У 1795 році Гавронщина належала Казимиру Івановичу Росцішевському. Тут мешкало 390 селян і 44 шляхтичі. Зокрема, прізвища шляхтичів були такі: Луба, Липський, Коско, Зубрицький, Думанський, Костро, Луцький, Буйницький, Грабовська, Верхаловський, Гофман, Козакевич, Киселевич. Останній помер 12 травня 1804 року від інсульту. Справа про його смерть розглядалася в суді.
Для порівняння, в Макарові тоді мешкало 164 шляхтичі, в Маковищі – 6, Забуянні – 15, Ясногородці – 43, Бишеві – 55, Завалівці – 11, Липівці – 46, Андріївці – 10, Великому Карашині – 14, Красній Слободі – 49, Горобіївці – 10, Грузькій – 43, Вульшці – 39, Козичанці – 21, Лишні – 31, Мостищі – 16, Новосілках – 5, Мотижині – 53, Копилові – 24, Колонщині – 21, Плахтянці – 10, Королівці – 9, Красногірці – 5, Пашківці – 41, Юрові – 16.
1821 року син Казимира Валентий Росцішевський віддав Гавронщину в заставу дворянам Валенцьким. А 17 грудня 1829 року передав Гавронщину з млинами і мідно-плавильним заводом в управління доньці – княгині Людовіці Валентівні (Луїзі Валентинівні) Трубецькій.
Зі своїм чоловіком – Олександром Петровичем Трубецьким (18.08.1792 – 14.04.1853) вона познайомилася завдяки масонам. 30 серпня 1815 року була заснована Велика ложа Астрея – одна з перших суверенних масонських організацій у Російській імперії. Вже в 1818 році вона складалася з 24 нижчих лож, в яких налічувалося 1300 масонів. У Києві знаходилася нижча ложа №17, яка з 12 березня 1818 року виокремилася в самостійну ложу «Об’єднаних слов’ян». Дійсних членів у ній налічувалося 53 (окрім того, були ще 9 «відсутніх» і 19 «почесних»). Дійсні члени поділялися на «чиновників», тобто осіб, з яких складалася адміністрація ложі, і на «братів» 3-го, 2-го і 1-го ступенів, до яких належали всі інші члени ложі. Князь Олександр Петрович Трубецький був «братом 3-го ступеня». Серед осіб, які носили по ложі однакове з ним звання, був губернський маршал (предводитель дворянства) Валентий Росцішевський, який і познайомив Трубецького зі своєю дочкою. Одружилися вони в 1816 році.
Князь Олександр Петрович Трубецький – учасник Французько-російської війни 1812 року та закордонних походів, з 1817 – полковник лейб-гвардії Семенівського полку; 1820 року при його розформуванні, переведений до Київського драгунського полку. З 1826 року – відставний полковник, поміщик Київського повіту. У 1827 році шеф жандармів О.Х. Бенкендорф писав київському губернатору І.Г. Ковальову: «До мене дійшли чутки, що мешканець Києва відставний полковник князь Трубецький дозволяє собі непристойні висловлювання щодо особи Государя Імператора і Уряду. Внаслідок чого прошу мати за ним пильний нагляд». Відповідно до вказівок, за всіма переміщеннями та зустрічами піднаглядного стежили. Зокрема справник доносив, що О.П. Трубецький зустрівся з графом М.О. Самойловим (з 21 червня 1827 – полковник у відставці, за красу і безпутство отримав прізвисько «російський Алківіад»), і вони поїхали до Сміли, в маєток останнього. Олександр Трубецький щонайменше двічі відвідував у Сибіру брата-декабриста Сергія Трубецького. Під час одного з візитів Олександра Сергіївна Трубецька написала портрет дядька.
Родина Олександра і Луїзи Трубецьких володіла маєтками Гавронщина у Київській та Інютіно у Нижегородській губернії. У подружжя було четверо дітей: Марія, Дарія (дружина Розеслава Рильського), Володимир і Петро. Сільце Гавронщина та 315 селян, які в ньому мешкали, перейшли у власність Луїзи Трубецької від початку 1837 року, але спершу його здавали в оренду.
Так, у липні 1839 року гавронщинські селяни Єфрем і Уляна Мирончуки скаржилися на посесора цього сільця Келюса через переобтяження роботами і нанесення побоїв. А 6 жовтня 1842 року Радомисльський повітовий суд стягнув гроші з маєтку поміщика Галецького, якому тимчасово належало с. Гавронщина, на користь В. Росцішевського.
У березні 1848 року в Гавронщині відбулися селянські заворушення. Селяни Гавронщини, Карашина, Юрова, Красної Слободи, Наливайківки і Людвинівки відмовилися відробляти панщину за інвентарними правилами. Для придушення заворушень довелося залучати війська.
