«Україна починається з любові до малої батьківщини» – Євген Букет

0

Я сиджу у шумній кав’ярні у центрі Києва, переглядаю нотатки в своєму блокноті. Краєзнавець, головний редактор та журналіст, громадський діяч, автор багатьох статей та книжок, володар численних премій та нагород за свою діяльність… сьогодні на мене чекає зустріч із Євгеном Букетом, котрому й належать перераховані вище регалії. Уявляю собі поважного пана в костюмі, аж ось бачу серед гостей закладу його – у джинсах та футболці з написом «#гарний_тато», він привітно посміхається й крокує до мене. І наступні кілька годин минають непомітно: говоримо про культуру, історію, сучасність, та головне – про самого Євгена та його становлення як краєзнавця й журналіста. Найцікавіше – в інтерв’ю нижче.

  • Я знаю, що ви народилися в Києві, але ваше життя нерозривно пов’язане із селом Грузьке. Ви навіть видали монографію під назвою «Історія українськогосела Грузьке».
  • Так і є. Мій батько та мамина мама родом з мальовничого села Грузького. Тому, хоч я і народився в Києві, батьківщиною своєю вважаю саме це село. З дитинства я їздив туди. Коли у 1988 році батькові запропонували посаду в колгоспі та виділили будинок, ми з родиною переїхали до Грузького. Дитячі та юнацькі роки, перше кохання і ще багато теплих спогадів просто залюбили мене в село, тож я досі з пієтетом ставлюся до нього. Хоча сьогодні доводиться рідше бувати там за браком часу й різними проєктами.
    Власне, мої краєзнавчі розвідки почалися саме з дослідження історії Грузького. Мені було цікаво, хто ж такий той козак Іван Бондаренко, що нібито колись ходив тією ж дорогою, що і я, чому село так називається і в чому ще його особливості полягають. «Історіяукраїнського села Грузьке» має всього 48 сторінок, але формату А4 – чомусь я собі саме такою уявляв цюкнижку, так би мовити, помітною в руках. Тоді знань було мало, бо я був лише на 2 курсі університету. Зараз я дивлюся на цю роботу більше як на брошуру, ніж на монографію. Але у 2000 році розвідки про окремі села в Україні можна було порахувати на пальцях. Про весьМакарівський район, наприклад, тоді була лише одна книжка, обсягом 42 сторінки, де Грузькому було присвячено аж пів сторінки. Тож цю подію одразу помітили, мене запросили на радіо, трапилися цікаві знайомства.
  • Чим Грузьке вражає? Розкажіть якісь маловідомі факти з історії села.
  • Наприклад, за однією з легенд, записаною в Житомирській області, Соловій Розбійник жив саме в Грузькому, там же й похований. Вбивши його, Ілля Муромець приніс тіло на його подвір’я, віддав родині й наказав поховати. Як підтверджують мої дослідження, Грузьке є дуже давнім селом, яке могло існувати ще за часів Київської Русі. Принаймні, є місця, де треба зробити розкопки й подивитися, чи немає там києво-руського матеріалу. Але я в тому не маю сумнівів, адже поруч розташоване городище Відьманка та ще три городища часів Київської Русі, що були відкриті в 21 столітті.
    У 18 столітті під час Коліївщини Грузьке на два тижні стало столицею України! Якщо ми розглядаємо національно-визвольні повстання як явища, що передували нинішньому проголошенню незалежності. В той час, коли у Грузькому відбулася козацька рада після захоплення москалями Микити Швачки під Богуславом, на його місце було обрано полковником Війська Запорозького Івана Бондаренка. Тож той період, поки він був у Грузькому та селах поруч, можна вважати часом, коли тут функціонувала незалежна українська держава із центром в моєму рідному селі.
    Крім того, сьогодні вперше в Україні саме в Грузькому була помічена геомагнітна аномалія – прилади науковців зафіксували відхилення магнітного поля. Про це вийшла наукова стаття і було зроблено кількадоповідей в серйозних колах.
