Наприкінці XVIII століття навколо Макарова в Поліссі було чимало дрібних сілець, що існували як підприємства мануфактурного типу.
Впродовж капіталістичного ХІХ століття вони зросли як територіально, так і чисельно, що дозволило їм перетворитися
на повноцінні населені пункти. Про кілька з них розповімо сьогодні
Кодра
У володінні Мілевських – сільці Кодра і Рудні при ньому – під час ревізії 23 червня 1794 року мешкало 104 особи (53 чоловіки і 51 жінка) в 15 дворах. Нижче подаємо перелік господарів із зазначенням професій:
- Ігнатій Григора син, католик, рудник
- Антон Башинський, рудник
- Адам Пеньковський, ситник
- Олександр Верес, рудник
- Григорій Біговський, ситник
- Іван Вишньовський, бондар
- Яким Медведенко, угольник на рудні
- Іван Вдовенко, робітник
- Савка Дивак, робітник
- Ігнат Грицаєнко, хлібороб
- Андрій Косюбенко, хлібороб
- Петро Данилович, ткач
- Миколай Петра син, хлібороб
- Герасим Федорів, удівець, робітник
- Лук’ян Федорів, хлібороб з сусідом Іваном Музаренком, вусатим диваком.
Металургійні підприємства, на яких з руди отримували залізо – рудні – з’явилися на Поліссі ще в XIV ст. Особливістю рудень було використання для виробництва металу водяного двигуна. За допомогою водяного колеса приводили у дію міхи для нагнітання повітря у залізоплавильну піч (печі називалися горно, домниця, димарка), ковальські молоти, а також механізми, що подрібнювали залізну руду. Рудні будували поблизу річок. На території Київського воєводства у 1790—1791 роках діяло майже 200 рудень. Одна з них, як бачимо, в Кодрі.
Наприкінці XVIII століття почався процес зменшення кількості рудень через будівництво доменних заводів. На 1836 рік рудень тут залишалося 153, а 1853 році — лише 61. Припинила тоді роботу й кодрянська рудня.
Поміщики Павші, що вступили у права власності над Макарівським маєтком 1804 року, вели справи не досить добре. Так, у червні 1833 року єврей Білокриницький скаржився на невиконання поміщиком Павшею укладеного з ним контракту на шестирічне утримання склозаводу, збудованого позивачем при сільці Кодра. Завод називали «гутою», а його робітників — «гутниками».
1842 року розглядали вже загальну справу про борги маєтків Павшів, зокрема, в Кодрі й Завалівці. Загалом, зміни в житті Кодри в ХІХ столітті відбувалися синхронно зі змінами в макарівському, а від 1875 року – забуянському маєтку. Хоча, значний вплив на Кодру та її укрупнення мали власники дрібних підприємств – євреї. За даними місцевих краєзнавців, євреї-торговці Герш Слуцький і Брохман, які викупили землю у Стефана Єреміїва, у 80-х рр. XIX ст. тримали в Кодрі склозавод, на якому виробляли красивий побутовий посуд: склянки, вази, тарелі, графини, лампове скло. Щоправда Л. Похилевич у книзі «Уезды Киевский и Радомысльский» (1887) називає власником кодрянського склозаводу єврея Гельдміліона, який оцінював підприємство в 400 рублів. Також у той час у Кодрі діяв лісопильний завод єврея Гринвальда, який щоправда згорів 29 травня 1897 року.
У 1880-х роках у Кодрі мешкало 270 осіб, з них – 25 ревізьких душ. Селянський земельний наділ – 149 десятин, за які щорічна виплата складала 131 руб. 16 коп.
1900 року у власницькому селі (належало Михайлові Степановичу Єремієву) Кодра був 91 двір, мешкало 385 осіб. Головним заняттям мешканців було хліборобство. Селянам належала 151 десятина землі, яку вони обробляли за трипільною системою. У селі був водяний млин із одним робітником, який належав власнику села. Також діяв лісопильний завод, що належав Гершель-Беру Бялику, де працювало 8 осіб, та скляний завод, що належав власнику, але винаймався селянином Романом Харченком. Управляв заводом Мошко Дехтяр, працювало там 40 осіб, у тому числі 15 жінок. Склозавод і лісопилка були головними підприємствами Кодри і в 1911 році.
Селянське товариство мало запасний продовольчий капітал, який на 1 січня 1900 року складав 396 рублів 66 коп. Товариство утримувало пожежну частину, що складалася з 2 бочок, 4 багрів і 4 драбин.
1908-го тут було відкрите однокласне парафіяльне училище, в цей же час діяла також окрема католицька школа.
