9 листопада – Всеукраїнський день працівників культури та аматорів народного мистецтва. ПЛЕКАТЬ, ТВОРИТЬ НОВЕ ПРЕКРАСНЕ

0

Сьогодні моя розповідь про відомого митця, барда, поета-пісняра, керівника багатьох вокальних, інструментальних колективів – Анатолія Володимировича Дем’янчука.

Ще зі школи пам’ятаю вечори його колективів біля Макарівського районного Будинку культури, які проводилися до свят. Щоправда, я ще не була з ним знайома особисто. А познайомилися ми на заняттях у літературній студії «Сузір’я», якою керував Ігор Леонідович Годенков. Тоді часто проводилися відкриті уроки, присвячені творчості митців і поетів-земляків, і я брала в них участь як вихованка літстудії.
Минуло чимало років, і ось я телефоную вже Анатолію Володимировичу, як другу та колезі й прошу дати інтерв’ю про свою творчість. Він люб’язно погодився, бо дуже відкритий, дружній, і завжди готовий щедро ділитися своїм досвідом, за що я йому дуже вдячна. І за годину телефонної розмови з Анатолієм Володимировичем я дізналася багато нового і поповнила для себе картину життя однієї з цікавих, непересічних особистостей району.

  • Мою творчість потрібно розглядати у двох ракурсах: як музиканта і як поета, адже ці дві гілки прищеплювались у дитинстві і розвивались паралельно, – розповідає мені мій співбесідник. -А починалося все з музики.
    Малим я любив слухати як двоюрідній дід Кіндрат з села Пашківка, звідки я родом, підбирав на слух мелодії і гарно грав їх на баяні. Мої батьки – Володимир Боніфатович та Христина Сидорівна, мали гарні голоси і любили співати. І я заслуховувався як вони наспівували пісні із популярних на той час кінофільмів, або українські народні пісні. У мами був чистий, гарний голос. Обоє співали душею. А пізніше – за досягнення у передовій бригаді, старшій сестрі, яка як і батьки, теж працювала у колгоспі, подарували радіолу! Це на той час було незвичайно!
    Отож, перебуваючи з народження в такій пісенній, музичній атмосфері, мені вже змалку хотілося грати на інструменті. І навіть поки у мене ще його не було, я «грав» на портфелі моєї двоюрідної сестри Марії, старшої мене на 5-6 років, яка жила з нами по сусідству: сідав на стілець, перевертав його як інструмент, розтягував уявні міхи, і , примовляючи «тува-тува», – грав як на гармошці (сміється).
    А вже коли навчався у школі в четвертому класі, до нас прийшов учитель музики, і місяців чотири викладав гру на баяні. Потім якось мені придбали інструмент – гармошку, і я почав потихеньку підбирати на слух мелодії, які чув вдома, а пізніше – на баяні.
    А далі почали «бентежити кров» нові свіжі колективи: з’явились «Бітли», «Пісняри», «Весёлые ребята», «Червоні маки»… І захотілося грати на гітарі. Вже й не пам’ятаю хто дав мені першу гітару – дуже незручну, на якій навіть струни притиснути пальцями було важко і дуже боляче.
    Потім уже заробив у колгоспі трохи грошей, і купив собі дві гітари: шести- і семиструнну, яка десь поділась. А з шестиструнною відслужив в армії, в Чехословаччині. Вже там, у перервах між стрільбами, хлопці трохи підучили мене, хоч і часу на це практично не було, але вже запалилось нестримне бажання навчитися гарно грати на гітарі.
    Повернувшись після армії додому, купив у Києві другий інструмент і створив у Пашківці свій перший інструментально-естрадний колектив «Сузір’я» (гітара, барабани, бас-гітара, клавішні). І паралельно почав навчатися в училищі культури в Києві на факультеті духових інструментів, освоїв флейту. Згодом створив дитячий колектив духового оркестру. Ми готували концерти до державних свят і вивчали популярні пісні того часу, такі як «Смуглянка», «День перемоги» і т д., за відсутністю дитячих партитур, аранжування до яких писав самотужки.