Олександр Трубецький помер у 1853 році в Нижньому Новгороді та був похований у Вознесенському Печерському монастирі, поряд із батьком. Попри те, що в радянський час про братів-декабристів Трубецьких і Гавронщину створено було чимало романтичних легенд (про спалені документи, постійне перебування О. Трубецького в Гавронщині з 1825 року, пом’якшення феодальних порядків тощо), які натхненно переповідають досі (див., наприклад, статтю В. Гедза «Найвідоміші власники Гавронщини» та відеофільм ТРК «Авіс» «Історія церкви села Гавронщина»), навряд чи до смерті Олександра Петровича Трубецькі взагалі цікавилися цим маєтком.
Схоже, що Луїза Валентинівна повертається на батьківщину вже після смерті чоловіка. Майже в той самий час сусідній маєток у Маковищі купує родина її доньки – Дарії Олександрівни Рильської. Відтоді обидва села починають бурхливо розвиватися.
У 1853 році Л.В. Трубецька видала відпускну селянці з Гавронщини Г.К. Муравчиковій.
У 1858 році поміщиця видала дворянину О.М. Копчинському довіреність на управління заводом по виготовленню лаку в гавронщинському маєтку. А в 1860 році довірила сину Петру Олександровичу Трубецькому ведення справ щодо маєтку в Гавронщині. В цей час у сільці мешкало 504 жителі, було 2020 десятин землі.
Князь Петро Олександрович Трубецький народився 1 липня 1833 року і був камер-юнкером царського двору, перебував на службі при Київському, Волинському і Подільському генерал-губернаторові. Був одружений двічі. Його перша дружина – Єлизавета Фрідріхівна фон Меллер, з якою він не мав дітей, через що, вочевидь, і розлучився. Друга дружина – Єлисавета Іванівна Лукашевич (7.03.1847 – 7.08.1915), з якою Петро Олександрович одружився 24 квітня 1866 року. За деякими даними, в них було аж вісім дітей: Іван, Варвара, Володимир, Микола, Петро, Сергій, Олександр і Дмитро. Помер Петро Трубецький 26 січня 1893 року, похований у Гавронщині.
Визначними пам’ятками Гавронщини в ХІХ столітті були: будинок поміщиці, запасний хлібний магазин, три водяних млина, з яких один питлівка, та мідноплавильний завод, який хоча й не працював, проте рахувався, як підприємство, при розподілі маєтків померлого В.К. Росцішевського в 1862 році.
У 1863-му селяни викупили землю в княгині Трубецької. У серпні 1864 року поміщиця клопотала про зняття заборони з її маєтку в Гавронщині, що була накладена за скаргою Чорноморського адміралтейства за невиконання поміщиком-орендарем Галецьким контракту на постачання лісу. А в 1870 році через борги змушена була продати Гавронщину і хутір Рак (Раківку) невістці – Єлисаветі Іванівні Трубецькій.
У 1872 році гавронщинські селяни знищили межові знаки, встановлені землеміром, тож 18 березня 1876 року повітового землеміра довелося знову відряджати в Гавронщину та хутір Рак княгині Трубецької, для розмежування її землі з землями селян. Ще частину земель селяни викупили з маєтку княгині Трубецької в 1880 році.
Наприкінці 1880-х років у Гавронщині мешкало 646 осіб, з них – 209 ревізьких душ. Селянський земельний наділ – 832 десятини, за які щорічна виплата складала 685 руб. 39 коп. Поміщиці належало 42 десятини неорної землі, 431 – орної та 263 десятини лісу. У хуторі Рак їй також належало орної 22 дес. і 579 десятин лісу.
З 1895 року Гавронщина була виділена в окрему парафію та отримала статус села. До того вона належала до парафії макарівської і була сільцем (рос. «деревня»).
1900 року у власницькому селі Гавронщина, що належало княгині Єлизаветі Іванівні Трубецькій, було 154 двори, мешкало 932 особи, діяли православна церква, вальцевий водяний млин з 10-ма робітниками та цегельний завод з 5-ма робітниками, що належали поміщиці. Головним заняттям мешканців було хліборобство. У селі числилося 1586 десятин землі: поміщиці належало 657, а селянам – 929 десятин. Система господарства у поміщиці та селян – трипільна.
У Гавронщині був громадський запасний хлібний магазин, де на 1 січня 1900 року було 209 чт. озимого хліба та 104 чт. 4 чк. ярового. Селянське товариство утримувало пожежну частину, що складалася з 4 бочок, 2 багрів і 6 драбин.
1904 року в Гавронщині була велика пожежа. Згоріли вальцевий і розтрусний млини княгині Трубецької. А під час пожежі в 1909 році згоріло 13 селянських дворів.