Фасовка (тепер – Фасівочка)
Слобода Фасовка була заснована ротмістром Каетаном Росцішевським. Це було поселення-колонія сільськогосподарського типу. Згідно з ревізією, проведеною 23 червня 1794 року, тут у 13 дворах мешкало 40 чоловіків і 43 жінки. Нижче подаємо перелік господарів-хліборобів:
- Ілля Соломенко
- Лаврентій Корженко
- Федір Кулешенко
- Яків Литвин
- Мирон Махнусов
- Грицько Безугля
- Теодор Хавченко
- Кирило Космяненко
- Іван Бондар
- Пилип Грицька син, мельник, має млин
- Лаврентій Ващенко
- Мирон Гриценко
- Йов Драбар
У 1804 році слободяни, які вочевидь при поселенні отримали пільги (звільнення від повинностей, податків тощо), скаржилися на те, що їх хочуть обтяжити панщиною.
1810 року в Фасовці вже працював винокурний завод, відкритий поміщиком Павшею.
16 листопада 1839 року поміщиком орендної слободи Фасівки біля Макарова значився 19-го єгерського полку відставний поручик Стефан Мойсеїв Венглинський. Микола Павша у 1854 р. продав частину селянських земель Макарова та Фасовку полковникові Часнику, а М.І. Часник, у свою чергу, передав свої маєтки в Фасовці та Наливайківці в управління відставному капітану І.М. Ніколаєву.
Проте, вже в середині 1860-х Фасовка знову перебуває у власності Павші. 1867-го саме він видає місцевим селянам Данну на володіння землями. У 1880-х роках у Фасовці числилося 53 ревізькі душі. Селянський земельний наділ – 201 десятина, за які щорічна виплата складала 196 руб. 9 коп.
У 1900 році в Фасовці діяли: 1 школа грамоти та 1 громадський запасний хлібний магазин, в якому на 1 січня 1900 року було 52 чт. озимого хліба та 26 чт. ярового. 224 десятини землі належало селянам, які займалися хліборобством і вели господарство по трипільній системі. Селянське товариство утримувало пожежну частину, що складалася з 2 бочок, 4 багрів і 4 драбин. Частина земель належала власнику Макарова Миколі Карловичу Фон-Мекку, який вів господарство по шестипільній системі.
На початку ХХ століття, оскільки Фасовка знаходилася дуже близько від Макарова, її також накриває хвиля робітничої агітації. Так, у жовтні 1902 року в Фасовці розповсюджувалися прокламації українською мовою, що закликали селян влаштувати страйк на сірниковій фабриці і паровому млині поміщика Фон-Мекка. 1904 року в Фасовці і Гавронщині розповсюджували прокламації Київського комітету РСДРП – «Іскра», «Про війну», «Новий помпадур», «Кому потрібна війна?». В лютому 1906 року в макарівського міщанина Л.А. Фрідмана вилучили листи «До новобранців з м. Вільно», які він розповсюджував у Макарівській волості.
1905 року товариство селян Фасовки продало 18 десятин громадського лісу, а отримані кошти використало на розкорчовування проданої ділянки. Справу про незаконність таких дій розглядало Київське губернське по селянським справам присутствіє. 1909 року всю надільну землю в Фасовці було розділено на відруби, а 1911-го скасовано сервітути – тобто селяни припинили обробіток поміщицької землі. Того року в Фасовці мешкало 422 особи. Православне населення в 1911 – 1917 рр. було приписане до церкви с. Гавронщини, хоча до того належало до макарівської парафії. Очевидно, таке рішення було ухвалене через домінування в Макарові євреїв. Їхня громада утримувала в містечку майже всі установи і організації. Навесні 1913 року міщанин Е. Хаскелевич Галбмілліон навіть отримав дозвіл на будівництво в Макарові кінотеатру, а з Юрова до Макарова через Фасовку планували прокласти телефонну мережу.
Макарівська (Забуянська) Буда
У Буді Поташовій Макарівській станом на 23 червня 1794 року було 13 дворів, де мешкало 32 чоловіки і 33 жінки. Нижче подаємо перелік господарів, професією яких було будництво:
- Семен Палюшкевич, бондар
- Євдоким Онищенко
- Лук’ян Онищенко
- Іван Онищенко
- Ярмола Власович
- Карпо Пилипенко Волох
- Семен Тимошенко
- Євтихій Скороход
- Василь Тимошенко
- Михайло Воробій
- Степан Мельниченко
- Михайло Степанович
- Іван Кисіль
Буди Поташні – підприємства мануфактурного типу, що займалися поташним промислом і були поширені в Україні у XVI–XVIII століттях. Розташовувалися за місцем заготівлі сировини – у лісових масивах. Складалися з комплексу приміщень виробничого призначення – буд з відповідним устаткуванням (випалювальні печі, чани для вилуговування золи, виварювальні котли, ємності для зберігання продукції тощо), а також приміщень для проживання робітників. Так, Буда чи Майдан Поташний у макарівських володіннях відомий ще з середини 1760-х років.
