Андріївка в Російській імперії

0

Власники
На початку ХІХ століття Андріївка перебувала у власності Казимира Івановича Росцішевського, але здавалася власником в оренду (посесію). Зокрема, до 1796 року село перебувало в оренді у мечника саноцького Михайла Пенчельського, а потім – в Олександра Пясецького, коштом якого в 1801 році була збудована нова дерев’яна церква 6-го класу в ім’я Вознесіння Христового.
1822 року маєток придбав родич Росцішевських Ф. Соколовський, який незабаром помер і Андріївка вже в 1830 році належала Миколі Степановичу Сорочинському (Л. Похилевич чомусь називає його Йосипом). До речі, в 1850-х роках приказ громадського піклування повернув поміщику Миколі Сорочинському кошти, витрачені ним на зведення каплиці над могилою поміщика Ф. Соколовського в с. Андріївці.
З 1830 року маєток перебував у заставі. 1848 року М.С. Сорочинський перезаклав його у колезького реєстратора Л.В. Вільчинського.
Після смерті Миколи Сорочинського в першій половині 1850-х років, Андріївка переходить у власність його дружини Юзефи. В 1857 році Ю.А. Сорочинська довірила управління маєтком Н.В. Шкляревському. 30 травня 1858 року вона продала сім’ю кріпаків Фоминих з Андріївки поміщику Леву Івановичу Модзелевському в с. Григорівка Київського повіту і того ж року вирішила продати йому весь андріївський маєток. Але угоду зупинила донька Сорочинських Олена Миколаївна (за чоловіком – Пашковська). Вона перезаклала село Л.В. Диновському, який разом з В.В. Росцішевським отримали довіреності на ведення справ маєтку в Андріївці.
Наприкінці 1850-х років у власності поміщиків в Андріївці було 2415 десятин землі, мешкало 567 селян.
1859 року генерал-майор М.Ф. Пашковський з дружиною заповіли маєток у Андріївці молодшому сину Онуфрію Пашковському. Йому він перейшов у спадок після смерті бабусі – Юзефи Сорочинської в 1868 році. До того маєток з винокурнею і млинами перебував в оренді. До 1863 року – в А.Н. Галецького, після – в А.М. Свідерського, з 1866 р. – в Ф.М. Гуровського.
Нарешті в 1876 році поміщик Пашковський продав цей маєток з добротним дерев’яним будинком, господарськими будівлями і великим фруктовим садом, що були спроектовані Миколою Сорочинським, разом з 735 десятинами поля та 509 – лісу, – барону Максиміліану Івановичу Еренбургу.
У 1880-х роках у селі мешкало 892 православних, 20 римо-католиків і 22 євреї, зокрема, 265 ревізьких душ. Селянський земельний наділ – 1159 десятин, за які щорічна виплата складала 1074 руб. 19 коп.
Максиміліан Іванович Еренбург був ревним слов’янофілом. Ще в 1874 році в Празі він склав заповіт, згідно з яким весь свій величезний статок він передавав Слов’янському благодійному товариству. У 1878 році голова товариства – Іван Сергійович Аксаков за височайшим розпорядженням імператора (у відповідь на відому промову Аксакова проти рішень Берлінського конгресу, що засуджувала російських дипломатів) був звільнений, а товариство ліквідоване. Здавалося б, і справа про заповіт барона мала бути закрита і забута назавжди. Однак у 1906 році стараннями сім’ї Тютчевих у Москві створюється нове товариство з назвою «Попечительство над учащимися в Москве славянами». У тому ж році барон Еренбург помирає під Києвом (можливо, саме в Андріївці).
Іван Федорович Тютчев (молодший) – голова новоствореного товариства – оголошує його правонаступником того старого Слов’янського товариства І.С. Аксакова, якому ще в 1874-му заповів свої статки барон Еренбург. У покійного барона з’являються й інші спадкоємці. Між ними, їх адвокатами зав’язується листування, а згодом і кримінальна справа, адже спадкоємці виявилися нечистими на руку. Як завершилася справа – нам наразі не відомо, як не відомо і про те, хто був поміщиком у Андріївці перед 1917 роком.

Гучні справи
15 років (з 1833 до 1848) дворянка Добросельська, яка мешкала в Андріївці, вимагала повернення боргу від дворянина Носаржевського, який мешкав у с. Горбаків Волинської губернії.
1855 року селянка з Андріївки Т.Р. Колтуненко отримала відпускну від М.С. Сорочинського. Це єдиний зафіксований випадок звільнення з кріпацтва в селі до реформи 1861 року.
У березні 1857 року андріївські селяни-кріпаки відмовилися відпрацьовувати т.зв. «згонні дні» (робота сезонного характеру, яку виконували зверх панщини на вимогу поміщиків усі працездатні селяни). Підбурив їх до бунту селянин Н. Пивовар. Судовий процес над селянами тривав до кінця листопада.
1891 року священик с. Андріївки П. Левитський прохав землевласника Еренбурга продати чи поміняти частину землі для будівництва церковно-парафіяльної школи. Суперечка за землю між церквою і поміщиком тривала до кінця десятиліття.