    Пізніше мене запросили у Макарів у естрадний колектив «Доля», де грали відомі макарівцям хлопці: на ударних інструментах – Володя Кириленко, якого прозвали «Сонечко», гітарист Олександр Іващенко – «Пєльча», клавішник Олександр Сніжко, і я – вже як бас-гітарист.
    Потім у свій новостворений естрадний колектив у Кодру запросив мене Франц Пірнач. Я жартома дав назву колективу – «Клуня», а Франек додав – «Рок – Ціп – Клуня-Бенд».
    Був ще у мене в Пашківці дитячий естрадний колектив, вокальний дівочий колектив, з якими ми ставили театралізовані казкові концерти (один з учасників – мій учень Валентин Шаменко – нині відомий музикант і співак).
    Коли я переїхав жити у Липівку, то у грудні 1986 року із Володимиром Кириленком створили естрадний колектив ВІА «Терновий шлях», і я вчився акомпанувати на баяні. В колективі «Вдалий вікенд» грав спочатку на бас-гітарі. А коли учасники колективу знаходили більш грошове місце, то довелося освоювати і клавішні, і баян. Крім того, хору в селі акомпанував на барабанах.
    Отак життя змусило навчатися грі на різних інструментах, бо доводилось грати на концертах, весіллях, адже тоді шанувався живий звук і «самограйок» не було.
    Слухали і грали цікаву європейську музику, а далі, коли почався попит на попсу, почали вивчати попсову музику. Взагалі, шлях музиканта, барда-гітариста можна довго розкручувати: скільки музикантів пройшло крізь мої руки і серце! Дівочий інструментально-вокальний колектив «Мальви», «Калинове гроно», «Сонячний дощ», «Козацькі джерела»… всіх і не перелічити!
    Господь якось так розпоряджався: то один колектив я зробив, то другий, то третій, то п’ятий… То різні дитячі колективи… Працював і разом з тим закінчив естрадний відділ університету культури і мистецтв, за фахом я викладач флейтист і диригент естрадно-симфонічного оркестру.
    Ці знання і практика дали і дають мені можливість розуміння як зробити аранжування різних попсових, народних, взагалі різножанрових творів. Але це не було самоціллю – якось життя саме змушувало рухатись вперед, освоювати різні інструменти, вчитись аранжуванню. Це неймовірне Боже благословення, що я можу і зіграть, і обіграть, мені не треба шукати спеціалістів – я сам як «людина-оркестр».
  • А як Ви прийшли до літературної творчості?
  • Взагалі, думаю, що потяг до слова – це від батька, бо він був затятим читцем. Наша бібліотекар Поліна з села Пашківки про нього казала, що він перечитав більше книжок, ніж є людей у селі. А я вже «запоями» почав читати після армії. Пізніше направив мене у русло літератури мій друг і колега Володя Кириленко («Сонечко»). Він розповідав мені про Ліну Костенко, Василя Стуса… Коли я вчився, то сам замовляв і купував літературу.
    А поезія з’явилася з пісні. Мій перший білий вірш «Просто блюз» зараз часто звучить у концертних програмах багатьох моїх учнів.. Він без рими, просто виклад думок. Коли я його перший раз наспівав, Саша «Пєльча» мені сказав: «Толька, це вже поезія! Це вже вірш! Пиши!» …
    І я завів блокнот і ручку, і почав записувати думки. А почав записувати, – почали приходити вірші. Було і вночі віршував. Тоді дружина казала: «Бігом вставай і записуй!»
