Містечко на шляху з Індії в Англію, яке не обділив увагою і Микола ІІ (про Мотижин, що на Макарівщині)

0

На поштовому тракті
У вересні 1795 року в Мотижині, який належав Казимиру Росцішевському, було 110 селянських дворів, де мешкало 529 чоловіків і 498 жінок. Наприкінці того ж року Мотижин перейшов у спадок до дружини Домініка Шимановського, Францішки з Росцішевських, разом з усім Мотижинским ключем. У перші роки ХІХ століття мотижинський маєток перебував у оренді. Є відомості про його приналежність в 1801 році посесору Грудзинському. 1803 року в Мотижині сталася велика пожежа.
Російська імперія, приєднавши до свого складу Правобережну Україну, одразу організувала через ці землі поштове сполучення. Маємо інформацію про наявність у Мотижині поштової станції вже в 1798 році (детальніше про історію поштового зв’язку на Макарівщині див. нашу статтю «У корчмі «Вигода» суттєва є вигода…», МВ, № 25 від 2 липня ц.р.).
Саме цим поштовим шляхом, через Мотижин проїжджав у 1817 році англійський мандрівник, військовий офіцер Джон Джонсон, який їхав з Києва через Правобережну Україну і Пруссію в Англію, повертаючись з Індії. В своєму щоденнику, який був опублікований у Лондоні в 1818 році, він залишив такий запис: «18 серпня. Ми швидкими темпами їхали до Мотижина, двадцять п’ять верст (півтори години) по дуже хорошій дорозі, по необроблених рівнинах. Звідси до Рожева, першої поштової станції в Польщі (?), двадцять верст, дорога була вузькою, але хорошою, очевидно, спеціально зробленою, на неї були понесені значні витрати. На прилеглих територіях були ліси, проміжні газони та галявини з окремими купками дерев, багато в чому нагадуючи пейзаж парку. Тут ми рухалися швидкими темпами – одна верста за дві з половиною хвилини, – як виміряли наші годинники. Ми прибули до Раковичів, шістнадцять верст, за одну годину і десять хвилин, по дуже хорошій дорозі. У цій країні ціна чи плата за поштових коней становить від 100 до 200 рублів за кожного; найкращих великих каретних коней можна купити за ціною від 500 до 1000 рублів».
Згідно з дослідженнями відомого журналіста і краєзнавця з Мотижина Віталія Довгича, у 1812 році маршали пропонували Наполеонові вторгнутися в Російську імперію тим же шляхом: Луцьк — Дубно — Житомир — Мотижин — Білгород — Київ. Затим проголосити звільнення українських селян від кріпацтва і за їхньої підтримки рушити на Москву. Але «верховний головнокомандувач» самовпевнено вирішив наступати по Смоленському тракту й у кінцевому підсумку програв.
Указом Київського губернського правління від 25 вересня 1820 року селу Мотижин Київського повіту було надано статус містечка. Віталій Довгич також твердить, що в 1830 році в Мотижині відбулося таємне зібрання організаторів Першого польського повстання. Оскільки власники маєтку Шимановські були впливовими масонами, ця подія і справді могла тут відбутися.
У 1840 році Юзеф Шимановський продав Мотижин колезькій асесорці Уляні Сулиміній. Також є згадка, що в тому ж році власником частини Мотижина був якийсь поміщик Сушанський, можливо, один із кредиторів потонулого в боргах Шимановського.
У 1841 році поміщиця Сулимова видала відпускну селянці Е. Грушевій, а в 1842 році в містечку було облаштовано етап для перепровадження в’язнів на заслання.
Життя мотижинців у ХІХ столітті
Чиновники Київської губернії ще в 1842 році відзначали вкрай бідне становище селян Мотижина і Плахтянки і жорстоке поводження з ними поміщиці. Збереглося чимало інформації про конфлікти між власницею і мешканцями містечка і в наступні роки. Так, економ маєтку Подобєдов і управляючий Ніколаєв в 1846 році нанесли образи і силоміць забрали частину майна у дворянина Л. Марковського. А мотижинські селяни того ж року скаржилися на поміщицьких урядників через їх пригнічення. В лютому 1851 року селянин О. Скиба подав до суду на економічного писаря мотижинського маєтку Г. Яремчука за нанесення йому побоїв. Судовий процес тривав до серпня 1854 року. 1852 року вагітну селянку з Мотижина Коцюбову побив економічний службовець маєтку Безсмертний, після чого вона народила мертву дитину.