Освіта і духовність
Церковнопарафіяльна школа була заснована в селі 8 жовтня 1860 року. В перший навчальний рік її відвідувало 18 хлопчиків, віком старше 14 років. Вони вивчали читання, біблійну історію, арифметику і чистописання. Школу очолив настоятель місцевої Свято-Вознесенської парафії Петро Іванович Добротворський, який служив тут з 1856 по 1886 рік. Засновнику школи, який був ще порівняно молодим священиком, допомагав досвідчений батюшка Костянтин Прокопович Величковський. Останній священик вже перебував на заслуженому відпочинку, прослуживши в Андріївці понад третину століття і звівши в 1854 році нову дзвіницю. Він мав більше часу для занять з дітьми, ніж діючий настоятель Вознесенської церкви.
Школу було відкрито у власній хаті місцевого дяка Луки Яковича Чекавського, до якої в перші роки на навчання сходилося понад два десятки учнів. Дяк не лише був одним з учителів, а організував з учнів церковний хор, котрий співав під час богослужінь.
Засновник школи — о. Петро Добротворський — досить вдало організував навчально-виховний процес і сільська школа вже в перші роки свого існування звертала на себе увагу київського церковного начальства. У 1862 р. отець Петро отримав нагороду «за старанність в освіті народу», а коли батюшка вмовив мирян спорудити для навчання дітей окреме приміщення і керував будівельними роботами, то йому було в 1864 р. оголошено ще й подяку «за старанність в розбудові церковноприходської школи».
З 1886 року школою став завідувати інший наставник — о. Порфирій Федорович Левитський. Священик мав досвід педагогічної роботи, оскільки до прийняття сану певний час працював шкільним вчителем на Сквирщині. Його син, уродженець Андріївки, Борис Порфирович Левитський — відомий український хоровий диригент, композитор, педагог (детальніше див. нашу статтю «Грушевські і Макарівщина», МВ, №32 від 20.08.2021 р., с. 4).
У 1897 році в андріївській школі з’явився наступний наставник — о. Михайло Володимирович Акимович, який також до прийняття сану три роки працював шкільним вчителем. Також відомі імена світських педагогів – Марії Іванівни Баккалинської (1897 н.р.) і Василя Чабана.
З 1904 р. місцевою школою став завідувати один із заслужених священиків Київщини — кавалер ордену Св. Анни ІІІ ступеня Федір Федорович Іващенко. До цього він служив священиком вже 50 років і мав великий досвід. Досвідченим був і останній дореволюційний наставник школи отець Іоанн Левович Вітвицький. Завідуючи андріївською школою, він удосконалював свою майстерність — відвідував різноманітні літні курси для підвищення кваліфікації педагогів.
1875 року в школі навчалося 12 хлопчиків та 10 дівчат, а 1917-го — 97 та 57 відповідно. Школу утримувала переважно сільська громада (в 1897 році витрачено 229 рублів), проте, напередодні І Світової війни виділялися кошти також і з державного бюджету (детальніше про історію православної церкви і школи в Андріївці можна прочитати в книзі Володимира Перерви «Шкільництво», стор. 312–313).
Наприкінці ХІХ століття місцевими пам’ятками в Андріївці вважалися руїни давніх монастирських погребів поблизу Вознесенської церкви, надгробний кам’яний хрест на церковному кладовищі зі слов’янськими написами, які місцеві не могли прочитати. Ще один кам’яний хрест, але вже без написів, знаходився в урочищі Замковище, що за 50 сажнів від церкви. Там, за легендою, стояв уніатський монастир, зруйнований у козацькі часи. З урочищ примітні Маковичі, де, за переказом, був чернечий майдан або залізна рудня і Низове, де залишилися ознаки давнього мосту через Здвиж.

Економіка
Уже в 1851 році в Андріївці у власності поміщиків Сорочинських був винокурний завод. За даними краєзнавця В. Гедзя, в 1890-х роках під час великої зливи завод був зруйнований разом із греблею і більше не відбудовувався.
У серпні 1884 року Андріївку перевели з Бородянської волості в Макарівську.
1900 року у власницькому селі Андріївка (належало барону Максиміліану Івановичу Еренбургу) було 189 дворів, мешкало 1006 осіб, діяла церква, школа і сім вітряків з одним робітником на кожному, що належали місцевим селянам. Також діяв один водяний млин з одним робітником, що був у власності власника маєтку. Головним заняттям мешканців було хліборобство. У селі числилося 1872 десятини землі: поміщикам належало 645, церкві – 40, а селянам – 1187 десятин землі, яку вони обробляли за трипільною системою.
Селянське товариство мало громадський запасний хлібний магазин, де на 1 січня 1900 року було 267 чт. озимого хліба та 133 чт. 4 чк. ярового. Товариство утримувало пожежну частину, що складалася з 4 бочок, 16 багрів і 16 драбин.
Більше про історію Андріївки можна дізнатися з книги Олени Гордон «Андріївка та Красногірка у розповідях і спогадах», яка вийшла друком 2018 року.

Євген Букет

Додати коментар