На межі двох повітів

0

Ситняки
У 1795 році в селі Ситняки, що належало до Рожівського староства, в 42 дворах мешкала 321 особа «казенних поселян корінних цього краю уродженців осілих».
У 1811 році на теренах сучасної Макарівщини перебували підрозділи регулярної армії Російської імперії, що готувалися до нападу на Герцогство Варшавське. Від такого «сусідства» страждали насамперед українські селяни. Так, 29 жовтня 1811 року Київське губернське правління рапортувало, що рядовий Нижегородського полку Чередник підпалив будинок мешканця Ситняків Кравченка.
Перебуваючи у складі державного маєтку, Ситняки належали рожівським старостам, які від звичайних поміщиків відрізнялися лише тим, що отримували право власності на обмежений у часі термін. А їхні методи ведення господарства в маєтках не відрізнялися від інших. Так, 1840 року дружина надвірного радника Григорович скаржилася на поміщика с. Ситняків Пухальського, який заборонив їй молотити хліб.
Під час візиту до Рожівського староства українського етнографа французького походження Домініка П’єра Де ля Фліза, в Ситняках у 40 дворах мешкало 445 осіб. Селянські будинки були в більшості просторі, чисті та охайні. В селі знаходилася економія і великий будинок з офіциною (флігелем), кухнею, конюшнями, пекарнею, коморою та садом, де росли яблуні, груші, вишні, волоські горіхи, сливи і агрести (гібрид смородини та аґрусу). Біля поселення знаходилася могила, заввишки в 4 сажні, що мала назву Семенцова, а також два озера, відомі, як Філові ставки, обидва завширшки близько 15, а завдовжки до 5 сажнів.
На схід і на захід від села знаходився переважно сосновий ліс, землі – піщані й глинисті. Тим не менше, селяни вирощували тут жито, просо, гречку, горох, рідше – пшеницю, а також картоплю, капусту, буряк, огірки, мак, часник, моркву, льон, коноплі, кукурудзу й гарбузи, проте, не сподіваючись на добрі врожаї.
У мешканців на той час числилося худоби: волів – 101, корів – 59, коней – 15, овець – 149, свиней – 79. Із домашніх птиць селяни розводили качок, курей і гусей. Проте, вже незабаром після візиту Д.П. Де ля Фліза, в 1852 році у ситняківських селян відбувся значний падіж худоби.
Також Д.П. Де ля Фліз відзначав, що на відміну від інших поселень Рожівського староства, в Ситняках полюбляли горілку та пиво й у селі було чимало п’яниць.
У 1850-х роках у Ситняках вже проживало 533 особи православних та 227 євреїв у окремій колонії, що називалася Землеробською і була заснована близько 1840 року. У 1855 році село Ситняки було наново спроектовано, 1857-го тут хотіли збудувати нову кам’яну церкву ближче до шосе, але після кількарічної переписки з цього питання, коштом юрівського поміщика Степана Трохимовича Єреміїва була збудована нова дерев’яна церква Різдва Христового 7-го класу на місці попередньої, що існувала з 1750 року. 29 липня 1862 року церква була освячена Київським митрополитом Арсенієм Москвіним під час об’їзду єпархії, а за рік до цього в Ситняках відкрили церковно-парафіяльну школу. До ситняківської парафії здавна належали сільця Завалівка, Юрів і Коптіївка в Київському повіті, а з 1865 року до неї долучили ще й хутір Калинівка при поштовій станції Фасова, побудованій 1846 року на шосе Київ – Житомир (детальніше про заснування Калинівки див. нашу статтю «З глибин історії: Датування появи трьох хуторів – Калинівки, Павлинівки і Мар’янівки», МВ, №14 від 13.04.2018 р.).
Після реформи 1861 року і ліквідації Рожівського староства, що стала її наслідком, парафія села Ситняки, яке хоч і належало адміністративно до Радомисльського повіту, перейшла до 6-ї частини благочиння Київського повіту. Це сталося в 1865 році.
