Промислове поселення Плахтянка

0

У 1794 році в Плахтянці, яка належала Казимиру Росцішевському, було 26 дворів, де мешкало 108 чоловіків і 101 жінка. Але вже з 1795 року її власницею стала донька Каетана Росцішевського Францішка Шимановська.
Її чоловік, Домінік Шимановський гербу Сліповрон походив, як і Росцішевські, з Мазовії. Він був представником досить знаної і шанованої родини, яка дала Польщі й Україні чимало діячів у різних сферах: військових, письменників, урядовців та політиків. Домінік був шостою, наймолодшою дитиною равського каштеляна Матея (Мацея) Міхала Шимановського та Анни з Лущевських. Був королівським камергером (шамбеляном). У 1777 р. став секретарем Постійної Ради (Rady Nieustającej). Був послом від равської землі на Великий Сейм, так званий Чотирирічний (1788–1792). Схоже, він протегував Тадеушу Костюшку, коли той шукав посаду в армії. Був також членом «Товариства друзів конституції 3 травня», масоном ложі «Храм Ізіди», а під час повстання Костюшка – урядником т. зв. Дипломатичної депутації при Головній національній Раді.
Прибувши в Україну спочатку короткочасно (з метою одруження, 1777–1778), він згодом перебрався з родиною до мотижинського маєтку, де провів останні 20–25 років життя. У Києві він активно проявив себе як маршалок шляхти (рос. – предводитель дворянства) Київського повіту (у 1800–1803 рр.) і публіцист – автор «Гороскопу на 1809 рік» й «Епітафії на смерть Тадеуша Чацького» (бл. 1813 р.).
Домінік Шимановський і Францішка Росцішевська мали п’ятеро дітей. Син Домініка і Францішки – Йосип (Юзеф) Шимановський обіймав ще більш почесну посаду – маршалка шляхти Київської губернії, хоча й недовго (16.03.1825–6.10.1826). Він був відомим «своїми чеснотами й великим серцем громадянином», однак не досить вправним поміщиком. У 1830 році він віддав у заставу селян Плахтянки й Мотижина та отримав за це 83250 рублів сріблом. А вже через 10 років, щоб розрахуватися з боргами змушений був повністю продати свій маєток.


