ДИНАСТІЯ: ТАКА ЦЕ РОБОТА –БОРОТЬБА ЗА ЖИТТЯ

0

(Закінчення. Початок див. у № 32-33)

  • А крім того, я знаю, що Ви були і викладачем у медичному училищі? Як себе почували, коли заходили до аудиторії?
  • Завжди з душевним трепетом, адже це моя «альма-матер»! Це – незабутнє… Молоді роки! Цікаве навчання, практичні заняття, чудові викладачі, друзі й подруги і …кохання! Саме тут я познайомилась із своїм майбутнім чоловіком Миколою Левченком. Здавалось, простий сільський хлопчина! А він був розумним, дуже освіченим, комунікабельним, добрим. Зараз таких людей називають інтелектуалами, душею молодіжного товариства. Мав феноменальну пам’ять! Я покохала його, а коли пішов служити в армію, чекала… Скільки живу, стільки дякую моїм батькам за те, що підтримали нас, молоду сім’ю з новонародженою дитиною – Людочкою, коли ми навчались в медінституті. З розумінням поставилися до нашого бажання здобути вищу освіту і ростили й виховували, доглядали нашу донечку, допомагали нам продуктами й усім, чим могли та ще ж ростили двох хлопців, моїх молодших братів – Льоню і Колю. Дякую Богу за таких батьків!
    … А Микола був висококваліфікованим лікарем і це добрим словом згадують до цього часу, всі, хто знав його. Дуже прикро, що таким коротким став для нього життєвий шлях – 52 роки, що не порадів за успіхи доньок, не побачив своїх онуків і правнучку Марійку…
  • Я розумію Ваші почуття… Доля склалася не проста. Та повернімось до розмови про Вашу роботу в методкабінеті. Ви таки здали той річний звіт?
  • Так. І це була моя невеличка перемога над своєю нерішучістю. Я вникла у суть справи, освоїла рахівницю (тоді ж не було калькуляторів!), розібралась із таблицями й звітними формами і т.п. Далі вміло працювала над статистичними даними, звітами, але неврологія вимагала нових навичок, постійного оновлення знань. Тож методичний кабінет залишився в минулому. Не раз і не два їздила до столиці, спілкувалась з висококласними лікарями. З часом набула і власного досвіду. Двадцять п’ять років завідувала неврологічним відділенням… А ще ж була й ургентна робота, постійні консультації по інших відділеннях лікарні. Робота дуже клопітна, знову ж таки на першому місці, а родина залишалась «на потім». Швидко виросли діти – Людмила і Вікторія. Створили свої сім’ї, тепер я не тільки у статусі тещі, бабусі, а віднедавна – й прабабусі.
  • Це щастя – дожити до правнуків! До речі, щодо Ваших доньок. Людмила – знаний в районі стоматолог. Одного разу і я була її пацієнткою і треба сказати, руки в неї золоті – полікувала просто чудово! Це Ви прищепили їй любов до медицини? Адже Люда продовжила династію медиків.
  • Та ні! Я не хотіла цього, правда! У Люди є хист до літературної діяльності ще зі шкільних років. Закінчила десятирічку із золотою медаллю. Я «програмувала» її на навчання в найпрестижнішому серед ВУЗів – Київському державному університеті імені Тараса Шевченка: або на філологічному, або на факультеті журналістики. Тож поїхала моя Люда до Києва подавати документи для вступу. Приїжджає додому і повідомляє, що вирішила навчатись … в медінституті! У мене був шок! Але подумала: нехай-нехай спробує, скоріше – не поступить! Та де там! Поступила. Я ж знову міркую: це до першого заняття в анатомці – кров, трупи, формалін… Та знову помилилась! Одного разу на моє питання, чи подобається навчання, донька із захопленням відповіла: «Ой, мамочко, так цікаво, так цікаво! Ми навіть руки після анатомки забуваємо мити!». І я зрозуміла, що в родині на одного медика стає більше…
  • Люда від початку навчання хотіла стати стоматологом?
  • Коли вдома заговорили про вибір спеціалізації, Микола, як батько, сказав своє вагоме слово – стоматологія. І Люда послухалась. Та ще й заміж вийшла за однокурсника – старосту їхнього курсу Сашу Бойка. Так що у нас є два стоматологи.
  • Людмилу поважають і часто згадують не тільки як лікаря, але як і активного волонтера.