Після утворення в 1866 році Рожівської волості, до складу якої входили Ситняки, із зайвих казенних земель були утворені були так звані «ферми», що призначалися для роздачі на пільгових умовах для заохочення чиновників, та «дачі», що держава здавала в оренду. Частину з них орендував власник Юрова Степан Єреміїв. Про особливості життя на межі двох повітів знаходимо цікавий спогад у книзі його племінника Василя Михайловича Хижнякова «Спогади земського діяча», що побачила світ у 1916 році: «Приїжджає в юрівську садибу становий пристав для провадження дізнання у справі про образу дійсного георгіївського кавалера такого-то. Приставу заявляють, що керуючий поїхав в Ситняки. Складається протокол про незнаходження відповідача на місці його проживання і про виїзд його в Радомисльський повіт. Протокол цей відсилається в Радомисльське поліцейське управління. Через деякий час звідти відряджається в Ситняки для дізнання становий пристав. Там йому кажуть, що керівника немає, і що він живе в Юрові. Знову складається протокол про незнаходження, що відсилається в київське поліцейське управління. Ця комедія з виїздами приставів і з протоколами повторювалася багато разів. Пам’ятаю, як за обіднім столом в Юрові неодноразово посміювалися над тим яка витрата на папір викликана описаним випадком і які величезні «справи» про це накопичилися в двох поліцейських управліннях».
Оскільки колишнім казенним селянам, які мешкали в Ситняках, жилося набагато вільніше, ніж колишнім кріпакам, вони могли здійснювати чумацькі подорожі. Виїжджали звичайно в квітні, закінчивши весняні роботи, а поверталися через три місяці, до початку жнив. Проводи ситняківських чумаків описав у своїх спогадах Василь Хижняков: «Одного разу навесні, виходячи після служби божої з ситняківської церкви, я побачив на площі багато народу і десятка два возів, запряжених дужими круторогими волами. Виявилося, що це чумаки зібралися в далеку дорогу. Вози («мажі») були більше звичайного розміру, дуже міцні і добре окуті. Вони були навантажені сухарями і різними іншими продовольчими припасами. Воли були добре вгодовані. Чумаки були як на підбір здорові, рослі, в чистих сорочках, в нових свитках, з довгими батогами в руках. Між ними було кілька літніх, бувалих, добре знайомих з майбутнім шляхом.
Вийшов священик в облаченні і відслужив на площі напутній молебень. Чумаки вислухали його, стоячи на колінах і старанно молячись. Потім вони піднялися, і старший, звернувшись до натовпу, голосно і урочисто вимовив: «Прощайте, панове громадо!». Але цим прощання не обмежилася. З натовпу вибігло кілька десятків жінок, і почали цілувати від’їжджаючих, з риданнями і жалібними голосінням, як ніби проводжали їх на той світ. Тривало це досить довго. Нарешті, старший строго крикнув: «Годі! Рушаймо, хлопці!»
Чумаки зняли шапки і, перехрестившись на церкву, ще раз поклонилися натовпу. Заскрипіла низка возів, витягаючись в довгу лінію. Літні чумаки взяли по жмені землі, зав’язали її в ганчірочки і повішали на шиї: якщо доведеться померти в дорозі, товариші повинні цю рідну землю висипати в могилу.
Ще кілька хвилин стояла юрба, проводжаючи від’їжджаючих поглядами. Лунали тихі схлипування дружин і матерів. Скоро дорога повертала на південь. Звідти грянув хор чудової, давно забутої в селах чумацької пісні: «Ой, високо та сонечко сходить, а низенько заходить; ой, там наш батько, та наш пан-отаман, гей, та по табору ходить…» (детальніше див. «Спогади земського діяча», Макарівські вісті, № 20, 29.05.2020 р.).
