З Днем Народження, Україно! Яка вона, наша незалежність?

0

Сьогодні- особливий день для кожного громадянина України. Адже наша країна відзначає ювілей – своє 30-річчя! За 30 років незалежності молодій державі довелося пережити чимало, а разом із нею проживають насичене життя і її сучасники – тобто ми з вами. За ці роки оновилося наше містечко, збільшилася його чисельність населення – цифра давно перетнула позначку в 10000 осіб. За цей час в Макарові було зведено Свято-Дмитріївську церкву та поставлено пам’ятник на честь Святителя Димитрія, митрополита Ростовського, котрий проживав у Макарові. Зміни відбулися в усіх сферах життя макарівців – від економічної до соціальної та культурної. Про те, як змінилося життя за 30 років незалежності України, ми запитали у наших читачів.

“Коли припинив існування Радянський Союз, мені було 9 років. Тож все моє свідоме життя проходить у незалежній Україні. Іншої країни я не знаю. З радянського часу я пам’ятаю тільки червоні прапорці на дерев’яних паличках, які не викликають у мене жодних сентиментів. Тому СРСР – це історія і, судячи з того, що нині відомо, – історія, яку варто пошвидше забути, мов страшний сон.

Я вдячний батькам, дідусям і бабусям, які не побоялися і здійснили віковічну мрію нашого народу про незалежну Україну, проголосувавши на референдумі в грудні 1991-го за незалежність.

Для мене 30 років незалежності – це 30 років становлення. І мене, як особистості, і нашої української держави. Ці роки навчили мене любити і захищати нашу рідну, Богом дану землю, нашу неньку-Україну. Немає нічого важливішого ніж родина і край, де ти народився, виріс і живеш. Найбільше щастя – зрозуміти своє призначення в світі та змогти реалізувати закладений Всевишнім потенціал. А ще – осягнути велич українського народу і відчути себе його частиною.

Ці 30 років – час унікальний, адже ми живемо в найбільший за останні 500 років період державної незалежності. Судіть самі: заснована Богданом Хмельницьким українська козацька держава проіснувала 28 років, держава Семена Палія – 24, Олешківська Січ – 23, українська державність в часи визвольних змагань ХХ століття – сумарно 5 років. Інші спроби українців утворити незалежні державні утворення тривали від кількох тижнів до кількох місяців. Тому цьогорічна дата – 30 років державної незалежності – визначне досягнення українського народу, якому попри внутрішню політичну боротьбу і зовнішню агресію вдалося зберегти і утвердити власну державність.

З точки зору історичності ми бачимо значно більше, ніж попередні покоління українців. Нам доступно в рази більше першоджерел, відкриті та оцифровані архіви в багатьох куточках світу, більш зрозумілими є парадигми інших держав щодо України. Тому останнім часом відбувається системне переосмислення подій минулого, зокрема, чи не вперше з позицій незалежної України.

Щоб викорінити рабство і здобути справжню свободу, Мойсей 40 років водив свій народ пустелею. Цей біблійний сюжет загальновідомий. Зараз ми подолали три чверті цього шляху і щороку все менше озираємося назад, на схід. Я переконаний, що коли всі рішення в цій країні почнуть ухвалювати лише ті, для кого СРСР – це історія з підручника, Росія – іноземна держава (й зовсім не дружня), а Україна – центр Всесвіту, – ми станемо справді непереможними. Вірю, що наше майбутнє – мирне й величне, але воно залежить від кожного з нас!” – Євген Букет, краєзнавець, громадський діяч, головний редактор газети “Культура та життя”

“На мій погляд, за цей час відбувався процес «перепрошивки» ментальності українця, установок в голові, які нав‘язані були радянськістю. І в цьому процесі ще не видно ніякого логічного завершення. Бо з одного боку, величезний вплив на нас має Європа та тепер ще можливість подорожувати, маючи безвіз. З іншого боку, нас, покоління, народжене в 90-х виховували люди, які виросли в СРСР. Тому всеодно ми маємо безліч поглядів на життя, які нас обмежують. На півдні, а я родом із Миколаївщини, досі в самому Миколаєві діє така установка: «україномовний  – з села, російська – це круто». Проблема мови існувала постійно не лише на сході України, на жаль. Але у великих містах населення вже відходить від подібних стереотипів і це радує.

