ДИНАСТІЇ: БАТЬКИ І ДІТИ

0

(Продовження. Початок у № 36
від 17 вересня 2021 року)

  • Минув тиждень, другий, у мене зміна за зміною і ніяк не можу викроїти час, щоб зателефонувати Світлані, – згадує Володимир. – Ось, нарешті, є нагода, я набираю номер і мені відповідає приємний жіночий голос, звучить рідна мелодійна українська мова… Почали знайомитись. Говорили хто і звідки, чим займаємось, але в основному розмова крутилась навколо теми про роботу. Таких телефонних спілкувань було декілька. І кожного разу я чекав їх з нетерпінням, тому що Світлана виявилось цікавою співрозмовницею. Вирішив – неодмінно треба познайомитись ближче. А в Наташі, подруги, все випитував: яка вона та дівчина? Подруга висловила свою думку коротко і ясно: «Це дуже серйозна і порядна, самостійна і надійна людина». Радився й з другом Володею, розповів йому про нашу першу розмову із Світланою, на що він відповів: «Так треба негайно їхати й дивитись! Я збираюсь у Херсон, а ти тут не зівай!», – посміхається Володимир.
  • І яким же було Ваше перше побачення?
  • Зустрілись у Ворзелі. Тоді була зима. Ми просто ходили по території санаторію і говорили, говорили про життя-буття, про чергування, про звичайні буденні лікарняні клопоти. Знайшлося багато спільного у ставленні до життя, до роботи, звичайно. Спілкувались «на рівних». Коли настав час прощатися, вирішили зустрітися знову, в Києві в метро станції «Політехнічний інститут», після роботи, щоб просто прогулятися містом.
  • Бачу, що у вас так все рівненько й гладенько складалося, обійшлося без пригод і стресів!
  • Та де там?! – заперечив Володимир. – Нам обом таки випало пройти через випробування «доля-не доля». Уявіть, із Світланою домовились о котрій годині зустрічаємось, їду з Макарова в Київ і тут автобус ламається! Поки щось там у ньому лагодили, поки рушив, то минула година. А коли я добирався до місця зустрічі, то вже запізнювався на добрих півтори години… Безнадія і надія боролись в душі моїй. Стояв на ескалаторі, що ніби повз угору, і невеселі думки терзали мене: «Куди ж ти їдеш? Хто тебе, хлопче, чекатиме стільки часу? Вертайся!». А в серці жевріла надія: а може все таки чекає? Вона ж серйозна дівчина! Та що ближче рухався до виходу, все нижче опускалась у мене голова – я катастрофічно спізнився і боявся глянути вперед, боявся розчаруватися. Останні сходинки… через натовп бачу – стоїть моя Світлана і привітно посміхається мені. Дочекалась! Ми кинулись один до одного в обійми, як рідні. Повірте, і сльози радості були в обох, і перші поцілунки…
  • Це неймовірно! Світлано, та Вас треба записати у Книгу рекордів! Не знаю такого випадку, щоб дівчина стільки часу вистояла і дочекалася побачення!
  • Я зрозуміла, що щось трапилось. Можливо й аварія – дорога ж зимова. Тому й вирішила чекати будь що! Відчувала серцем, що Володя приїде!

«Я вибрала Долю собі сама…»