З Йосипом Шимановським мав досить близькі стосунки польський письменник, літературний критик та історик Міхал Ґрабовський. Саме йому, як одному з найбільш довірених осіб і однодумців, він читав чорновий варіант свого скандально знаменитого листа до генерал-губернатора Д. Бібікова. Як згадував Т. Боровський, М. Ґрабовський у приватних розмовах говорив, що предмет скандальної кореспонденції 1843 року не лише був багаторазово обговорений у довіреному колі, й «самого листа перед переписуванням начисто й надісланням до Струтиньського для надання йому ходу було зачитано і схвалено Костянтином Свідзіньcьким і Йосипом Шимановським». З цього випливає, що старший на 15 років Йосип Шимановський був авторитетом для Міхала Ґрабовського.
Взагалі М. Ґрабовський прагнув об’єднати навколо себе і своїх ідей польську шляхту в Україні, насамперед на Київщині. Можна сказати, що цю естафету він підхопив, у тому числі, від рідного брата своєї дружини Адама Росцішевського (1774–1844) – відомого юриста, бібліографа, журналіста та слов’янофіла. А також, можливо, від власника Липівки Валентого Росцішевського – засновника й першого магістра масонської ложі «Об’єднаних слов’ян». До складу цієї масонської ложі, відкритої в 1818 році, входили також Фелікс Росцішевський і один із Шимановських. Це міг бути або Домінік Шимановський, або Йосип або його молодший брат Сиґізмунд.
Про другого сина Домініка, Сиґізмунда (Зиґмунда) Шимановського (нар. бл. 1790 р.) майже нічого не відомо. Тільки те, що він у 1830-х, подібно до брата, продав свій маєток – Красногірку. Його дружиною була Пелагія із Савицьких, а правнуком – видатний польський композитор Кароль Шимановський (1882–1937). Вважається, що Кароль Шимановський – найвидатніший після Фридерика Шопена польський композитор. У Кропивницькому з 1992 року проводиться фестиваль «Осінь з музикою Кароля Шимановського» (вже відбулося ХIХ свят камерної музики і автентичного фольклору), діє музей Кароля Шимановського, об’єднання поляків Кропивницького носить його ім’я, також існує черкаська обласна організація «Польський культурний центр імені Кароля Шимановського».
Плахтянка, разом з усім мотижинським маєтком, 7 лютого 1840 року була продана подружжям Йосипа і Камелії Шимановських колезькій асесорці Уляні Степанівні Сулиміній. Але після продажу життя в маєтку не покращилося і в 1842 році чиновники Київської губернії відзначали вкрай бідне становище селян Мотижина і Плахтянки і жорстоке поводження з ними поміщиці.
В середині ХІХ століття Плахтянка була промисловим поселенням. Тут мешкало 145 осіб. Принаймні від 1810 року тут діяла винокурня, що належала поміщикам, 1848 року поміщиця Сулимова (від 1851-го, за другим чоловіком – генеральша Ловцова) почала виготовляти смолу і лучину для дьогтю. Крім того, в Плахтянці працювала пивоварня, цегельний і гончарний заводи, два водяні млини, наприкінці 1850-х років планувалося збудувати суконний завод.
Оскільки власниця маєтку мешкала в Петербурзі, від 1854 року ним управляв за довіреністю відставний капітан І. Ніколаєв, від 1859 р. – Є.П. Ніколаєва. У 1864 році згадується про приналежність маєтку і винокурного заводу в Плахтянці А.І. Семенову.
На початку 1860-х років Плахтянку, за заповітом, складеним у 1859 році, отримала племінниця Уляни Степанівни Марія Миколаївна Кандибіна (за чоловіком – Савицька). 4 серпня 1865 року Марія Савицька довірила чоловікові – генерал-майору Владиславу Юрійовичу Савицькому право розпоряджатися своїми маєтками в Київській, Чернігівській і Полтавській губерніях. А в 1868-му видала дану селянам Плахтянки на володіння землями.
У 1880-х роках у селі мешкало 200 осіб, зокрема, 72 ревізькі душі. Селянський земельний наділ – 103 десятини, за які щорічна виплата складала 47 руб. 56 коп. Цікаво, що головним заняттям мешканців у ХІХ столітті було не хліборобство, а гончарство.
Після смерті Владислава Савицького міщансько-селянське товариство містечка Мотижина заявило про необхідність виселення єврея Аврама Мошковича Фердмана «как зловредного члена», оскільки міщанин Сквирського повіту Фердман більш, ніж сім років орендував два маєтки в Мотижині та Плахтянці в генерала Савицького, який помер, не розплатившись із Фердманом, у якого позичав гроші.
Селяни і міщани Мотижина та Плахтянки мотивували вимогу виселення єврея тим, що він наймав на роботу неповнолітніх, що заборонено законом, та й не доплачував робітникам, хоча це була нормальна практика тогочасного найму. Фердман займався також випасом худоби й інколи затримував її на спільних із селянами полях, чинячи цим перешкоди для випасу селянської худоби.
Не зрозуміло, що сталося з євреєм, але незабаром уже син генерала Савицького подав до суду на селян, які випасали худобу на поміщицькій землі під лісом. 24 березня 1888 року Київська судова палата видала постанову про заборону плахтянським селянам випасати худобу в нерозділеному поміщицькому лісі братів Андрія і Олександра Савицьких. А 1890 року в Плахтянці згорів лісопильний завод купця М. Гребеня.
1900 року у власницькому сільці Плахтянка (належало Андрію Владиславовичу Савицькому) було 65 дворів, мешкало 328 осіб, діяла школа грамоти. Головним заняттям мешканців було хліборобство. У селі числилося 1842 десятини землі: поміщику належало 1735, а селянам – 107 десятин землі, яку вони обробляли за трипільною системою.
Селянське товариство мало громадський запасний хлібний магазин, де на 1 січня 1900 року було 71 чт. озимого хліба та 35 чт. 4 чк. ярового. Товариство утримувало пожежну частину, що складалася з 2 бочок, 5 багрів і 4 драбин. Проте, 6 травня 1908 року в Плахтянці сталася масштабна пожежа, під час якої згоріло 46 дворів. Про неї навіть писали в газеті «Киевлянин».
8 листопада 1905 року в селі відбулися заворушення, організаторами яких були Сак Сімороз та Анатолій Новик. Озброєні плахтянські селяни напали на військовий патруль. Справу про цей напад розглядали до квітня 1907 року.
У 1910 році до школи, яка розміщувалася в найманій хаті, ходило 20–30 місцевих дітей. А вчителем до 1917 року був Цимбалюк із с. Андріївка. В березні 1914 р. власник села Андрій Савицький звернувся до одного із земських чиновників Всеволода Демченка з пропозицією про пожертвування двох десятин землі для будівництва земської школи та амбулаторного фельдшерського пункту. Власнику Плахтянки через певний час було надіслано позитивну відповідь повітового земського правління. Однак почалася Перша світова війна, тож будівництво не розпочали і земську школу не відкрили. Проте в тому ж 1914 році не забракло ані часу, ані коштів, щоб побудувати та відкрити в Плахтянці новий винокурний завод.
Значно більше про історію Плахтянки можна дізнатися з книги Катерини Кузьменко-Лісовенко та Таїсії Василишиної «Плахтянка – наш Поліський дивокрай. Історія. Людські долі», яка вийшла друком 2013 року.

Євген Букет

Додати коментар