Чаруючий ритм українського танцю

0

Затамувавши подих, я зачудовано вслухаюся в ритмомелодику української пісні, що лунає в спортивному залі Копилівського ліцею. Кисті рук повільно і плавно відтворюють рухи, гнучкий стан ловить ритм мелодії, і ось струнка постать вихиляється в черговому «па». Словами складно описати той калейдоскоп, який творить своїм танцем Ірина Петришина – професійна артистка та хореограф, учасниця балетної групи Національного заслуженого академічного українського народного хору України ім. Г. Верьовки, а також керівник ансамблю танцю «Калинонька» Копилівського ліцею – освітнього центру. Про танець як сенс життя, проблеми та розвиток українського мистецтва – в нашому інтерв’ю.

  • З чого почалося ваше захоплення танцями? І чому ви обрали саме цей напрямок?
  • Насправді, в дитинстві я займалася і в музичному, і в вокальному гуртках, але до танців виявляла особливу пристрасть. Чому? Мабуть, через те, що саме у танці я можу виразити себе найповніше. Я займаюся танцями з трьох років (більше 25-ти років – прим.авт.). Я народилася та жила в Тернополі до 12 років, саме там, у дитячому колективі «Калинонька» почалося моє становлення. Власне, на честь цього колективу я й назвала свій дитячий ансамбль танцю, котрим зараз керую.
  • А де ви здобували хореографічну освіту?
  • Коли батьки зрозуміли, що я хочу займатися танцями професійно, вирішили переїхати в Київ. Це, по суті, було заради мене – я вступила до школи при ансамблі Вірського. Там я навчалася 4 роки. Пам’ятаю, як доводилося складати екзамени щопівроку. Якщо ти справляєшся – тебе переводять до наступного класу. Якщо ж не справляєшся, або вага не відповідає певним стандартам, тебе можуть відрахувати.
    Потім я вступила в студію при ансамблі Вірського, де вчилася ще два роки. Цей період у мене асоціюється з постійною роботою в залі. Щодня ти працюєш над собою, вдосконалюєшся. Часу на щось інше тоді майже не було.
    Пізніше вступила в Академію керівних кадрів, щоб здобути вищу освіту за цією спеціальністю, а потім влаштувалася на роботу в ансамбль МВС. Там я пропрацювала ще 5 років, а пізніше отримала пропозицію перейти до хореографічної трупи хору ім. Верьовки, де працюю і досі.
  • Побутує думка, що життя танцівника наповнене обмеженнями… ви вже згадали, зокрема, про необхідність контролювати вагу. З якими ще проблемами доводиться стикатися?
  • Вага та зовнішній вигляд для танцівника – це дуже важливо. Але в дитячому віці доволі важко підтримувати вагу, адже кожен організм перебудовується по-різному й діти під час перехідного віку можуть набрати кілограми. За цим треба слідкувати. Також треба відслідковувати вираз обличчя на сцені. Навіть під час навчання у нас вираз обличчя був окремим пунктом, який проговорювався щодня.
    Друга проблема – травми. Якщо танцівник травмується, то його навчальний процес переривається, доводиться робити паузу й в кар’єрному плані, адже треба відновитися після травм.
    Також складно буває і морально. Тебе постійно порівнюють, та й ти сам себе порівнюєш, намагаючись досягти ідеалу. Це здорова конкуренція, що стимулює розвиток. А ще у танцях все доволі жорстко. Тобі одразу кажуть прямо, якщо не дотягуєш. Ніхто не няньчиться. З цим тиском справляються найсильніші.
  • Я знаю, що ви багато гастролювали по Україні та за кордоном. Розкажіть, як приймає публіка у різних країнах?
  • Під час навчання у школі при ансамблі Вірського наш колектив побував у Мексиці, Єгипті, Польщі, Білорусії. З ансамблем МВС ми їздили до Франції на 40 днів. Це був цілий тур по країні, і саме там нас дуже класно приймали – на квитки був sold out. З трупою при хорі Верьовки ми побували в Саудівській Аравії, Арабських Еміратах, в Казахстані, Польщі. Скажу так – люди за кордоном приймають нас набагато краще, ніж в Україні. Можливо, це пов’язано із тим, що українська культура для іноземців видається незвичайною. Вона яскрава й вигідно виділяється на фоні інших культур. Особливо вражають їх трюки в танцях, які роблять хлопці. У наших же містах приймають по-різному. Найбільш вдячна публіка – в маленьких селах чи районних центрах. Вони приходять дякувати нам за куліси зі словами: «Спасибі за ці неймовірні емоції!» Це дуже приємно.
    Поки гастролі за кордон призупинені через ковід. Тому найближчі поїздки плануються по Україні.
  • Яким є для вас український танець?
  • Я люблю український танець за його строкатість і різнобарв’я рухів, а ще за те, що кожен танець має свій сюжет. Це не просто набір якихось рухів, у кожен вкладається сенс. Тому дуже шкода, що молодь сьогодні більш цікавиться американською культурою, хоча як на мене, в тому ж хіп-хопі немає такої глибини концепції, як, наприклад, в українському гопаку. Я рада, що зараз український танець намагаються популяризувати, але поки важко зацікавити дітей постановками в українському стилі. Навіть я, роблячи свої постановки, стилізую їх: обираю більш сучасну українську музику, додаю елементи сучасного танцю.
    Для того, щоб популяризувати українську культуру й танець зокрема, варто відкривати більше студій народного танцю, адже на сьогодні є все, що завгодно, тільки не українське. Народний танець – це найскладніший танець. Якщо ти навчишся танцювати народні танці, то зможеш танцювати і сучасні, і бальні. Народники – універсальні. Зверніть увагу на костюми, на постановки народних танців – це цілі історії, розказані через рухи людського тіла.
