Забуяння: село, що благословив дід Михайла Грушевського

0

Пам’яті Івана Євгеновича Кошмана, директора забуянської школи, історика, палкого патріота, дослідника минувшини рідного краю.

Власники
Село Забуяння належало до Макарівського маєтку поміщиці Юзефи Мілевської. У 1795 році там мешкало 126 чоловіків і 113 жінок. Донька Мілевських Юліана, заміжня за Ксаверієм Павшею, в квітні 1837 року клопотала про відсторонення від управління маєтком «Макарівський ключ», до складу якого входило Забуяння, свого чоловіка Ксаверія Павші. Причиною було те, що він невміло вів господарство і переобтяжував маєток боргами. До того, ще в 1821 році, над маєтком Павші в Забуянні було запроваджено опіку, а 1837-го передано в адміністративне управління поміщикам В. Росцішевському і Ф. Тржецькому.
У 1867 році забуянські селяни отримали Дану на володіння землями (347 десятин), викупленими в поміщика Павші. Щорічна виплата складала 288 рублів і 73 копійки. 71 десятину землі 1874 року придбав селянин Аврамчук. А в 1875 році Павша продав Забуяння разом з Кодрою, Будою, Соболівкою і 5807 десятинами різної землі Степану Трохимовому Єремієву, який взяв для цього позику 165 тис. рублів в Київському земельному банку з умовою продажу євреям на зруб 5000 десятин лісу до 1 січня 1914 року.
Родина Єремієвих з’явилася на теренах Макарівщини 1849 року, коли Тетяна Михайлова Єремієва придбала за 2500 рублів маєток у Юрові, до якого належало також село Коптіївка (тепер – Копіївка). Її чоловік, Стефан Трохимів Єреміїв, українець з козацького містечка Вереміївки, служив при Київському генерал-губернаторі Дмитрові Бібикову (відомому своєю участю в ліквідації Кирило-Мефодіївського братства) чиновником доручень, був автором кількох брошур.
З наявних в архівах документів можна зробити висновок, що справи в Єремієвих йшли не дуже добре. 1858 року Стефан Єреміїв за 18 тис. рублів придбав маєток у сусідній з Юровом Красній Слободі, проте вже 1869 року продав його Михайлові Михайловому Хижнякову. А в 1875 році колезький асесор придбав у кредит маєток у Забуянні і майже одразу був змушений здавати його частинами в оренду.
Відомо, що в 1879 році 5 десятин забуянської церковної землі захопив орендар поміщика Єреміїва, мешканець сільця Буди, міщанин Ієронім Мілевський. Він користувався цією землею, як зазначено в клірових відомостях, і в 1897 році.
1880 року Стефан Єреміїв помирає. За висновком Лаврентія Похилевича його «передчасно звели в могилу» саме тяжкі умови придбання забуянського маєтку. І в цьому була певна доля правди. Якщо 1880 року Юрів і Коптіївка ще належать почесному мировому судді Михайлу Стефановому Єреміїву, то вже у 1883 році – Оресту Георгієвому Соколовському. Тож, маєток в Юрові пішов «з молотка» на виплату боргових зобов’язань його колишнього власника. Частину виставленої на продаж маєтності придбав і селянин Аврамчук, розширивши свої угіддя.
Більше про родину Єреміївих, яка володіла селом до буремного 1917 року, можна дізнатися зі спогадів члена Центральної Ради від студентських організацій Києва Михайла Михайловича Єреміїва (див. нашу статтю «Син забуянського поміщика», Макарівські вісті, №43, 6.11.2020 р.).
1891 року Забуяння, Кодру, Буду Макарівську, Соболівку, Андріївку, Королівку та Єзерщину було переведено з Болодянської до Макарівської волості. У 1893 році при Забуянні вперше згадано хутір Волосінь. А в 1896 році поселення Єзерщина відмежували від парафії с. Липівки і приєднали до забуянської.
У 1897 році в Забуянні було 129 дворів, мешкало 664 особи.
1898 року забуянські селяни вимагали від поміщика Михайла Єреміїва повернення завдаткових коштів за куплену в Забуянні землю або передачу землі в повну власність селян, згідно з умовами продажу. Цей протест був викликаний тим, що землевласник, отримавши завдаток від селян, продавав землю іншим людям.