Виготовлення поташу проводилося шляхом вилуговування деревної золи (без домішок вугілля) водою. Отриманий внаслідок цієї операції попіл, що містив калійну сіль, випаровували в металевих сковородах і котлах. Далі сирий поташ прокалювали («смальцювали») у спеціальних печах. Готовий поташ застосовувався у виробництві селітри, скла, мила, сукна, фарб та ін. Кількість працюючих коливалася від кількох десятків до кількох сотень робітників різних спеціальностей, зайнятих як в основному виробництві, так і на допоміжних роботах (пильщики, коритники, бондарі, поташники, фурмани та ін.), які разом називалися будниками.
Зміни в житті Буди в ХІХ столітті відбувалися синхронно зі змінами в макарівському, а від 1875 року – забуянському маєтку. Відповідно до місцезнаходження основного маєтку змінювалася і назва поселення.
У 1880-х роках у Забуянській Буді мешкало 70 осіб, з них – 10 ревізьких душ. Селянський земельний наділ – 90 десятин, за які щорічна виплата складала 74 руб. 88 коп.
Після приєднання до Макарівської волості у 1891 році Забуянська Буда знову зветься Макарівською. На 1900 рік у поселенні було 27 дворів і 234 мешканці, які господарювали на орендованій у поміщика Михайла Єремієва землі.
28 січня 1913 року Київський повітовий стражник повідомляв про виявлення і закриття в Макарівській Буді таємної польської школи.
Лозовик
На хуторі Лозовик, що належав Макарівському костелу, під час ревізії було 5 дворів, де мешкало 19 чоловіків і 15 жінок. Господарі:
- Василь Лукевський із зятем Степаном Лисниченком, робітники
- Семен Приходько, робітник
- Сергій Тесленко, кожум’яка
- Федір Сушко, кравець
- Марія Верховчиха, робітниця
1843 року хутір увійшов до Білогородського казенного маєтку. 1854 року корчма в Лозовику була передана в оренду. 1856 року належав до римо-католицької парафії. У 1861 році Лозовик належав до державних маєтностей і православної парафії містечка Макарова. На хуторі в 10 дворах мешкало 92 особи. 1873 року його мешканці викупили в держави землю, а в 1875 році клопотали про підпорядкування їх до парафії с. Липівка. Погоджувався з цим і макарівський священник Іоанн Коцюбинський: «Очевидная отдаленность и разобщенность Лозовика служит не малым препятствием и вредом для причта и прихожан в религиозном отношении. Близость его к Липовке естественно отвлекает населенность свою от своей приходской церкви, которая лежит в 9 верстах от Лозовика. Почему при таком отчуждении от своей церкви, близостью к липовской, необходимо отчислить Лозовик к двухверстной липовской покровской церкви. Потребность вопиющая при такой сравнительно бесполезной для причта и церкви численности приселочных душ». Зволікання із цим перепідпорядкуванням не було, тож уже в 1877 році Лозовик числився в складі парафії с. Липівки.
Також є відомості, що на хуторі Лозовик, попри те, що перебував він у державній власності, був невеликий приватний маєток, що належав дійсному статському раднику М.Н. Попову, а в 1867 році був проданий дворянці Т. М. Соколовській.
У 1880-х роках у Лозовику мешкало 118 осіб, з них – 35 ревізьких душ. Селянський земельний наділ – 102 десятини, за які щорічна виплата складала 59 руб. 45 коп.
У 1900 році на казенному хуторі Лозовик був 21 двір, мешкала 161 особа. Колишні державні селяни-хлібороби обробляли 103 десятини землі по трипільній системі. На хуторі був 1 водяний млин, що належав селянину Овсієві Ольховцю, та 1 громадський запасний хлібний магазин, в якому на 1 січня 1900 року було 30 чт. озимого хліба та 17 чт. ярового. Селянське товариство утримувало пожежну частину, що складалася з 2 бочок, 4 багрів і 3 драбин.
Соболівка
Хутір Соболівка в 7 верстах від Забуяння вперше знаходимо в станових описах повітів Київської губернії 1854 року. Позначений він і на карті Шуберта 1868 року. Натомість Л. Похилевич помилково ототожнює Соболівку з Язвинкою (інакше – Людвинівка).
1900 року на хуторі Соболівка, що належав селянам, було 28 дворів, мешкало 173 особи. Головним заняттям мешканців було хліборобство. Селянам належало 56 десятин землі, яку вони обробляли за трипільною системою.
У жовтні 1907 року купець Л. Давидович отримав дозвіл на будівництво лісопильного заводу на хуторі Соболівка.
Євген Букет
1 коментар
Дуже цікава стаття! Також хотілось би почитати про Наливайківку.