  • А як виникла ідея створити дитячий танцювальний колектив?
    Я завжди боялась роботи з дітьми, якщо чесно. А потім колишня директорка Копилівського БК прийшла до мене додому й мовила: «Давай щось організуємо». Я кілька разів їй відмовляла, але зрештою вона таки вмовила мене. Я написала оголошення, думаючи: «Спробую. Як піде – то піде, а як ні, то й ні». Зібралася група дітей, почали пробувати. Я вчила їх, а вони мене. І так ми разом вчимося з 2015 року.
  • Як вам зараз працюється з дітьми?
    «Калинонька» для мене вже як рідне дитя. Зараз у мене більше 30 вихованців. Бувають різні ситуації. Підлітки дуже залежні від настрою і свого бажання – сьогодні вони можуть ходити, а завтра приходять і сповіщають, що більше не будуть. Одного разу так по ланцюжку розпалася ціла група. У танцях важлива системність, тому коли таке відбувається, це дуже погано. Важливо розуміти це й брати на себе відповідальність, адже на тебе, як на члена команди покладає надію не лише керівник, але й ціла група. Але попри все, ми продовжуємо вчитися разом. Буває, що хочеться опустити руки й завершити це все, особливо коли бувають конфліктні ситуації з батьками. Але потім ми їдемо на черговий конкурс, діти виходять на сцену, беруть гран-прі – і я розумію, що зусилля потрачені недаремно. Сльози на очах, адже усвідомлюєш – саме ти доклала до цього руку. Тому бажання зробити щось більше перекриває всі труднощі.
    А ще в роботі з дітьми цікаво те, що з часом ти вчишся розрізняти їх настрій та бажання. Я дивлюсь на кожного, хто входить в зал, і одразу бачу: хтось має поганий настрій і не налаштований на роботу, а в когось сьогодні приплив енергії. Працюючи з дітьми, треба вміти знаходити до кожного «ключик», аби зрештою всі після заняття виходили з зали життєрадісними та задоволеними.
  • Що треба для того, аби стати успішним танцівником?
  • Я вважаю, що в першу чергу потрібно мати величезне бажання та любов до цієї справи. Потрібно бути дуже працьовитим та наполегливим. А що стосується природних здібностей… Як на мене, для артиста дуже важливо вміти володіти своїм тілом, а для цього необхідно мати хорошу координацію. Також дуже важливо мати музичний слух та відчуття ритму. А все інше, вважаю, можна напрацювати, але знову ж таки, головним є бажання.
  • Кажуть, що професіонал – це співвідношення 10% таланту та 90% роботи над собою. Чи так це, по вашому?
  • Так, я погоджуюсь. Людина може мати природні задатки, але не займатися й бути при цьому слабшою за того, хто щодня працює над своїм вдосконаленням. В танцях взагалі найважливіше – це праця, і праця титанічна. Це робиться для того, щоб потім на сцені танцівник рухався настільки природно, щоб глядач думав, що танцювати – дуже легко.
    Оскільки танцями починають займатися переважно змалечку, дуже важлива підтримка батьків. Важливо донести дитині, що систематичність – це найголовніше. Працювати над собою потрібно щодня, відповідально. Говоріть з дитиною, цікавтеся її емоціями та враженнями, по можливості старайтесь не пропускати концерти та виступи і всіляко заохочуйте поривання вашої дитини. Тоді вона точно зможе досягти успіхів у справі, яка до вподоби. Та й хто ще може підтримати, як не батьки?
  • Розкажіть про якийсь незручний випадок чи «фейл» на концерті.
  • Ой, було-було (сміється). Одного разу в Харкові навіть впала. Зачепилася каблуком за рюші в спідниці, роблячи елемент танцю. Добре, що партнер тримав мене за поясницю і швидко підняв. А на сцені Палацу «Україна» під час виконання одного із номерів у мене від костюма відчепилась довга накладна коса. Якби я не встигла її закріпити назад буквально за кілька секунд, то ця довжелезна коса під час танцю просто крутилася б навколо мене.
  • Чи впливає ваша професійна діяльність на буденне життя?
  • Глобально – ні. Є, звісно, певні нюанси. Наприклад, треба займатися навіть під час відпустки, щоб не втрачати форму. Розслабитися й лежати на дивані я не можу. Також потрібно постійно слідкувати за вагою.
  • А що ви думаєте з приводу існування різноманітних талант-шоу, як «Танцюють всі»?
  • Коли ці талант-шоу лише з’явилися, мені було дуже цікаво. Я дививлася буквально кожен ефір, але зараз все стало більш награно та ніби по сценарію, тож я не вірю, що це не постановка. Але як формат – нехай буде.
  • А як ви придумуєте свої постановки?
  • В першу чергу мені потрібно почути музику, яка мені сподобається і наштовхне. Коли я слухаю мелодію, щось всередині ніби підказує, який треба зробити рух. Потім я приходжу до дітей з певною кількістю зв’язок, показую їм, ми розучуємо, і за потреби я щось коригую. Так і з’являється постановка.
  • А які плани у вас на майбутнє?
  • Я б дуже хотіла, аби ансамбль танцю «Калинонька» почав підкорювати не тільки сцени Києва, але й інших міст України та світу. Однак, для цього необхідні кошти, а батьки не завжди можуть собі дозволити поїздку дитини за кордон. Однак, ми розвиваємося, і зупинятися на досягнутому точно не плануємо!
    Спілкувалася Юлія Звєрькова

Додати коментар