    Коли ще грав у Кодрі в колективі «Рок – Ціп -Клуня-Бенд» – так би мовити, для душі, а треба було годувати сім’ю, то працював кочегаром, електриком, і в нічні зміни писав вірші. Можна сказати, що саме в Кодрі мене і засипало «листям поезії». Записувалось, назбиралось чимало. Показав авторитетним людям – їм сподобалось. Почали робити творчі вечори у Липівці, Забуянні, Кодрі, Макарові в ЗОШ №1. Розповідали про мою творчість на відкритих уроках, присвяченим місцевим поетам, митцям. Вікторія Семенік – вихованка гуртка Людмили Василівни Шатковської в ЦТДЮ імені Данила Туптала, написала наукову роботу по дослідженню моєї творчості і навіть зайняла призове місце.
    Згодом я випустив три збірки поезій «Ниточка життя» та однойменний збірник моїх пісень з нотами до них і збірку поезій «Я одягаюсь в шати щастя». Наразі готую нову збірку пісенної поезії.
    У нинішніх карантинних умовах періодично зустрічаюсь з вихованцями, формую пісні, поезію, записую разом із сином Тарасом. Займаюсь духовними практиками, що дає мені підтримку й наснагу до творчості і життя. Загалом зараз пишу мало. Більше перечитую духовну поезію, а починав у поезії теж про Бога – що з нами і над нами є Господь.
    Але якщо раніше, років 20 тому лилася струмком лірика про любов до природи, людей, до жінок, то зараз переживаю нову сходинку в житті. Хочеться говорити про те, що на даному етапі торкається душі і серця, про нові осмислені речі – духовні. Пусте на душу не лягає! Нещодавно взяв участь у концерті до Дня незалежності, і виставив на своїй сторінці у фейсбуці «Християнський блюз» про біль сьогодення і значення Бога у житті кожного. І наразився на нерозуміння окремих людей. Але я не можу не сказати на концерті про те, що є Господь і причина карантинних умов у нас самих, в нашому житті, а не де-інде.
    Зараз багато пишу пісень на християнську тематику – в різних стилях. Нещодавно створив новий християнський колектив «Скрижалі серця», який виступав на святі «Молитва за Україну». Наразі працюю у КЗ «Макарівський центр соціальної підтримки дітей та сімей «Промінь надії», для вихованців якого створив пісню «Життєві стежинки», і яку вони зробили своїм гімном. І в цьому теж бачу руку Божу… А взагалі своїм кредо вважаю створену колись для дівочого колективу «Мальви» пісню християнської тематики «Шукайте Господа в собі». От все життя і пізнаю Його, і йду до Нього. І бажаю цього прагнення кожному.
  • А чи передалися Ваші таланти і захоплення Вашим дітям?
  • З моїх трьох дітей (маю двох синів і доньку), донька три роки повчилася у музичній школі по класу бандури, і далі не захотіла навчатися, а я її і не примушував. А мою мрію професійно грати на скрипці здійснив син Тарас, закінчивши спочатку музичну школу по класу скрипки, потім, за чотири роки, отримавши середню спеціальну освіту, п’ять років – у Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова, і ще два роки отримував вищу освіту як професійний скрипаль у Київській муніципальній академії музики імені Р.М. Глієра, де окрім основного інструмента – скрипки, ще й освоїв, як додатковий інструмент, фортепіано, і брав участь у конкурсах.
  • А чи поєднав Тарас свою професію з музикою?
  • Частково. Він працює у фірмі реєстрації і захисту авторських прав, вчиться на програміста. Заснований нами колектив «Дев’яте небо» – практично його. Я лише об’єднав учасників, а репертуар підбирали вони самі. Також син з друзями створили у Києві симфонічний квартет (див. фото), зробили йому рекламу, фотографії, і їх запрошують на різноманітні заходи.
  • Дякую Вам, Анатолію Володимировичу, за неймовірно цікаву розмову. Вітаю Вас і Ваших колег з професійним святом – Всеукраїнським днем працівників культури та аматорів народного мистецтва. Бажаю всім і Вам міцного здоров’я, родинного благополуччя, великих творчих успіхів, втілення в життя всіх Ваших планів і всіляких гараздів.
    Спілкувалась
    Галина Герасименко

Додати коментар