    Етимологія назви села також цікава. Це болотиста місцевість, і за легендою колись по ній їхали чи то двоє селян, чи поміщиця на кареті. Словом, вони загрузли в землі, адже вона була такою грузькою, що хоч на хліб маж. І вирішили на цьому місці залишитися. Спочатку назва звучала як «Грузька» від «грузька земля», а за часів українізації назву змінили на «Грузьке».
  • Ми поговорили про те, з чого почалося захоплення краєзнавством. А як щодо журналістики?
  • Я починав із «Макарівських вістей». Туди я потрапив завдяки художникові Анатолію Марчуку, з яким ми почали товаришувати після виходу книжки про Грузьке. У той час, коли я прийшов до редакції на роботу, головною редакторкою була Валентина Шинтарьова, хоча моя перша стаття вийшла ще при редакторстві Івана Каруна. Потім продовжив співпрацю з Петром Сухенком і з Максимом Кравченею. Співпрацюю і досі –тепер з Мариною Токар.
    Цікаво, що у той час, коли я мав намір почати журналістську діяльність, якраз вийшла книжка дослідника з Рожева Г. Шулькевича під назвою «Рідний край Макарівщина». Вона складалася, головним чином, з трьох джерел – книжки Надії Ащенко «Люба земле моя, Макарівщино», котра вийшла у 1995 році (перед тим ще 1989 року, як цикл статей у районній газеті), матеріалів з книжки Лаврентія Похилевича про історію населених пунктів Київської губернії, а також інформаціїз районної газети 1967 року, коли з нагоди 50-річчя радянської влади вперше почали друкувати статті про історію сіл. У цій книжці було багато як одруків, так і фактичних помилок. Я тоді написав про історію Грузького й розкритикував цю книжку. Іван Васильович Карун мою рецензію друкувати не став, але ми добре зазнайомилися і я почав давати свої матеріали в газету. Пам’ятаю, в період після Помаранчевої революції я займався активною громадською діяльністю, і першим великим проєктом для «Макарівських вістей» була сторінка «Я молодий» з роздумами активної молоді про культуру, мову та українські традиції.
  • Краєзнавство та журналістика – це напрямки гуманітарні, але я знаю, що ви закінчували механіко-математичний факультет КНУ імені Тараса Шевченка. Чому не подалися на історичний чи журфак?
  • Власне, я закінчував школу в 90-ті. Тоді подати документи й вступити можна було тільки в один ВУЗ. Інакше б довелося чекати рік і подавати знову. Крім того, вступні іспити були усними або письмовими. І це зараз я вже так «навчився балакати» через часті виступи на телебаченні, радіо. А тоді ж був тихою і скромною сільською дитиною. В мене був величезний страх, що мене завалять на усному іспиті, тому я подався туди, де іспит був письмовим. Але я дуже вдячний математичній освіті за логічне мислення, якого дуже бракує історикам як гуманітаріям. А вміти прорахувати та прослідкувати логічні зв’язки між подіями для дослідника дуже важливо. Мені цікаво працювати з цифрами та датами і моя освіта мені в цьому допомагає. Хоча відсутність фахової історичної освіти та захищеної дисертації в певних колах сприймається дуже вороже. Особливо якщо йдеться про спірні моменти у дискусіях, де опонентами виступають вороже налаштовані проти українців та України люди – адже історію дуже часто пишуть «на замовлення». Але я спираюся на факти й першоджерела навіть у дискусіях, тож мені доволі легко нокаутувати своїх опонентів.
    Взагалі, кожен із нас має знати хоча б на базовому рівні історію України та свого краю. Якщо ми хочемо розуміти, чому відбуваються ті чи інші процеси сьогодні, то маємо спиратися саме на історичні факти. Історична правда має бути цікава всім. Тільки так можна позбутися впливу, який нам повсякчас намагаються нав’язати інші країни.
  • Розкажіть про вашу роботу у «Вікімедіа Україна».