Я вдячна за можливість спілкуватися українською мовою, писати українською статті про те, що мені цікаво і люблю.

Становлення України незалежною мене особисто постійно підштовхує ретельніше вивчати історію моєї країни і світу. Вивчати фольклор і особливості мови та культури. Це дає можливість апелювати фактами і не вестися на жодні ЗМІ та телевізійні пропаганди. І тільки такий я бачу шлях до фактичного здобуття незалежності нашої країни та процвітання.

Попри це, є декілька і проблемних моментів. Перше: мовне питання, яке ще довго буде актуальним.

Не знаю, скільки ще треба зібрати «майданів», щоб українська остаточно була престижною і в пріоритеті завжди і всюди.

Друге: освіта. На жаль, у школах із нас готують «старанних, слухняних», найманих робітників. А не лідерів, майбутніх підприємців і людей, які хоч трохи орієнтуються в фінансовій грамотності. А ще важливий фактор – сексуальне виховання. Має бути окремий урок у школі.

Третє: українці погано знають свою історію і культуру. І дійсно великий відсоток людей розповідає цікавинки про «братські народи», не знаючи хоча би того, що українська мова має більше схожостей із білоруською, а не з російською. І що в ній більше питомих слів, а не церковнослов’янських. А ще менше чули про те, походить вона від праслов‘янської.

І ще менше людей знають що таке «трипільська культура» і що це одна із найперших цивілізацій у світі та існувала на території України. І що орнаменти на вишиванках мають безпосереднє відношення до писемності праукраїнців – трипільців.

Трохи менше телебачення, соцмереж, більше книг, першоджерел, грамотної мови і самоповаги,  і кожному відкриється неймовірний світ, у якому Україна – унікальна держава, рівних якій складно знайти” – Анна Люднова, філологиня, журналістка.

“Якщо говорити про Україну загалом, то питання незалежності, звісно, почало гостро поставати тільки останніми роками. Не думаю, що цей процес дійшов би до етапу сьогодення, якби не російсько-українська війна, яка консолідувала наші мізки. І можливо Україною частково і досі керують люди, які не люблять свою батьківщину, можливо ми ще створили неймовірну інфраструктуру і у нас нема освіти рівня Оксфорда, але як для країни тридцятирічного віку ми йдемо вперед. Українці маленькими кроками усвідомлюють, що папірець можна викинути у смітник, а не на дорогу, пляшку – на переробку, зупинити своє авто на пішоходному переході, а до людей іншого віку/думки/орієнтації/раси тощо ставитись з повагою.

Якщо говорити про Макарів, то це місто, яке спить. Це не секрет, що місто хоче відпочити, хоче рости і хоче стати гарнішим. Великі зміни можливі не за допомоги громадян, а влади, яку вони обрали, і яка керує фінансами. Тому, владо, все у ваших руках. Пам’ятайте, що молодь ви можете залишити у себе, а не у сусідніх містах чи країнах, і беріть приклад розбудування у Львова чи Дніпра.

Зі святом” – Єлизавета Безкоравайна, історикиня, вчитель.

“За роки свого дорослого життя я помітила, як збільшилась кількість людей із свідомою громадянською позицією. Це, на мою думку, дасть змогу у майбутньому стати нам сильнішими як нації. Проте, порушення нашої суверенності підкошує впевненість у людях. Ті зміни, які мали б бути на благо українців, працюють проти них. Ті можливості, які мав би дати безвізовий режим для України, є недоступними для більшості громадян. І не через небажання, а через фінанси. Те, що мало б поважатись в нашому суспільстві – знецінюється: держслужбовці, лікарі  та працівники державних установ на сьогодні є найменш оплачуваними посадами. Ті люди, які і є будівниками країни, такі як лікарі, вчителі і т.д. не мають поваги, гідної заробітної плати та достатніх прав для встановлення рамок своєї роботи і меж відповідальності. 