У одній із цих справ мотижинський краєзнавець Андрій Павлович Довгич (1915 – 2005) знайшов детальний опис земельних наділів і всіх повинностей, які мали відпрацьовувати мотижинські селяни в поміщиці Сулимової (від 1851-го, за другим чоловіком – Ловцової): «Селяни розділені на тяглових, піших, городників, бездомних, наділених ділянками землі. На кожен тягловий двір під садибу – по 1 десятині, під оранку – по 13 дес., сіножаті – по 2 дес. На піший – під садибу – 1 дес. 1200 с., орн. – 3 дес., сінож. – 5 дес. Городники наділені орною землею і користуються садибами і городами.
Обкладені панщиною наступним порядком: господарі обробляють панщину по три дні на тиждень або по 150 днів на рік. Інші, робочі обох статей, які перебувають у їхніх сімействах, – по 75 днів на рік, а городники всього сімейства – по 50 днів на рік. Окрім того, господарі відбувають своїми сімействами тяглі по 12 і піші – по 6 шарварочних. Крім того, тяглі: від 2 до 5 курей, від 5 до 20 яєць; піші – 1 курку, 5 яєць. Мед – 10-й рій.
Денні норми селянським роботам: доставка хлібу з поля на пару робочої худоби – 1,5 – 2 копи, цегли – 100 штук; заорати плугом в 6 волів за 1 день – 1 дес. 317 с.; зралити – 1317 саж.; забороновати – 1 морг або 1317 саж.; молотити – 1 копу озимого або 1,5 ярого хлібу; в’язати – 3 копи кошеного хлібу; сіяти – 6 моргів; косити хліб або траву – 1 морг; копати канаву – 1,5 аршини, глибина – 1,75 аршини – 3 саж.; рубати дрова – 1 куб. м. за 3 дні; вичинка проса на крупу на млині – 12 пудів – 4, а вручну – 8 днів; виробіток цегли – 500 штук на день.
Робочий день на всіх роботах вважається від світанку до заходу сонця. Працездатні від 17 до 55 років чоловіки і від 16 до 50 років жінки. Для легких понаднормових робіт дозволяється економії використовувати своїх селян з 14 до 17, а жінок з 12 до 16 років. Якщо робітник чи робітниця захворіли і немає річної панщини, то зобов’язані вони замінити себе іншими особами сімейства, або виконати повинність у майбутній час.
За малі злочини дозволяється карати різками на власний розсуд та по мирському присуду. Вагітні жінки наприкінці їхньої вагітності не мають бути залучені до тяглових робіт (жати, копати) і за жодного приводу не повинні бути покарані».
Проте, не лише з поміщицьким маєтком у Мотижині були проблеми. З жовтня 1847 до травня 1849 року казна в судовому порядку стягувала належні їй кошти з колишнього утримувача мотижинської поштової станції Лейби Маймана – сина житомирського купця 3-ї гільдії.
Мотижинський маєток у 1850-х роках об’єднував 8005 десятин землі. З них: під садибою було 37 десятин 1157 саженів, лісу – 545 десятин, садиба в Плахтянці – 3668 десятин, в Мотижині – 4337, з яких орної землі 1139 дес., сіножатей – 183 десятини. Оскільки власниця маєтку мешкала в Петербурзі, ним управляв за довіреністю відставний капітан І. Ніколаєв, а від 1856 р. – Є.П. Ніколаєва. На початку 1860-х років Мотижин, за заповітом, складеним у 1859 році, отримала племінниця Уляни Ловцової Марія Миколаївна Кандибіна (за чоловіком – Савицька). 4 серпня 1865 року Марія Савицька довірила чоловікові – генерал-майору Владиславу Юрійовичу Савицькому право розпоряджатися своїми маєтками в Київській, Чернігівській і Полтавській губерніях. А в 1867-му видала дану селянам Мотижина на володіння землями.
У 1854 році містечко Мотижин було по-новому перебудоване, а в 1866-му перетворене на волосний центр. У той час у ньому мешкало 22 особи духовенства, 5 дворян, 76 військових, 93 міщан, 1441 селянин-власник, 340 євреїв.