  • В громадській організації «Вікімедіа Україна» я перебуваю навіть несподівано довго – з 2011 року. Що таке Вікіпедія? Це місце, куди людина заходить щось дізнатися, коли виникає проблемне питання. Це потужне джерело поширення знань. Тож це не могло не відбитися в моїй діяльності. Адже одна справа – видати книжку накладом у тисячу примірників і років з п’ять реалізовувати її, і зовсім інша – випустити статтю і миттєво отримати фідбек.
    Я починав зі статті у Вікіпедії про Грузьке. Потім були Вікіекспедиції: в 2011 році я провів експедицію до Макарівського району з надзвичайно корисною для себе метою. Я хотів нарешті побачити, який вигляд мають всі села району (сміється). Бо інакше навряд чи досі об’їхав їх всі разом. Деякі хутори під час цієї експедиції я бачив вперше і станом на зараз востаннє. Активна діяльність у Вікіпедії почалася, по суті, зі звіту про цю подорож, адже для організації поїздки були задіяні грантові кошти. Я обрав ті краєзнавчі матеріали, які вже були у мене опрацьовані, та завантажив до Вікіпедії. Тоді ж зрозумів, як правильно працювати на сайті, редагувати статті, і так воно закрутилося, ставши вагомою частиною мого життя. А 2013 року я вигадав і вперше провів в Україні фотоконкурс «Вікі любить Землю». Вже наступного року він став міжнародним, а цьогоріч проводився вдев’яте – в 35 країнах світу.
    Чи отримую я за це якусь платню? Це краундфандинговий проєкт, і для мене це пункт моєї суто громадської діяльності. Власне, із Вікіпедії можна отримати певні бонуси – наприклад, поїхати за кордон для участі у міжнародних конференціях, форумах тощо. Так, 2015 року завдяки Вікіпедії я побував у Мехіко, а ще раніше бував у Європі. Але таких бонусів мало, насправді. Так, останні два роки через пандемію всі конференції проходять онлайн.
  • Що ви досліджуєте зараз?
  • Ми з Мариною Токар розпочали роботу над проєктомпро історію Макарівщини 19 століття. Матеріали з історії краю від найдавніших часів до кінця 18 століття я оприлюднив давно. Вони вийшли в додатку до моєї книжки «Іван Бондаренко – останній полковник Коліївщини», а паралельно я публікував дещо на шпальтах «Макарівських вістей» у 2013 році. В архівах за час карантину я дозібрав відомості по багатьох селах району, що стосуються історії саме 19 століття. Тож настав час висвітлити дані з першоджерел у нових публікаціях. Я планую завершити цей проєкт до нового року та видати усі статті повноцінним книжковим виданням. В такому форматі мені працювати дуже цікаво.
  • Яке ваше ставлення до друкованих ЗМІ в Україні? Чи є у них майбутнє?
  • Скажу як головний редактор класного часопису «Культура і життя»: думаю, що друковані ЗМІ в Україні приречені. «Культура і життя» – це видання, яке має свої багаторічні традиції, котрі започаткував ще ГнатХоткевич. Тоді його часопис називався «Вісник культури та життя». Але у радянський час через це видання відбувалося «кіллерство» українських культурних діячів. Статті від КГБ, котрі потім ставали доказами проти наших дисидентів, друкувалися в «Культурі і життя» чи подібних часописах. Був дуже відчутний вплив радянської пропаганди. Тож коли я став головним редактором у 2015-му році, то хотів реанімувати газету, змінивши її постсовєтський «шлейф» на національний, український. У 2017 році відбулося перезавантаження, змінилася рубрикація – вона стала подібною до тієї, яку розробив свого часу Хоткевич. Так вдалося показати, що це саме український національний часопис зі столітніми традиціями.
    Але, як я вже казав, друковані газети своє відживають,йде повна діджиталізація. Я думаю, що це десятиліття – останнє, в якому ми ще можемо знайти друковані ЗМІ. Та ж «Культура і життя» переживає сьогодні не найкращі часи. Скажу відверто: ми активно шукаємо інвестора, адже вижити на кошти передплатників та власні ресурси нереально. Ми зацікавлені в роботі з інвестором як команда, або навіть згодні передати підприємство новій команді, аби лише видання продовжило своє існування.