1877 року «ферму» в Ситняках придбала дружина дійсного статського радника Ганна Іванівна Скворцова, яка в 1887 – 1889 роках через суд встановлювала межі свого маєтку. У 1880-х роках у Ситняках мешкало 678 осіб православних та 327 євреїв у окремій колонії. Ревізьких душ рахувалося: 239 християн і 71 євреїв. Наділ селян – 975 десятин, за які вони сплачували щорічно 526 руб. 61 коп. Окрім того, 9 дес. викупили два селянина Йовенка.
12 червня 1892 року в Ситняках сталася пожежа. Згоріло 12 будинків з прибудовами.
У 1897 році на утримання школи витрачали 60 рублів на рік, навчалося там 49 хлопчиків. Учителем був псаломщик Костянтин Мізецький. Церковним старостою з 17.03.1896 р. – Полікарп Юхимів Копил. Ситняки перебували у власності селян, окрім «ферми», що належала вдові статського радника Ганні Іванівні Скворцовій. У селі мешкало 23 особи духовенства, 2 – дворян, 188 (23 двори) – військових, 644 (82 двори) – селян, 246 (30 дворів) – лютеран, 365 (45 дворів) – євреїв.
1900 року у власницькому селі Ситняки, що належало Ганні Іванівні Скворцовій, був 171 двір, мешкала 771 особа, діяли православна церква, церковно-парафіяльна школа, вітряк і казенна винна лавка. Головним заняттям мешканців було хліборобство, крім того селяни їздили на заробітки до Києва. У селі числилося 1292 десятини землі: поміщиці належало 87, церкві – 53, а селянам – 1152 десятини. Система господарства у поміщиці та селян – трипільна.
У Ситняках був громадський запасний хлібний магазин, де на 1 січня 1900 року було 239 чт. озимого хліба та 120 чт. ярового. Селянське товариство утримувало пожежний обоз, що складався з 4 бочок.
4 лютого 1905 року Святіший урядуючий всеросійський синод за засвідченням Київського єпархіального начальства видав дворянину Володимиру фон Мекк благословення за пожертвування на оздоблення церкви села Ситняків Радомисльського повіту.
Ситняківська єврейська колонія на 1900 рік налічувала 40 дворів, 672 мешканці. 51 десятина землі належала колоністам, які займалися торгівлею. В колонії була своя синагога. Пожежний обоз складався із 3 бочок.
27 квітня 1909 року Волинське головне жандармське управління повідомляло про втечу молодого солдата Батуринського полку Б.Х. Новака, жителя ситняківської єврейської колонії Радомисльського повіту.

Завалівка
Сільце («деревня») Завалівка на час другого поділу Речі Посполитої перебувало в Макарівській маєтності померлого київського катедрального декана Каетана Росцішевського, але з 1794 року належало за правом заставним пану стольнику галевському Казимиру Андрійовичу Грабовському. Віддана вона була донькою Росцішевського Юзефою (на час ревізії також уже покійною) та її чоловіком Казимиром Івановичем Росцішевським за 13585 польських злотих. На час ревізії в Завалівці в 12 дворах мешкала 101 особа. 1801 року Завалівка вже перебувала в оренді у посесора Виговського.
На початку ХІХ століття Завалівка, як і весь макарівський маєток, опиняється у власності іншої доньки Каетана Росцішевського – Анни Мілевської та її чоловіка Шимона. Їхня донька Юліана виходить заміж за Ксаверія Тадейового Павшу і молоде подружжя оселяється в Завалівці. 1810 року власники відкривають у сільці винокурний завод.
Але К. Павша був нікудишнім поміщиком і переобтяжив маєток боргами. Так, у 1836 – 1838 рр. дивізійний лікар резервної дивізії 4-го піхотного корпусу Вольф стягував з поміщика Павші, який мешкав у Завалівці, кошти, заборговані його дружині залоговим листом. 3 лютого 1844 року Київський цивільний губернатор стягував з поміщика Павші борг на користь дворянина Саврицького. Економи поміщика Павші жорстоко поводилися із завалівськими селянами. Справи про це збереглися за 1847 та 1851 – 1854 рр.