До кінця 1880-х років поміщицькі володіння зменшилися вдвічі і складали 2003 десятини поля і 2188 – лісу. Мешкало 2304 особи православних, 3 римо-католики і 147 євреїв. Ревізьких душ було 632. Селянський земельний наділ – 2351 десятина, за які щорічна виплата складала 2845 руб. 53 коп. Окрім того, до мотижинського міщансько-селянського товариства прираховано було 8 однодворців, 22 міщан-християн і 70 євреїв, які платили разом казенних міських податків 174 руб. 24 коп. на рік. Окрім викупних платежів і державних поземельних податків мотижинці щороку збирали: 481 руб. 95 коп. на волосні потреби, 371 руб. на потреби містечка, 32 руб. 91 коп. на утримання духовенства, 110 руб. 50 коп. на губернські повинності та 19 руб. 76 коп. на інші потреби.
У 1890 році брати Андрій і Олександр Савицькі власним коштом видали упорядковану видатним українським істориком і джерелознавцем Олександром Лазаревським збірку «Мотижинський архів», яка складається з двох частин: документів козацького родоводу Сулим і Переяславського полку (детальніше див. нашу статтю «Мотижинський архів – джерело досліджень історії козацтва», МВ, № 46 від 2 листопада 2012 р.).
Брати Савицькі успадкували мотижинський маєток після смерті батька 1883 року. До кінця століття його одноосібним власником став Андрій Савицький, який був статським радником, предводителем дворянства Радомисльського, згодом – Васильківського повіту.
Духовність і освіта
Дерев’яна церква Святого Георгія була побудована в 1722 році і належала до 1794 року уніатам, метричні книги мотижинської церкви з 1757 року збереглися у фондах Центрального державного історичного архіву України (м. Київ). Також з цієї церкви походить унікальна ікона «Христос у точилі» (детальніше див. нашу статтю «Святиня з Мотижина», МВ, № 42 від 5 жовтня 2012 р., а також статтю Віталія Гедза «Греко-католицька ікона в Мотижині», МВ, № 27 від 17 липня 2020 р.), що в XVIII–ХІХ століттях прикрашала церковний іконостас. Тільки на початку ХХ століття ікону було передано до Київського художньо-промислового музею (тепер – Національний художній музей України) священиком Савою Михайловичем Ходзицьким.
У 1864 році коштом парафіян на місці старої було збудовано нову церкву. А в 1860 році в Мотижині відкрито церковнопарафіяльну школу, де в перший рік навчалося 20 хлопчиків і 2 дівчинки. Її засновником був настоятель місцевої парафії Тихон Тихонович Волков.
З 1888 року школа розміщувалася в новому приміщенні в центрі села, де раніше була сільська управа, на три класні кімнати з квартирами для вчителів. На її утримання громада витрачала 320 рублів на рік. А в 1890 році окремо виділила «мирських» 200 карбованців на покриття приміщення школи залізом. У 1897 році в школі навчалося 104 хлопчики і 9 дівчат. Учителями з 1897 року були діти священиків Павло Миколайович Терлецький і Валентина Савівна Ходзицька. Ця донька мотижинського священика незабаром одружиться зі ще одним вчителем цієї школи – Степаном Стефановичем Богдановичем (детальніше про їхню родину див. нашу статтю «Грушевські і Макарівщина», МВ, № 32 від 20 серпня 2021 р.).
Церковним старостою в Мотижині з 1883 року був Нестор Григорович Лазнюк, який отримав у 1895 році від Київської духовної консисторії похвальний лист (Указ К.Д.К. №17852 від 13.12.1895).
Також є інформація, що на початку ХХ століття в Мотижині з’явилася ще й державна школа, підпорядкована міністерству народної освіти (детальніше про історію православної церкви і школи в Мотижині можна прочитати в книзі Володимира Перерви «Шкільництво», стор. 323–324).
Бурхливий початок ХХ століття
1900 року у власницькому містечку Мотижині (належало Андрію Владиславовичу Савицькому і знаходилося в оренді у барона Таубе) був 521 двір, мешкало 3384 особи, діяли православна церква, двокласна школа грамоти, єврейська молитовна школа, дев’ять вітряних млинів з одним робітником на кожному, що належали різним місцевим селянам, скотобійня, 2 кузні, 9 бакалійних лавок, 1 винна лавка. Того року в містечку було запроваджено ярмарки і відкрито винокурний завод. Головним заняттям мешканців було хліборобство. У містечку числилося 3940 десятин землі: поміщику належала 1701, церкві – 49, а селянам – 2190 десятин землі. І селяни, і орендар обробляли землю за трипільною системою.