  • А як щодо стану культури в Україні?
  • О, українська культура нарешті переживає ренесанс, відродження. Російська агресія дала їй доброго копняка! Культурним життям почала масово цікавитись молодь, розвивається кіно, активно проводяться різноманітні виставки, поступово закріплює свої позиції інститут книги. Сподіваюся, Український культурний фонд розширюватиме програми комплексного фінансування різних культурологічних заходів. Це дає можливість творчим особистостям реалізувати свої ідеї та не загинути культурній галузі. Такі програми треба втілювати на всіх рівнях, і в тому числі на рівні територіальних громад. В територіальної громади насправді немає іншого шляху розвитку, ніж культурно-туристичний потенціал. Треба вишуковувати пам’ятки, робити навколо них інфраструктуру, створювати певну ауру, в тому числі й інформаційну, включати в туристичні маршрути, ремонтувати до них дороги. Наприклад, у нас є ті ж Змієві Вали чи городище в Макарові, або будинок фон Мекка в Копилові. Усі ці локації можна зробити візитівками ТГ. Мені дуже шкода, що наші історичні споруди та пам’ятки так занепадають при тому, що у нас пристоличний регіон і туристи з радістю їздили б сюди. Про це треба подумати тим, хто живе на місцях, бо я, живучи в Києві, не можу керувати процесом. Але я за потреби готовий проконсультувати чи обговорити ідеї.
  • Чи є у вас пункти, правила, котрі стосуються вашої професійної діяльності і за якими ви живете?
  • Одне з найважливіших моїх правил: завжди вносити всі свої публікації до спеціального списку. Принаймні ті, що виходять у друкованих ЗМІ. Так можна стимулювати свою значимість як журналіста, переглянути теми, над якими вже попрацював, і подумати над новими. А ще у випадку вручення державних нагород журналістам потрібно подати список таких публікацій. У багатьох це викликає шок і втрату працездатності на місяці, адже доводиться все збирати докупи. А якщо це робити одразу, такої проблеми не виникне.
    Крім того, я завжди відповідально ставлюся до своїх публікацій. Адже колись, можливо, саме по них буде досліджуватися нинішня епоха.
    Додам також, що найвищою чеснотою журналіста є те, якщо його текст відбивається у програмних документах. Так було і в мене кілька разів, коли я бачив у програмних статтях фрагменти своїх публікацій. Коли твої ідеї транслюються, стають підґрунтям для подальших досліджень та обговорень – це дуже тішить.
  • Ви все ж більше науковець, журналіст, краєзнавець чи громадський діяч?
  • Краєзнавство для мене – це не просто захоплення. Це стиль життя. Якщо ти любиш рідний край, цікавишся його історією й тобі небайдуже його майбутнє, то твоє життя мимоволі обертається навколо цього. Журналістика, редакторство – це більше про спосіб заробити на життя, хоча це дуже близька до краєзнавства діяльність. А щодо громадської роботи, то я вважаю своїм поки що найбільшим досягненням звання «Почесний краєзнавець України» від Національної спілки краєзнавців. Його мені надали в 2016 році. У 2008 році я отримав Міжнародну премію імені Олеся Гончара за серію публікацій «Люди від Землі», яка вийшла на сторінках «Макарівських вістей» та «Слова Просвіти». Це були публікації про відомих людей Макарівщини, наші села. Разом із премією я отримав досить значний матеріальний «додаток» на той час – 300 американських доларів. А на кошти від отриманої в 2018 році премії імені В’ячеслава Чорновола за публіцистичні статті я нарешті облаштував удома конструкторську книжкову полицю. Нарешті тепер у мене всі книжки впорядковані (сміється).
    Насправді, я планую розвиватися у своїй професійній діяльності й надалі, адже я впевнений, що кожна з цих галузей себе не вичерпала і рухатись однозначно є куди. Як кажуть, немає меж для пізнання!
    Спілкувалася Юлія Звєрькова.

Додати коментар