Духовність і освіта
Забуянська Свято-Покровська церква була зведена коштом поміщика Каетана Росцішевського в 1772 році. Саме в ній у 1831 році розпочав свою кар’єру священника дід Михайла Грушевського – о. Федір Грушевський.
Федір Василів Грушевський народився близько 1791 року в с. Худоліївка Чигиринського повіту. Освіту одержав у родині. У 1805 році втратив батька, але спромігся на духовну кар’єру. Був паламарем у с. Лубенцях (1810–1817) і дяком у с. Кожарках (1817–1821) Чигиринського повіту. Близько 1819 року одружився з донькою священика Марією Кириловою Ботвиновською, з якою мав дітей Василя, Іларіона, Єпистимію, Марину, Юхима, Сергія, Анастасію, Марію старшу, Івана, Гната і Марію.
Марія Грушевська (Ботвиновська) (нар. бл. 1798 – пом. до 1875) була родичкою відомого київського священика, приятеля Тараса Шевченка Юхима (Євфимія) Єгорового Ботвиновського, який часто гостював у Юрові (детальніше див. «Спогади земського діяча», Макарівські вісті, № 20, 29.05.2020 р.).
У 1821 році Федір Грушевський був рукопокладений на диякона до Хрестовоздвиженського собору в Чигирині. У 1831 – став священиком. Служив у селах Забуянні Київського повіту (1831), Цвітній (1831–1832) і Подорожньому (1832–1836) Чигиринського повіту, а з 1836 – у с. Лісниках Київського повіту. Про всі ці етапи своєї кар’єри він сумлінно писав щороку в клірових відомостях.
Федір Грушевський помер у с. Лісники 2 (14). 09. 1851 року. А ось що про нього згадував онук, перший президент УНР Михайло Грушевський: «Дідові моєму Федорові пощастила фортуна. Він оженився з Марією Ботвиновською з Суботова (рідне село Богдана Хмельницького – авт.) — Ботвиновські держали поколіннями парафію в Суботові, і один з них, брат моєї бабки Кирило, зробив кар’єру, ставши впливовою людиною при митрополиті. От завдяки його впливам дід мій рано дістав парафію і священиче священне. Парафію не в Чигринщині, а під Києвом, в селі Лісниках. Батько мій толкував се так, що Ботвиновський пересунув швагра під Київ, на початок на лисянську парафію, яка трапилась, згодом сподіваючись перевести на щось краще. Але дід мій не зміг задержати ласки впливового швагра, і се зіпсувало його дальшу кар’єру».
З ініціативи Сергія Федоровича Михайло Грушевський встановив у 1894 р. на могилі о. Федора кам’яний надгробок (відновлений 2001 року завдяки клопотанням Історико-меморіального музею М. Грушевського – докладніше див. в книзі: Кучеренко М.О., Панькова С.М., Шевчук Г.В. Я був їх старший син (рід Михайла Грушевського). – К.: «Кий», 2006. – С. 34–73).
Забуянська церква в 1864 році була капітально відреставрована, а в 1883 році в селі спорудили нову дзвіницю.
Першу в XIX столітті церковно-приходську школу в Забуянні було відкрито в 1861 році у власному будинку священика Федора Синьковського. Станом на 1875 рік забуянська школа вже перебувала в «будівлі суспільній», а наприкінці 1880-х років обзавелася власним приміщенням, у якому перебувала до кінця першого десятиліття XX століття. У 1910 році за клопотанням М. С. Єреміїва і на його кошти в селі було відкрито нову двокласну земську школу, яка проіснувала тут до буремних подій революції.
На початку XX століття учні великої забуянської парафії (до неї належало 8 сіл) перестали поміщатися в одній школі і тому церковнопарафіяльні навчальні заклади було відкрито у Майданівці та Кодрі — другому і третьому за числом населення присілках забуянської парафії. Оскільки в Кодрі мешкало чимало католиків, тут діяла також окрема католицька школа.
Серед православних настоятелів забуянської парафії було чимало осіб з досить значним педагогічним досвідом. Проте найбільший досвід вчительської праці був у останнього дореволюційного священника — о. Йосифа Миколаєвого Крижановського. Він після закінчення Київської духовної семінарії впродовж 13 років вчителював у школах Черкащини та Київщини. Це, зокрема, Моринці Звенигородського повіту (батьківщина Тараса Шевченка), Гусачівка та Боярка Київського повіту. Вже прийнявши духовний сан, у 1908 році пастир за 13-літню працю на педагогічній ниві був нагороджений срібною медаллю на честь 25-літнього ювілею церковнопарафіяльних шкіл. Згодом отримав нагороду за успішну настоятельську та освітню діяльність в забуянській парафії.
Зберегли документи й імена перших світських вчителів приходської школи села Забуяння. У 1880-х роках тут вчителював міщанин Симеон Григорів Коваленко, з 1891 року – Косма Ничипорів Кобзар, а на початку XX століття — Кир Василів Білинський — випускник Будаївської двокласної школи.
Спочатку школу утримував священник власним коштом. В 1870-х роках селяни стали щороку збирати на шкільні потреби по 20 рублів. У 1897 році ця сума становила вже 120 рублів на рік.
У 1906 році забуянську школу фінансувала Київська єпархіальна училищна рада, що виділяла щороку по 120 рублів та земство, котре щороку надавало таку ж суму.
В 1864 році в парафіяльній школі навчалося 7 хлопчиків та 2 дівчинки, в 1900-му 40 та 8 відповідно, а в 1906 – 55 та 17 (детальніше про історію православної церкви і школи в Забуянні можна прочитати в книзі Володимира Перерви «Шкільництво», стор. 318–319).

Економіка
У 1900 році в Забуянні діяли: 1 православна церква, 1 церковно-приходська школа та 1 вітряк з 1 робітником, що належав селянину Кузьмі Радченку. В Забуянні налічувалося 5408 десятин землі (4763 – поміщика, 65 – церковні, 580 – селян). Головним заняттям жителів села було хліборобство, проте деякі займалися перевезеннями. У поміщика і селян була трипільна система господарювання.
Селянське товариство мало запасний продовольчий капітал, який на 1 січня 1900 року складав 1743 рублі 70 коп. Товариство утримувало пожежну частину, що складалася з 5 бочок, 12 багрів і 10 драбин.
У 1907 році Яків Григорів Хитриченко побудував тут винокурний завод.
З 1912-го – діяла народна бібліотека.
1913 року, коли завершувався термін батькової позики, поміщик Михайло Єреміїв отримав дозвіл на відкриття при маєтку парового млина і лісопильного заводу.
У 1916-му тут, як і всюди в Макарівській волості вирувала епідемія черевного тифу. Було проведено огляд криниць і складено план села.

Євген Букет

Додати коментар