У 1904 році в Гавронщині і Фасівочці розповсюджувалися листівки Київського комітету РСДРП «Іскра» про війну, «Новый помпадур» і «Кому нужна война?» У зберіганні заборонених листівок звинувачено гавронщинського селянина Г.К. Шевчука. А в 1905 році тут розповсюджував прокламації РСДРП «От матроса к солдату», «К народу» та ін. інспектор страхового товариства «Еквітебль» А.П. Бєлкін. Слідство в цій справі тривало до листопада 1910 року.
В 1908 році було видано дозвіл І.А.Герцейштейну та міщанину Х.І. Рабиновичу на будівництво лісопильного заводу при хуторі Рак у лісі княгині Трубецької. А в 1912 році було надано дозвіл на будівництво приватного млина в хуторі.
У січні 1910 року князю В.П.Трубецькому було видано дозвіл на будівництво парового млина при Гавронщині. Кількість населення села в той час досягла 1092 осіб. Проте, в 1916 році тут вирувала епідемія тифу. За легендою, Володимир Петрович Трубецький (29.12.1866 – 1933) в цей тяжкий час відкрив для селян безкоштовну лікарню, куди йшли люди не тільки з Гавронщини, а й із Плахтянки, Липівки, Андріївки та інших сіл. Лікував їх сам Володимир Трубецький, оскільки був доктором медичних наук. Після смерті матері він успадкував гавронщинський маєток і став останнім поміщиком села.
Володимир Петрович одружився в 1895 році з Марією Миколаївною Биківською. 14 березня 1897 року в Києві у них народилася донька Марія. Її раннє дитинство минуло в родовому маєтку в Гавронщині. Марія Володимирівна Трубецька (1897—1976) стала відомою українською художницею, представницею школи Михайла Бойчука, книжковим графіком та плакатистом.
Гавронщинська церква
Окремо слід розповісти про історію гавронщинської церкви, яка до 1875 року стояла в Києві на Подолі і називалася Іоанно-Златоустівською. Ця дерев’яна тридільна церква була збудована 1631 року з матеріалів розібраної церкви Миколи Притиска на Подолі.
Цю церкву та її дяка мальовниче зобразив Микола Лєсков у повісті «Печерські антики»: «Церковь Иоанна Златоуста, или, в просторечии, кратко «Иван», была всё равно что пункт водораздела, откуда «богомул» принимает наклонное направление «мимо Ивана». К «Ивану» заходить было не принято, потому что «Иван» сам по себе ничем не блестел, хотя и отворял радушно свои двери с самых спозаранок. Но нужда, изощряющая таланты, сделала ум Котина столь острым, что он из этого мимоходного положения своего храма извлекал сугубую выгоду. Он сидел здесь на водоразделе течения и «перелавливал богомулов», так что они не могли попадать к святыням Десятинной и Подола, пока Котин их «трохи не вытрусит». Делал он это с превеликою простотою, тактом и с такою отвагою, которою даже вам хвалился».
Впродовж 1867–1871 років на Галицькій площі в Києві було збудовано нову церкву Іоанна Златоуста, а стара церква залишилася заштатною. Проте ще з 1868 року князь Петро Трубецький домовився про її перенесення до свого маєтку в Гавронщині, де вона в травні 1875 року була освячена на честь Різдва Пресвятої Богородиці та стала домовою церквою.
Після смерті Петра Олександровича було ініційовано перетворення церкви на парафіяльну. У 1894 році до Різдво-Богородицького храму було призначено першого священика – о. Афанасія Калістратовича Ільчевича, а наступного року Гавронщину відокремлено від макарівської парафії. Церковним старостою з 23.08.1896 р. призначено Григорія Примака. Одразу ж почалося обговорення необхідності розширення церковної будівлі. Вже 1904 року церкву було дещо перебудовано, а в 1906 році єпархіальним архітектором Є. Єрмаковим було складено проект на побудову дзвіниці і трапезної при гавронщинській церкві. Цей проект невдовзі також було реалізовано.
З 1870-х років у будинку для сільських зборів Гавронщини не постійно діяла школа грамоти, де викладали вчителі з Макарова. З 1895 року школа стала парафіяльною. В 1897 році її відвідувало 56 хлопчиків і 17 дівчат. На утримання витрачали 130 рублів. Проте надалі кількість учнів почала спадати і до 1917 року церковно-парафіяльну школу в Гавронщині закрили (детальніше про історію освіти в Гавронщині можна прочитати в книзі Володимира Перерви «Історія шкільництва в містах і селах Київщини ХІХ – початку ХХ століття», стор. 316 – 317).
Євген Букет