  • Події на Сході України нікого не залишили байдужим. Люди кинулись на допомогу нашим воїнам . В їх числі і Людмила, її сім’я, колеги. На початку бойових дій багато чого не вистачало власне з медичного матеріалу: скальпелів, обезболюючих препаратів, різного інструментарію, шовного і перев’язочного матеріалу. Не було ще і волонтерської районної спілки, як такої. Тому вантажі відправляли через «Український Дім». Потім передавали через наших хлопців, котрі їздили на передову. Людмила стала волонтером за покликом душі. Багато разів їздила в госпіталі, там допомагала чим могла: годувала поранених, переодягала, мила, навіть брила…Їх волонтерська група і досі так піклується про бійців – війна ж ще не закінчилась, на жаль…
    За турботу, готовність подати руку допомоги, часом жертовність, навіть донька отримала від воїнів 25-го батальйону відзнаку – значок з посвідченням до нього. Але найкраща нагорода – це врятовані життя і слова вдячності від людей.
  • А чому Ваша друга донька, Вікторія, не стала лікарем? Не захотіла?
  • Ні, дуже хотіла! Але ось тут я наполягла на тому, щоб вона обрала іншу професію. І допомогла мені в цьому вчителька Світлана Євгеніївна Морська. Вона в процесі навчання моєї доньки побачила в ній задатки педагога і переконала її в тому, що з неї вийде гарна вчителька. Так і сталося. Вікторію шанують колеги, люблять учні і я дуже рада цьому!
  • Наразі Ви бабуся, маєте дві онуки – Юлю і Настю, онука Михайла. Хто з них продовжив династію?
  • Тільки Юля. Настя – юрист, Михайло – економіст.
  • Юля вже представниця четвертого покоління медиків з Вашої родини?
  • Так і є. Спочатку вона закінчила медичний ліцей при Київському медичному університеті імені О.О. Богомольця і поступила на медико-профілактичний факультет цього ж університету. Коли отримала диплом про вищу освіту, працювала в СЕС Печерського району Києва спочатку епідеміологом по особливо небезпечних хворобах, а потім навчалась в аспірантурі на кафедрі вірусології, захистила кандидатську дисертацію по вірусології в академії післядипломного удосконалення лікарів імені П.Л. Шупика і Юлію запросили працювати на цій же кафедрі в якості асистента.
  • Ларисо Борисівно, скажіть, будь ласка, кілька слів про медичну реформу з огляду Вашої компетенції, досвіду. Яка Ваша думка щодо змін у цій галузі?
  • Про реформу говориться багато, тому що на кону здоров’я людини, взагалі нації. Час розставить все на свої місця. Я ж скажу про комп’ютеризацію. З одного боку, ніби хороша справа: в базу даних вноситься вся інформація про пацієнта. Але ж з іншого – лікарі залежні від якості техніки цієї, від «вірусів», від електропостачання, від Інтернету… Ось і виходить, що лікарі мають тепер подвійне навантаження – робота з комп’ютером і письмові записи в персональну медичну карточку людини. Та маю надію, що поступово все стане на свої місця. А позитивні зміни в області медицини просто необхідні.
  • Читаю записи у Вашій трудовій книжці і знаходжу в ній ювілейні дати! Наприклад, в нинішньому, 2021-у минає 50 років від закінчення медінституту і початку роботи вже у новій іпостасі.
    29 липня 1959 року. Це перший день роботи акушеркою у фельдшерсько-акушерському пункті в Червоній Слободі. Два роки тому був ювілей Вашої роботи в медицині взагалі! Як оцінили її люди, держава?
  • Вдячність від людей – це найкраща і найпочесніша нагорода. А щодо держави – то маю медаль «Ветеран праці» і відповідне посвідчення, багато подяк, вищу категорію за спеціальністю.
  • Кажете, що тепер Ви «зовсім пенсіонерка». А кому ж передали величезний багаж своїх знань і досвіду?
  • Так, ще немає і року, як пішла на відпочинок. Є тепер час проаналізувати своє життя. Я вдячна людям, котрі оцінили мою працю, і радію, що недаремно живу на цьому світі. Радію, що естафету передала в надійні руки чудових спеціалістів- невропатологів – лікарю і разом з тим методичному директору Комунального некомерційного підприємства «Макарівська багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» Анатолію Анатолійовичу Йовенку та лікарю Людмилі Михайлівні Клименко, яка завідує неврологічним відділенням. Останнім же часом мені довелося поспілкуватися з молодим і перспективним невропатологом, випускником Київського медичного університету Владиславом Міщенком, який проходить інтернатуру на базі нашої лікарні.
  • Але, Ларисо Борисівно, це вже представник іншої династії медиків і це вже інша буде історія! А наразі я щиро дякую Вам за цікаве спілкування і хай Господь оберігає Вас і Вашу родину!

Спілкувалась
Тетяна ЯСИНЕЦЬКА

Додати коментар