Рудні, гути, буди, слободи: поселення, що оточували Макарів

1

Наприкінці XVIII століття навколо Макарова в Поліссі було чимало дрібних сілець, що існували як підприємства мануфактурного типу.
Впродовж капіталістичного ХІХ століття вони зросли як територіально, так і чисельно, що дозволило їм перетворитися
на повноцінні населені пункти. Про кілька з них розповімо сьогодні

Кодра
У володінні Мілевських – сільці Кодра і Рудні при ньому – під час ревізії 23 червня 1794 року мешкало 104 особи (53 чоловіки і 51 жінка) в 15 дворах. Нижче подаємо перелік господарів із зазначенням професій:

  1. Ігнатій Григора син, католик, рудник
  2. Антон Башинський, рудник
  3. Адам Пеньковський, ситник
  4. Олександр Верес, рудник
  5. Григорій Біговський, ситник
  6. Іван Вишньовський, бондар
  7. Яким Медведенко, угольник на рудні
  8. Іван Вдовенко, робітник
  9. Савка Дивак, робітник
  10. Ігнат Грицаєнко, хлібороб
  11. Андрій Косюбенко, хлібороб
  12. Петро Данилович, ткач
  13. Миколай Петра син, хлібороб
  14. Герасим Федорів, удівець, робітник
  15. Лук’ян Федорів, хлібороб з сусідом Іваном Музаренком, вусатим диваком.
    Металургійні підприємства, на яких з руди отримували залізо – рудні – з’явилися на Поліссі ще в XIV ст. Особливістю рудень було використання для виробництва металу водяного двигуна. За допомогою водяного колеса приводили у дію міхи для нагнітання повітря у залізоплавильну піч (печі називалися горно, домниця, димарка), ковальські молоти, а також механізми, що подрібнювали залізну руду. Рудні будували поблизу річок. На території Київського воєводства у 1790—1791 роках діяло майже 200 рудень. Одна з них, як бачимо, в Кодрі.
    Наприкінці XVIII століття почався процес зменшення кількості рудень через будівництво доменних заводів. На 1836 рік рудень тут залишалося 153, а 1853 році — лише 61. Припинила тоді роботу й кодрянська рудня.
    Поміщики Павші, що вступили у права власності над Макарівським маєтком 1804 року, вели справи не досить добре. Так, у червні 1833 року єврей Білокриницький скаржився на невиконання поміщиком Павшею укладеного з ним контракту на шестирічне утримання склозаводу, збудованого позивачем при сільці Кодра. Завод називали «гутою», а його робітників — «гутниками».
    1842 року розглядали вже загальну справу про борги маєтків Павшів, зокрема, в Кодрі й Завалівці. Загалом, зміни в житті Кодри в ХІХ столітті відбувалися синхронно зі змінами в макарівському, а від 1875 року – забуянському маєтку. Хоча, значний вплив на Кодру та її укрупнення мали власники дрібних підприємств – євреї. За даними місцевих краєзнавців, євреї-торговці Герш Слуцький і Брохман, які викупили землю у Стефана Єреміїва, у 80-х рр. XIX ст. тримали в Кодрі склозавод, на якому виробляли красивий побутовий посуд: склянки, вази, тарелі, графини, лампове скло. Щоправда Л. Похилевич у книзі «Уезды Киевский и Радомысльский» (1887) називає власником кодрянського склозаводу єврея Гельдміліона, який оцінював підприємство в 400 рублів. Також у той час у Кодрі діяв лісопильний завод єврея Гринвальда, який щоправда згорів 29 травня 1897 року.
    У 1880-х роках у Кодрі мешкало 270 осіб, з них – 25 ревізьких душ. Селянський земельний наділ – 149 десятин, за які щорічна виплата складала 131 руб. 16 коп.
    1900 року у власницькому селі (належало Михайлові Степановичу Єремієву) Кодра був 91 двір, мешкало 385 осіб. Головним заняттям мешканців було хліборобство. Селянам належала 151 десятина землі, яку вони обробляли за трипільною системою. У селі був водяний млин із одним робітником, який належав власнику села. Також діяв лісопильний завод, що належав Гершель-Беру Бялику, де працювало 8 осіб, та скляний завод, що належав власнику, але винаймався селянином Романом Харченком. Управляв заводом Мошко Дехтяр, працювало там 40 осіб, у тому числі 15 жінок. Склозавод і лісопилка були головними підприємствами Кодри і в 1911 році.
    Селянське товариство мало запасний продовольчий капітал, який на 1 січня 1900 року складав 396 рублів 66 коп. Товариство утримувало пожежну частину, що складалася з 2 бочок, 4 багрів і 4 драбин.
    1908-го тут було відкрите однокласне парафіяльне училище, в цей же час діяла також окрема католицька школа.