У 1851 році в Завалівці проживало 86 кріпосних селян, а наприкінці 1850-х – 126 осіб, належала вона до макарівського маєтку. Збільшенню кількості населення сприяла перебудова Завалівки за зразком казенних поселень у 1855 році.
Проте, в 1856 році тутешні селяни знову скаржилися на власників маєтку через їхнє пригнічення. Вже наступного року Микола Ксаверович Павша доручає управління завалівським маєтком колезькому реєстратору А.О. Вишневському, 1860 року – дворянину І.Ф. Піотровському, 1866-го – колезькому секретарю М.П. Галинському.
31.08.1867 року виписує селянам Завалівки дану на володіння землями, а в грудні 1870 року власник Макарова Микола Павша продає сільце Завалівка і хутір Калинівка колезькому секретарю Григорію Якимовичу Грозі. Не раніше 1875 року Завалівку з 871 дес. землі придбала капітанша Лія Августівна Шульгина та її чоловік – потомствений почесний громадянин Войтенко-Шульгин, які вже 1876 року продали її майору Андрію Львовичу Карповичу, який володів нею до 1897 року.
1900 року у власницькому сільці Завалівка (належало Володимиру Володимировичу Фон-Мекку) було 52 двори, мешкало 246 осіб. Головним заняттям мешканців було хліборобство. У сільці числилося 563 десятини землі: поміщику належало 295, а селянам – 268 десятин землі, яку вони обробляли за трипільною системою.
Селянське товариство мало громадський запасний хлібний магазин, де на 1 січня 1900 року було 73 чт. озимого хліба та 36 чт. 4 чк. ярового. Товариство утримувало пожежну частину, що складалася з 2 бочок, 4 багрів і 4 драбин.
Також при Завалівці було дві німецькі колонії. Колонія Завалівка, де було 4 двори, мешкало 22 особи. Головним заняттям мешканців було хліборобство. У колонії числилося 235 десятин землі, що належала німцям-колоністам, яку вони обробляли за трипільною системою. Колонія Завалівська-Карнівка, де було 5 дворів, 30 осіб. Головним заняттям мешканців було хліборобство. У колонії числилося 105 десятин землі, що належала німцям-колоністам, яку вони обробляли за трипільною системою.

Калинівка
Будівництво в 1846 році поштової станції «Фасова» на новому шосе Київ — Житомир краєзнавці вважають датою заснування Калинівки, хоча вперше три двори, де мешкало 14 чоловіків і 7 жінок різного чину, при Фасівській поштовій станції зафіксовано в клірових відомостях Свято-Іллінської церкви містечка Макарова 1862 року.
Калинівський хутір у 1880-х роках належав Макарівському маєтку. Мешкало там 17 осіб. Дослідник історії рідного села Калинівки Віталій Гедз стверджує, що переважна більшість мешканців приїхали сюди, щоб працювати на сірниковій фабриці «Блеск» Франца і Августини Левандовських, яка була відкрита в 1892 році (детальніше див. статтю В. Гедза «Як у Калинівці фабрику будували», МВ, №47 від 14.12.2018 р.).
8 травня 1894 року головне приміщення фабрики для виготовлення шведських сірників згоріло.
1900 року у селянському хуторі Калинівка було 22 двори, мешкало 315 осіб. Головним заняттям мешканців було хліборобство. У хуторі числилося 200 десятин землі, що належала селянам, яку вони обробляли за трипільною системою.
У 1909 році було видано дозвіл на будівництво приватного парового млина у хуторі. А в 1914 році власник млина Г. Вагнер агітував селян хутора Калинівки відмовитися від участі в «першій імперіалістичній війні», дозволяв собі критичні вислови щодо імператора Миколи ІІ.

Євген Букет

Додати коментар