ДИНАСТІЯ: ТАКА ЦЕ РОБОТА – БОРОТЬБА ЗА ЖИТТЯ

0

Ми починаємо публікувати розповіді про наших сучасників під рубрикою «Династії» і першою у нас є родина, де чотири покоління працюють в області медицини. Ми зустрілись із найстаршою наразі представницею – лікарем-невропатологом Ларисою Борисівною ЛЕВЧЕНКО, нашою землячкою, досить відомою та шанованою людиною. Вона люб’язно погодилась на розмову і ось я в її затишній домівці, де ведемо неквапну бесіду.

  • Ларисо Борисівно, скажіть, будь ласка, скільки років Ви віддали медичній справі?
  • Стаж у мене досить чималий – 60 років.
  • Отак! Це ж навіть більше, ніж половина людського життя, тому що тільки одиниці мають вік 120 років! А з чого все почалося?
  • Знаєте, так часто буває, коли діти наслідують професії батьків. Моя мама – Варвара Іванівна Кисіль (у дівоцтві) сама родом з Борисполя. Зараз неможливо, на жаль, встановити, чи в її родині були люди, причетні до медицини. А власне про маму скажу, що після закінчення Васильківського медичного училища у 1938 році направили її працювати акушеркою в село Рожів. Тут вона познайомилась з Борисом Івановичем Шулькевичем, вийшла заміж.
    Я була первісткою у сім’ї. Пам’ятаю, ростила мене більше батькова тьотя – бабуся Анна (батько був сиротою). Я вважала, що інакше й не може бути, і мене не дивувало те, що мама працювала зранку до темна. Тоді в її підпорядкуванні був не тільки Рожів, але й інші навколишні села – Червона Слобода, Юрів, Борівка, Комарівка, Садки-Строївка, Небелиця, Карашин…
  • Як вона встигала побувати в кожному?!
  • І досі дивуюсь. Скільки кілометрів виходила вона пішки! Який тоді був транспорт – підвода! Маму часто викликали й серед ночі. Бувало, тільки-но зайде у хату, навіть ще не роздяглася, а вже знову треба йти, бо у когось почалися пологи, чи хтось тяжко захворів. Мама була і за терапевта, і за окуліста, і за ЛОРа… В той час про лікарів навіть не мріяли. Та ще в селі…
    А коли вона поверталась додому, то за нею завжди тягнувся шлейф запаху ліків. І для мене це стало звичним, я пишалась, що моя мама допомагає людям, рятує їх і їхніх дітей. А мене вберегти від хвороб не вдавалось. У мами заробітна плата була такою мізерною, що не могла купити змінного одягу, отже всі «інфекції», що причепилися, хоч не хоч, заносились до нашої хатини. А в ті роки яких тільки не було хвороб! Скарлатина, дифтерія, кір, віспа… . Я усім цим теж перехворіла. Одного разу навіть ледь не вмерла. Можливо ще й така обставина виховувала в мені співчуття до хворих людей, прагнення боротися за їх життя, протистояти смерті.
  • І Ви вирішили теж обрати професію медика?
  • Так. Планувала навчатись у Києві, а тут якраз в Макарові відкрили медичне училище і, звичайно ж, я стала студенткою фельдшерсько-акушерського відділення. Навчалась з великим задоволенням, і згодом отримала диплом за спеціальністю «фельдшер-акушерка».
  • Як же почалася Ваша трудова діяльність?
  • Після закінчення медучилища мене направили в Червону Слободу. На той час там працювала Олена Василівна – жінка інтелігентна, знаюча, досвідчена. Вона дуже багато допомогла мені у становленні, як спеціаліста. Слава Богу, на роботі у мене все ладилось – я з любов’ю і відповідальністю ставилась до виконання своїх обов’язків. Доводилось навіть діток маленьких лікувати «на дому», бо як направити маму до стаціонару, коли залишаться без неї ще троє-п’ятеро? Хто їх догляне? Чоловік на роботі, хазяйство, городи…
  • А пам’ятаєте перші пологи у Вашій практиці?
  • Ой, ще як пам’ятаю! Моя знайома, Люба, вийшла заміж і завагітніла. Я звичайно тримала на контролі її стан і коли вже наближався час пологів, наказувала: «Люба, як тільки почнуться перейми, відразу клич мене». Вона запевняла, що так і зробить, бо сякі-такі знання з області медицини отримала на нещодавніх курсах від Червоного Хреста. Але все одно я переживала за неї.