Фасовка (тепер – Фасівочка)
Слобода Фасовка була заснована ротмістром Каетаном Росцішевським. Це було поселення-колонія сільськогосподарського типу. Згідно з ревізією, проведеною 23 червня 1794 року, тут у 13 дворах мешкало 40 чоловіків і 43 жінки. Нижче подаємо перелік господарів-хліборобів:

  1. Ілля Соломенко
  2. Лаврентій Корженко
  3. Федір Кулешенко
  4. Яків Литвин
  5. Мирон Махнусов
  6. Грицько Безугля
  7. Теодор Хавченко
  8. Кирило Космяненко
  9. Іван Бондар
  10. Пилип Грицька син, мельник, має млин
  11. Лаврентій Ващенко
  12. Мирон Гриценко
  13. Йов Драбар
    У 1804 році слободяни, які вочевидь при поселенні отримали пільги (звільнення від повинностей, податків тощо), скаржилися на те, що їх хочуть обтяжити панщиною.
    1810 року в Фасовці вже працював винокурний завод, відкритий поміщиком Павшею.
    16 листопада 1839 року поміщиком орендної слободи Фасівки біля Макарова значився 19-го єгерського полку відставний поручик Стефан Мойсеїв Венглинський. Микола Павша у 1854 р. продав частину селянських земель Макарова та Фасовку полковникові Часнику, а М.І. Часник, у свою чергу, передав свої маєтки в Фасовці та Наливайківці в управління відставному капітану І.М. Ніколаєву.
    Проте, вже в середині 1860-х Фасовка знову перебуває у власності Павші. 1867-го саме він видає місцевим селянам Данну на володіння землями. У 1880-х роках у Фасовці числилося 53 ревізькі душі. Селянський земельний наділ – 201 десятина, за які щорічна виплата складала 196 руб. 9 коп.
    У 1900 році в Фасовці діяли: 1 школа грамоти та 1 громадський запасний хлібний магазин, в якому на 1 січня 1900 року було 52 чт. озимого хліба та 26 чт. ярового. 224 десятини землі належало селянам, які займалися хліборобством і вели господарство по трипільній системі. Селянське товариство утримувало пожежну частину, що складалася з 2 бочок, 4 багрів і 4 драбин. Частина земель належала власнику Макарова Миколі Карловичу Фон-Мекку, який вів господарство по шестипільній системі.
    На початку ХХ століття, оскільки Фасовка знаходилася дуже близько від Макарова, її також накриває хвиля робітничої агітації. Так, у жовтні 1902 року в Фасовці розповсюджувалися прокламації українською мовою, що закликали селян влаштувати страйк на сірниковій фабриці і паровому млині поміщика Фон-Мекка. 1904 року в Фасовці і Гавронщині розповсюджували прокламації Київського комітету РСДРП – «Іскра», «Про війну», «Новий помпадур», «Кому потрібна війна?». В лютому 1906 року в макарівського міщанина Л.А. Фрідмана вилучили листи «До новобранців з м. Вільно», які він розповсюджував у Макарівській волості.
    1905 року товариство селян Фасовки продало 18 десятин громадського лісу, а отримані кошти використало на розкорчовування проданої ділянки. Справу про незаконність таких дій розглядало Київське губернське по селянським справам присутствіє. 1909 року всю надільну землю в Фасовці було розділено на відруби, а 1911-го скасовано сервітути – тобто селяни припинили обробіток поміщицької землі. Того року в Фасовці мешкало 422 особи. Православне населення в 1911 – 1917 рр. було приписане до церкви с. Гавронщини, хоча до того належало до макарівської парафії. Очевидно, таке рішення було ухвалене через домінування в Макарові євреїв. Їхня громада утримувала в містечку майже всі установи і організації. Навесні 1913 року міщанин Е. Хаскелевич Галбмілліон навіть отримав дозвіл на будівництво в Макарові кінотеатру, а з Юрова до Макарова через Фасовку планували прокласти телефонну мережу.

Макарівська (Забуянська) Буда
У Буді Поташовій Макарівській станом на 23 червня 1794 року було 13 дворів, де мешкало 32 чоловіки і 33 жінки. Нижче подаємо перелік господарів, професією яких було будництво:

  1. Семен Палюшкевич, бондар
  2. Євдоким Онищенко
  3. Лук’ян Онищенко
  4. Іван Онищенко
  5. Ярмола Власович
  6. Карпо Пилипенко Волох
  7. Семен Тимошенко
  8. Євтихій Скороход
  9. Василь Тимошенко
  10. Михайло Воробій
  11. Степан Мельниченко
  12. Михайло Степанович
  13. Іван Кисіль
    Буди Поташні – підприємства мануфактурного типу, що займалися поташним промислом і були поширені в Україні у XVI–XVIII століттях. Розташовувалися за місцем заготівлі сировини – у лісових масивах. Складалися з комплексу приміщень виробничого призначення – буд з відповідним устаткуванням (випалювальні печі, чани для вилуговування золи, виварювальні котли, ємності для зберігання продукції тощо), а також приміщень для проживання робітників. Так, Буда чи Майдан Поташний у макарівських володіннях відомий ще з середини 1760-х років.
    Виготовлення поташу проводилося шляхом вилуговування деревної золи (без домішок вугілля) водою. Отриманий внаслідок цієї операції попіл, що містив калійну сіль, випаровували в металевих сковородах і котлах. Далі сирий поташ прокалювали («смальцювали») у спеціальних печах. Готовий поташ застосовувався у виробництві селітри, скла, мила, сукна, фарб та ін. Кількість працюючих коливалася від кількох десятків до кількох сотень робітників різних спеціальностей, зайнятих як в основному виробництві, так і на допоміжних роботах (пильщики, коритники, бондарі, поташники, фурмани та ін.), які разом називалися будниками.
    Зміни в житті Буди в ХІХ столітті відбувалися синхронно зі змінами в макарівському, а від 1875 року – забуянському маєтку. Відповідно до місцезнаходження основного маєтку змінювалася і назва поселення.
    У 1880-х роках у Забуянській Буді мешкало 70 осіб, з них – 10 ревізьких душ. Селянський земельний наділ – 90 десятин, за які щорічна виплата складала 74 руб. 88 коп.
    Після приєднання до Макарівської волості у 1891 році Забуянська Буда знову зветься Макарівською. На 1900 рік у поселенні було 27 дворів і 234 мешканці, які господарювали на орендованій у поміщика Михайла Єремієва землі.
    28 січня 1913 року Київський повітовий стражник повідомляв про виявлення і закриття в Макарівській Буді таємної польської школи.

Лозовик
На хуторі Лозовик, що належав Макарівському костелу, під час ревізії було 5 дворів, де мешкало 19 чоловіків і 15 жінок. Господарі:

  1. Василь Лукевський із зятем Степаном Лисниченком, робітники
  2. Семен Приходько, робітник
  3. Сергій Тесленко, кожум’яка
  4. Федір Сушко, кравець
  5. Марія Верховчиха, робітниця
    1843 року хутір увійшов до Білогородського казенного маєтку. 1854 року корчма в Лозовику була передана в оренду. 1856 року належав до римо-католицької парафії. У 1861 році Лозовик належав до державних маєтностей і православної парафії містечка Макарова. На хуторі в 10 дворах мешкало 92 особи. 1873 року його мешканці викупили в держави землю, а в 1875 році клопотали про підпорядкування їх до парафії с. Липівка. Погоджувався з цим і макарівський священник Іоанн Коцюбинський: «Очевидная отдаленность и разобщенность Лозовика служит не малым препятствием и вредом для причта и прихожан в религиозном отношении. Близость его к Липовке естественно отвлекает населенность свою от своей приходской церкви, которая лежит в 9 верстах от Лозовика. Почему при таком отчуждении от своей церкви, близостью к липовской, необходимо отчислить Лозовик к двухверстной липовской покровской церкви. Потребность вопиющая при такой сравнительно бесполезной для причта и церкви численности приселочных душ». Зволікання із цим перепідпорядкуванням не було, тож уже в 1877 році Лозовик числився в складі парафії с. Липівки.
    Також є відомості, що на хуторі Лозовик, попри те, що перебував він у державній власності, був невеликий приватний маєток, що належав дійсному статському раднику М.Н. Попову, а в 1867 році був проданий дворянці Т. М. Соколовській.
    У 1880-х роках у Лозовику мешкало 118 осіб, з них – 35 ревізьких душ. Селянський земельний наділ – 102 десятини, за які щорічна виплата складала 59 руб. 45 коп.
    У 1900 році на казенному хуторі Лозовик був 21 двір, мешкала 161 особа. Колишні державні селяни-хлібороби обробляли 103 десятини землі по трипільній системі. На хуторі був 1 водяний млин, що належав селянину Овсієві Ольховцю, та 1 громадський запасний хлібний магазин, в якому на 1 січня 1900 року було 30 чт. озимого хліба та 17 чт. ярового. Селянське товариство утримувало пожежну частину, що складалася з 2 бочок, 4 багрів і 3 драбин.

Соболівка
Хутір Соболівка в 7 верстах від Забуяння вперше знаходимо в станових описах повітів Київської губернії 1854 року. Позначений він і на карті Шуберта 1868 року. Натомість Л. Похилевич помилково ототожнює Соболівку з Язвинкою (інакше – Людвинівка).
1900 року на хуторі Соболівка, що належав селянам, було 28 дворів, мешкало 173 особи. Головним заняттям мешканців було хліборобство. Селянам належало 56 десятин землі, яку вони обробляли за трипільною системою.
У жовтні 1907 року купець Л. Давидович отримав дозвіл на будівництво лісопильного заводу на хуторі Соболівка.

Євген Букет

1 коментар

  1. Дуже цікава стаття! Також хотілось би почитати про Наливайківку.

Додати коментар