  • Пригадались ці слова з вірша відомої поетеси Ліни Костенко. От і сталося! Зійшлися дві половинки докупи… Так після цього Ви й розпрощались із санаторієм?
  • Не відразу, я ще працювала там, у вихідні приїжджала в Макарів, згодом пішла в декретну відпустку – народився синочок, Владиславом назвали. А будинок, де ми живемо, стоїть якраз недалечко від Макарівської лікарні. Одного разу мені кажуть, що є вакантна посада підліткового лікаря-терапевта. Що робити? Дитині немає й року, я ще числюся в санаторії. Порадилась із Володею і вирішила йти на нову роботу. Отож з 28 грудня 1998 року я остаточно «закріпилась» в Макарові.
    Працювала й на заміні, коли виникала така необхідність. Але хотілося мати постійне місце, де б я могла вести хворих з моменту їх приходу в стаціонар і аж до закінчення лікування. З цією пропозицією прийшла до головного лікаря Петра Андрійовича Сидоренка і попросила, щоб він довірив мені одну палату з пацієнтами, аби мати практику і удосконалюватись як спеціаліст. Згодом і другий народився синочок – Віталій. Але побути в декретній відпустці мені довелося тільки вісім місяців. Петро Андрійович запропонував вийти на роботу, бо в терапію негайно потрібен лікар, тому що на догляді хворих (шістдесят ліжок!) залишилась одна Людмила Георгіївна Єрмолаєва. «Ви ж хотіли працювати в терапії? Є нагода. Виходьте завтра!». Я розгубилась: а маленька дитинка? Але Петро Андрійович сказав, що все можна владнати: і діти будуть доглянуті, і робота буде.
    Ось так, з 1 лютого 2004 року я працюю в терапевтичному відділенні, а з 1 листопада того ж року і до сьогодні завідую ним.
  • Бути лікарем нелегко. Хворі потрапляють до лікарні на певний період, допоки їм надають необхідну допомогу, призначають і ведуть лікування. Потім вони повертаються додому і залишається тільки спомин. А лікарі щоденно перебувають в далеко не радісній атмосфері – серед болю і страждань, скажу більше – в негативі. Тож як треба любити свою професію, людей, щоб знову й знову йти їм на допомогу?! А як не допустити до себе так зване «вигорання», адже воно стало проблемою в наш час. Як ви обоє рятуєтесь від нього? В чому знаходите розраду?
  • Для мене, найперше, це спілкування з мамою (на жаль, тато недавно помер). Це моя найкраща подруга. Добре, що є мобільний зв’язок, то я з нею щодня розмовляю по телефону – перед початком роботи й після неї. Це додає мені багато наснаги, оптимізує, часом втішає. Коли буваю занадто перевтомленою, – йду на свій город. Там, серед зелені й тиші відпочиваю душею. Люблю подорожувати, і вирушаю в дорогу, коли є така нагода. А Володя – творча натура! Він залюбки ходить на репетиції колективу «Козацькі джерела», бере участь в конкурсах і концертах. Прогулянки на природі будь-якої пори року, праця на присадибній ділянці – це теж його хобі.
    «Життя іде,
    і все – без коректур…»
  • Знову цитую Ліну Костенко… До речі, Володимире, як так сталося, що Ви працюєте в Макарові?
  • А це його величність – випадок. Добре всім відомий у нашому районі лікар Михайло Іванович Семенченко завідував відділенням «швидкої допомоги». Він завжди при зустрічі говорив мені: «Володю, та кидай ту Бородянку! Йди до нас, на «швидку». Довгенько він умовляв мене, і таки умовив. Наразі вже 20-й рік минає з того часу.
  • Це ж скільки чергувань було у Вас?
  • Їх не злічити! Робота на «швидкій допомозі» – це просто життя на колесах, за винятком вихідних та відпустки. Одноманітності немає – майже кожне чергування, як перше. Але буває й так, що їду на виклик до людей, у яких вже був колись. То зустрічаємось, як давні знайомі: знаю їх проблеми зі здоров’ям, надаю необхідну допомогу, а в особливих випадках то й супроводжую до лікарні. Зауважу, коли в людини погане самопочуття, то перш за все, треба вміти її заспокоїти, погасити паніку, а тоді вже можна робити якісь маніпуляції. І все те чітко, впевнено, тому що вже треба їхати на інший виклик. Звичайно, це вміння приходить з роками.
  • І вміння, і знання?
  • Звичайно! Якщо хочеш іти в ногу з часом, – знання просто необхідні. Тому я закінчив Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова. Навчався на факультеті «Медична психологія та філологія». А державну практику проходив у нашому медичному училищі за згодою директора Алли Дмитрівни Кижлай (тепер він у статусі коледжу), де згодом протягом 7 років читав студентам лекції курсу «Основи медичної маніпуляційної техніки» і «Медсестринство у терапії та загальний догляд за хворими».
  • Пам’ятаєте – одного разу ми зустрілись на алеї в Молодіжному парку і Ви сказали, що поспішаєте на заняття гуртка в Центрі творчості дітей та юнацтва. Що це за гурток?
  • Він має назву «Юний медик». Це гурток оздоровчого напрямку для дітей від 6 до 11 класів. А організували його на прохання батьків моїх колишніх студентів та друзів. Уже сім років працюю з дітьми і треба сказати, що семеро вихованців закінчили наш медичний коледж і зараз вони працюють на «швидкій допомозі», а двоє навчаються у вищих навчальних закладах і незабаром стануть лікарями.
  • Чудово! Мати знання і навички для надання посильної першої допомоги на вулиці чи вдома – це просто необхідно для дітей. Хай батьки скористаються нагодою навчати їх у Центрі творчості. Можливо для когось із вихованців медицина стане справою всього їх життя!
    На фото: лікар-терапевт Світлана Іванівна Остафійчук – коротка мить перепочинку; Володимир Васильович Міщенко з вихованцями гуртка «Юний медик» Центру творчості дітей та юнацтва ім. Д.Туптала. (Світлини з домашнього архіву).
    Продовження у наступному
    номері «М.в.»

Додати коментар