Для мене, як для представника однієї із державних структур зміни відбулись на ментальному рівні, проте я вважаю, що демократична система, яка мала б працювати на громадян – працює у зворотньому напрямку”, – Анжеліка Юдицька, практичний психолог. 

“Я перестала думати суржиком. Мовлення усне – то одна справа, більше за ним слідкуєш, намагаєшся контролювати, підбирати слова… А от думки – вони живуть своїм життям, практично некеровані. Останніми роками я помітила, що мій мозок перейшов на українську – справжню, як у школі вчили. Сам по собі, без спеціальних вправ чи свідомих моїх зусиль. Напевне, середовище міняється в правильну, “нашу” сторону!” – Юлія Лисенко, директор школи, вчитель. 

“Коли Україна стала нарешті незалежною, мені було 56 років. Тепер мені 87, і я можу сказати, що води втекло багато й ця вода принесла із собою багато різного. Наприклад, моя родина поповнилася за цей час незалежності трьома внуками та двома правнуками. Мої діти проживають цікаве життя, не стоять у чергах за хлібом по купонах і загалом багато речей, котрі були дефіцитними в СРСР, тепер доступні для них. Внуки закінчили університети, всіляко розвиваються, працюють в інтернеті, а та ж робота в полі чи колгоспі вже відійшла на другий план. Але як і тоді, так і зараз, є і будуть в кожному часі свої плюси й мінуси. Я “застав” воєнні голодні часи, тому дуже боляче чути й знати про події на сході України. Хочеться, щоб війна припинилася якомога швидше, адже це насправді страшно. Сподіваюся, що діти, онуки й правнуки докладуть максимум зусиль, аби ще через 30 років ми святкували річницю незалежності, знаючи – ми живемо під мирним небом”, – Іван Степненко, пенсіонер. 

“Україні цього року – 30! Красива ювілейна дата, і це не може не тішити. Трохи більше, ніж 30 років свого життя я віддала медицині. Зараз мені 59, я маю двох прекрасних доньок. Старша працює в Офісі Генерального прокурора, віддаючи всю себе служінню Україні. Вона отримала нещодавно Орден княгині Ольги за визначні заслуги в державній діяльності, чим я дуже пишаюся. Молодша дочка пішла моїми слідами – подалася в медицину, а зараз працює косметологом та виховує мою маленьку онуку Варвару. Ці позитивні зміни в моєму житті відбулися саме за часів незалежної України. Але я спостерігаю й негатив, у сфері медицини, наприклад. Від проблем страждають соціально незахищені верстви населення, а саме люди похилого віку. Я й сама хвороблива, тож знаю, скільки коштують ліки, аналізи у лікарнях, прайс на які ці ж лікарні самі й встановлюють. Він часто є невиправдано високим. Пролікуватися на одну пенсію – нереально. Добре, якщо є допомога дітей, а якщо доглянути нікому? 

Водночас як медичний працівник, скажу, що мене тішить наявність сімейної медицини в Україні. Тепер у будь-який момент можна зателефонувати сімейному лікареві й проконсультуватися по питаннях, що турбують. У нас почали будувати амбулаторії сімейного типу, завдяки розбудові доріг карета “швидкої допомоги” може дістатися хворого за хвилини. 

Однак, оплата праці медика лишається на низькому рівні. До того ж, тепер люди мають спеціально особисто звертатися до старост своїх сіл, аби отримати надбавки до посадових окладів. Це має вигляд якогось публічного приниження, особливо коли все своє життя ти віддаєш роботі. Хотілося б, щоб до людей похилого віку, до досвідчених спеціалістів було більше поваги – як з боку влади, так і збоку суспільства”, – Ганна Малашич, завідувачка ФАП Борівки. 

Коментарі збирала Юлія Звєрькова

Додати коментар