В громадському запасному хлібному магазині на 1 січня 1900 року було 626 чт. озимого хліба та 313 чт. ярового. Окрім того, міщансько-селянське товариство мало 428 руб. 26 коп. продовольчого капіталу. Товариство утримувало пожежну частину, що складалася з 15 бочок, 40 багрів і 25 драбин. Попри наявність такої великої пожежної частини, на межі ХІХ–ХХ століть в Мотижині було принаймні три значні пожежі. 6 квітня 1894 року згоріло 17 будинків, 26 лютого 1903 року – винокурний завод землевласника Савицького (збитки від цієї пожежі оцінювали в 7000 рублів, попри це завод продовжував працювати, зокрема, в 1907–1911 рр.), а в квітні 1914 року вогонь знищив 13 селянських будинків.
Згідно з дослідженнями Андрія Довгича, у 1902 році тут вибухнув селянський бунт, про який навіть написали в газеті «Іскра». Десятьох мотижинців після цього губернатор відправив у заслання.
У 1903 та січні – травні 1905 року невідомі особи розповсюджували в Мотижині прокламації РСДРП, «До запасних», київського комітету РУП «До робітників» та ін.
У 1905 році, за твердженням Андрія Довгича, в Мотижині було вбито двох урядників.
Із травня 1905 до липня 1910 року власник містечка постійно клопотав про охорону його маєтків від підпалів. А 16 травня 1907 року попросив направити в мотижинський маєток козаків для призупинення випасу селянами своєї худоби на його землі. Організаторів протесту Тимофія Радченка та Лукаша Баришпольця заарештували і засудили. Навіть у 1911 році чимало мотижинців проходили по справах головного жандармського управління.
31 серпня – 2 вересня 1911 року проводилися воєнні маневри Київського військового округу. Навчання контролював особисто імператор Микола ІІ. Охоронні заходи були безпрецедентними: заборонялося будь-кому виходити з дому вздовж маршруту царя та його свити (Київ – Святошин – Копилів – Мотижин – Ясногородка – Музичі).
Коли Микола ІІ на автомобілі, оточений великим загоном, заїхав у центр Мотижина, місцева влада, поміщики та духовенство влаштували урочисту зустріч. Дев’ятирічна учениця Марія Фатюк підійшла з квітами і поздоровленням. За це на її ім’я в банк було покладено 100 рублів. Завдяки цим коштам вона змогла вивчитись і стати педагогом. На честь візиту царя в Мотижині було споруджено гранітний обеліск, який незабаром зруйнували більшовики…
1911 року мотижинський міщанин-єврей Дувід Шулимів Король переобладнав існуючий у містечку дерев’яний млин, що працював кінною тягою, встановивши на ньому нафтовий 4-х тактний двигун англійського заводу Petter (компанія Petter спроектувала та побудувала свій перший нафтовий двигун у 1895 році. Це був невеликий двигун, потужністю 2,5 кінські сили, який використовувався в основному в сільськогосподарських галузях. Це був дуже успішний продукт, завдяки якому бренд Petter швидко набув великої популярності – з 1902 року почав випускати трактори, а з 1912-го виготовляв по 1500 двигунів на рік).
Але новітнє підприємство завдавало неабияких клопотів мотижинським селянам. Так, у травні 1912 року мешканка Мотижина Ганна Довгич скаржилася на цей млин Київському губернатору: «Міщанин Дувід Король побудував паровий млин зовсім близько біля моєї солом’яної будівлі (на відстані в сажень), що завжди загрожує мені пожежею від його машини. Крім того, млин цей своєю роботою так турбує мене і інших сусідів, що неможливо навіть вночі відпочити. Сильний сморід від диму навіть біля хати душить глотку. Від нафти висох мій фруктовий сад». Через цю і подібні скарги до млина приїздили численні перевірки.
16 травня 1916 року в Мотижині було відкрите поштове відділення.
Більше про історію колишнього містечка можна дізнатися з брошури Андрія Довгича «Нарис історії Мотижина від прадавніх часів до 30-х років ХХ століття», яка вийшла друком 2006 року.
Євген Букет

Додати коментар