    І уявіть собі таку ситуацію: було якесь свято в сільському клубі і я вечором пішла туди. Та по дорозі навідалась до Люби і перепитала, як вона себе почуває. «Добре! Все нормально, ніяких ознак пологів немає!» – запевнила мене.
    І я пішла в клуб. А при мені завжди була така невеличка сумочка з усім необхідним для надання першої медичної допомоги. Тільки зайняла я своє місце, як прибігає Вася – чоловік Любин, схвильований до сліз: «Ларисо! Біжімо скоріше, Люба родить!». Я підхопилась та й кажу йому, щоб негайно шукав машину їхати в Макарівську лікарню.
    А треба сказати, що Вася був водієм грузовика, на якому перевозили вугілля. Ми бігом до Люби! Але посадити її в кабіну вже було неможливо. Вирішили в кузові покласти на матрац. Це було щось! Кузов брудний, у вугільній пилюці, а що робити? Пологи йшли повним ходом! Я кажу Васі : « Їдьмо через Завалівку, так ближче. Та газуй що сили, бо розродиться Любочка твоя тут на кузові!». Дивлюсь, уже й води відійшли, я ж прошу: «Потерпи, рідненька, потерпи! Як у цьому вугіллі дитинку приймати!», а самі вже замурзалися від пилу…
    Ледве встигли доїхати до пологового будинку, але до палати справа не дійшла: тільки-но Любу поклали на кушетку в приймальній кімнаті, як дитина подала свій голос.
  • А хто був – хлопчик чи дівчинка?
  • Дівчинка! Така гарненька! Ніколи не забуду, як я нервувала! Отака була пригода і в молодої матері, і молодої «баби-повитухи». І що цікаво – коли дівчинка виросла, то теж стала лікарем, стоматологом!
  • Коли ж Ви вирішили здобути вищу освіту?
  • Як наша сім’я переїхала до Макарова, а мій одногрупник по медучилищу Микола Левченко якраз повернувся зі служби в армії. Я його дочекалась і ми одружились. Микола пішов працювати в санстанцію, а мене перевели в лікарню до лікаря-дерматолога Алли Євгеніївни Шоффи на місце людини, яка пішла в декрет. Тут теж поповнювалась знаннями й практичними навичками, брала аналіз на «RV». В мене це добре виходило. Була вже практика! Я завжди кажу: хочеш бути справжнім лікарем, – попрацюй в селі, це велика школа життя.
    А потім мені запропонували працювати в лабораторії. Я дуже вагалась і говорила, що не знаю такої роботи. Мене запевнили – навчишся! Чи то в мені побачили якісь особливі здібності, коли ставили на посаду лаборанта, чи мою совісність і любов до медицини? Не знаю, але таким чином я набула ще нових навичок.
  • Як далі склалось Ваше життя?
  • Влаштувалась працювати в одній із Київських лікарень знову ж таки лаборантом і поступила в медінститут на вечірнє відділення. Отже, вдень я працювала, а після роботи поспішала на лекції. Та на лабораторній роботі довелось поставити крапку. Моя подруга вмовила перейти працювати на військовий завод, в медсанчастину. Думаєте, куди я потрапила? В стоматологічний кабінет!
  • Оце так! Знову новий вид діяльності! Вагались i перед цим?
  • Не особливо. Мені просто було цікаво. Але тоді мало хто знав про шкідливість ртуті, а ми ж ставили пломби, «качали» кульки, дихали парами її! Працювала я десь так років зо два, продовжуючи навчатись в інституті, тепер уже на стаціонарі, на четвертому курсі.
    Напевно, Вам було легше, адже був закладений фундамент знань в училищі, та ще й практика…
    Звичайно! А з фінансової сторони було нелегко, бо такі як я вчили самі себе, тобто не з батьківської кишені, а жили на стипендію. Проте я ще працювала медсестрою в Подільській пологовій лікарні аж до закінчення навчання.
    (Закінчення у наступному номері «Макарівських вістей».

Тетяна ЯСИНЕЦЬКА

Додати коментар