Хто з вас не любить чистоту й порядок? На вулиці, в магазині, вдома, на роботі? Напевно, таких не знайдеться. Правда, приємно посидіти за чистим столиком в кафе, прогулятися по чистих паркових доріжках, відпочити в чистій оселі…Але ж яка примхлива ця пані ЧИСТОТА! Вона потребує повсякденної уваги. Вона протистоїть безладдю і хаосу, які тільки й чекають, щоб її знищити.
Чистота займає неабияке місце в усіх сферах життя людини, а особливо у медицині. Лікар – лікує хворого, медсестра – помічниця лікаря, а забезпечує в їх роботі порядок і чистоту – хто? Звичайно, санітарка! Ця, на перший погляд, не дуже помітна посада відіграє важливу роль в діяльності будь якого медичного закладу – чи то санчастини, ФАПу, чи лікарні. Якщо санітарка «на своєму місці», тобто акуратна сама і тримає «в акураті» усе навколо себе, – повірте, ні лікарю, ні медсестрі голова не болітиме за порядок, вони спокійно будуть виконувати свої обов’язки. Отож, санітарка – це їх надійний тил. Такою була Наталія Петрівна Оберемчук, котрій виповниться незабаром 90 літ, санітарка з 50-річним (!) трудовим стажем.
У 15 років обрала цю професію і була вірною їй до виходу на заслужений відпочинок. Починала працювати ще в Копилівській (на той час районній) лікарні, брала участь у будівництві нового медичного закладу в Макарові, коли вручну копали траншеї під фундамент, прибирали територію. Про один випадок, що стався тоді під час робіт, і досі згадує Наталія Петрівна:
Одного дня, копаючи, наткнулись на скелет людини, від якої залишились не зотлілими тільки документи. Ми, котрі зазнали горя під час минулої війни, пережили фашистську окупацію, з відразою взяли до рук ті документи, бо належали вони, як виявилось, німцю. Кляли і лаяли загарбника – «а що, наївся української землі?», потім пошматували ті документи й загребли з кістками подалі. А тепер і жалкую: то ж чиясь була дитина, мабуть родичі шукали його, не знають, де і як загинув… Якби це зараз трапилось, то віддали б документи пошуковцям. Друга світова війна принесла горя і в німецькі сім’ї, бо «пани чубляться, а в хлопів лоби тріщать!» Так у народі кажуть…Та що зробиш – молоді ми були, скалічені лихоліттям наші долі теж. Напевно немає такої сім’ї, куди б війна не занесла горя. У мене були семирічний братик Гриша – і шестирічна сестричка Віра, то як захворіли, а лікаря немає, ліків немає… Отак і померли…
Можливо і це потім вплинуло на рішення Наталії Петрівни працювати в лікарні. Жаль, що спеціальну освіту не здобула, хоч у школі навчалась на «відмінно». Не до освіти було дівчині – батько з Другої Світової додому не повернувся, сім’я дуже бідувала.
Тому й пішла «на свої хліба». Її натруджені руки пам’ятають все! І про Наталію Петрівну пам’ятають всі, з ким вона працювала в Макарівській лікарні: в хірургічному відділенні, терапії, рентген-кабінеті, а особливо – у дитячому відділенні. Медсестра Ніна Юхимівна Андрійчук-Чуніцька так згадує Наталію Петрівну:
Пам’ятаю її як надзвичайно акуратну людину. Навколо неї завжди була така чистота і сама вона аж світилась! Привітна, добра… Її праця і ставлення до людей – це приклад молодим санітаркам і взагалі медикам. Багато тих, хто потім стали лікарями, починали саме з роботи санітарами й санітарками. Всяка праця – потрібна й почесна.
На питання, чи думала поміняти професію, Наталія Петрівна відповіла:
- Так треба ж комусь і санітаркою бути, допомагати лікарям, допомагати хворим. У лікарні що день, то боротьба за чиєсь життя. Як на війні!
На цьому невидимому фронті перемога над хворобою чи смертю – це спільна перемога лікарів, медсестер і санітарок. Тому справедливо, коли подяки й відзнаки даються нарівні. Наталія Петрівна за час роботи в лікарні отримала їх багато. А ще були й премії у вигляді туристичних подорожей. Так, побувала на екскурсіях у Бресті, Хатині, Москві, на виставах Київських театрів. Це урізноманітнювало лікарняні будні, коли щодень треба було слідкувати за чистотою в палатах, працювати на території лікарні у квітниках, заготовляти овочі на зиму для харчування людей, котрі перебувають на стаціонарному лікуванні.
А перед виходом на пенсію з посади санітарки у дитячому відділенні, де, до речі, беззмінно більше сорока років працювала і її невістка – Валентина, перевели Наталію Петрівну на посаду буфетниці в цьому ж відділенні. І тут строго дотримувалась лікарняного режиму: вчасно годувала дітей, слідкувала за тим, щоб ніхто не залишився без обіду чи сніданку і, звичайно, прибирала й тримала в чистоті своє робоче місце.
За весь 50-річний період праці в лікарні старанна трудівниця не отримала жодного зауваження від перевірок санстанції. А це говорить багато про що! Наталія Петрівна скромно зауважує, що робота в неї була звичайна, а наразі в час пандемії набагато тяжче стало працювати і лікарям, і медсестрам, і санітаркам.
Я усім бажаю тільки одного – здоров’я і ще тисячу разів – здоров’я, особливо в цей час, – сказала зі сльозами на очах. – Бажаю довгих літ життя, хоч часом і нелегкого, але все таки прекрасного!
Тетяна ЯСИНЕЦЬКА