Маємо двох дітей – Андрія та Євгенію, двох внученят – Аміру і Злату, зятя Антонія й невісточку Світлану.

  • У своїй творчості Ви помітно віддаєте перевагу хоровій музиці. Чому?
  • Батько мій грав на баяні і мене навчив. Але в музичній школі я вчився по класу акордеона і мені пропонували поступати в Ростовське музичне училище. Та коли я почав співати у Заслуженій хоровій капелі Ново-Краматорського машинобудівного заводу, одного разу до нас на репетицію завітав з Донецького музичного училища завідувач хоровим відділом Є.Г. Білявський. Він приїхав запрошувати бажаючих навчатися в училищі. Наша зустріч, знайомство і розмова закінчились тим, що невдовзі я поїхав у Донецьк. Це змінило мою долю, а навчання на хоровому факультеті стало доленосним. Вважаю, що то була воля Божа, як і на те, щоб народився колектив «Свят-Коло». Пригадуєте, скільки хорових творів я написав для нього?
  • А потім, пам’ятаю, був теж доленосний виступ «Свят-Кола» на «Київ-музик-фест»…
  • Дійсно, доленосний! Тоді Микола Гобдич почув наш колектив, зацікавився і взяв репертуар для хору «Київ». Та й взагалі сам виконував мої твори. Один з них – «Вірую!» співав аж у Ватикані!
  • На закінчення нашої розмови, щоб Ви сказали читачам «Макарівських вістей»?
  • Я бажаю всім, щоб жила й вижила жива музика, живе спілкування між людьми і, звичайно, бажаю всім здоров’я!
  • А я дякую Богу, що подарував мені знайомство з Вами, Наталією, хай і коротку, але цікаву дорогу у хоровому мистецтві. Наші творчі зустрічі, поїздки, концерти – це незабутнє! Гріє серце, навіває приємні спогади, а часом і співається щось з нашого тоді репертуару. Від імені макарівців, читачів газети, усіх шанувальників Вашої творчості бажаю нових злетів, натхнення і благодаті від Господа на подальші роки. І хай кожен написаний Вами твір буде озвучений і на радіо, і в концертному залі, і на всіх музичних подіях не тільки в Україні, але й за рубежем! Хай Господь підтримує Вас і всю родину в ці нелегкі періоди життя. Все лихе мине, а музика – вічна!
  • Щиро дякую!

Спілкувалася Тетяна Ясинецька

Додати коментар