ДИВИНСЬКИЙ ОТАМАН ФЕДІР СВЯТНЕНКО

0

Від редакції: Сьогодні мова піде про діяльність отамана Федора Святненка з Житомирщини. Проте він досить часто гостював на Макарівщині. А також його біографія буде своєрідним прологом до розповіді про Другий зимовий похід на Макарівщину, який ми запланували подати в одному з найближчих номерів.

Наприкінці жовтня 1919 р. обірвалося життя повстанського отамана з Брусилова Івана Васильовича Огородника (Минки). На весіллі в родичів на Хомутецькій вулиці (тепер Тараса Шевченка) один із колишніх повстанців виманив його на вулицю поговорити. Не підозрюючи нічого злого, Огородник вийшов з хати надвір, де його вже чатував убивця…

Понівечене тіло брусилівського отамана два дні пролежало в канаві на краю вулиці. Про смерть товариша дізнався отаман Федір Святненко й одразу зробив наскок на Брусилів, обстрілявши з кулемета житлові будинки на Хомутецькій, мовляв, начувайтеся, вбивці, люта кара на вас чекає.

Свідком тих подій був Лев Іванович Порицький, який на початку 1990-х розповів про похорон Івана Огородника Василеві Ткаченку. Зокрема, Лев Порицький пригадав, що козаки урочисто поховали брусилівського отамана на Махнівському цвинтарі. Зібралося дуже багато люду. Отаман Святненко виголосив промову, а повстанці заспівали «Жалібний марш» на слова Лесі Українки:

Вмер батько наш!
Та й покинув нас!
Ох, і смутний настав час!
Сиротою наша мати зосталась!
Гей! браття милі!
Батько наш в могилі,
Та на Україні Слава його не загине!

Під час виконання пісні один із козаків підійшов до юного Левка Порицького та мовив: «Дивись, як українцям потрібно шанувати своїх героїв. Більшовики такого не навчать».

Федір Якович Святненко народився в с. Дивині Брусилівської волості Радомисльського повіту (тепер Житомирської обл. – Авт.) в родині заможного селянина орієнтовно 1893 року. Крім нього, у родині були сини Семен, Антон, Талимон і дві доньки.

У 1913–1917 рр. Федір працював писарем Брусилівської волосної управи. 1916-го оженився на Уляні Боклан із сусіднього с. Краківщини, а через рік у подружжя народилася донька Катерина. Щойно він створив родину, як батько передав йому у спадок кілька десятин землі, а також на двох із братом Семеном Киселів ліс (названий так за вуличним прізвиськом дивинських Святненків).

Федорова садиба стояла на Соловіївській вулиці першою ліворуч при в’їзді в Дивин. На ній він організував чинбарне виробництво, збуваючи продукцію брусилівським кушнірам. Вів господарство справно, йому допомагали декілька найманих працівників. У себе на обійсті Федір прихистив безпритульних бідняків з дітьми і циган, які натомість допомагали йому на чинбарні та в полі.

Після революції 1917 р. до Федорового обійстя дедалі частіше навідувалися озброєні люди. Дивинці, які в нього працювали, згадували, що коні були потомлені, видно, приїздили здалеку. Засиджувались довго. Про щось балакали, сперечалися.

Донька Катерина завжди уникала розмов про батька. Казала тільки, що в 1919 р. він овдовів – після тяжкої хвороби померла дружина Уляна. Натомість рідна сестра її чоловіка Марія Андріївна Тарасун на питання, чи чула вона щось про отамана Федора Святненка, відповідала: «Ой лишенько, хто ж його не знав! Він був найбільший бандит в окрузі. Увесь Брусилів його боявся. Коли наскоки робив на містечко, то там все горіло і тріщало». А далі пригадувала: як була малою, то не раз бачила, як загін Святненка на конях пролітав через село, а чоловіки між собою нахвалювали дивинських козаків, казали, що знову комісари повтікають із Брусилова.

Ад’ютант Головного отамана Симона Петлюри, а згодом історик Визвольних змагань Олександр Доценко зазначав, що загін Святненка кількістю 500 багнетів діяли на північ від Фастова та контролювали близько 10 сіл. На озброєнні отаман мав кілька кулеметів. Штаб повстанців постійно міняв місце перебування: з дивинського лісу переходив у юрівський, потім – у дідівщинський тощо. Відомо, що в складі загону воювали з ворогами Семен Якович Святненко, Антон Якович Святненко, Данило Іванович Боклан, Петро Іванович Боклан, Петро Якимович Матвійчук (всі з Дивина), Антон Сергійович Бороденко із Соловіївки, Василь Іванович Гуменюк і Дмитро Антонович Задніпрянець із Вільшки, учитель з Юрівки Федір Мусійович Грищенко.

У книжці «Отаман Орлик» Роман Коваль наводить свідчення отамана Богатиренка, які зберігаються в Галузевому державному архіві СБУ. Зокрема, в автобіографії, яку Богатиренко написав 15 липня 1921 р. в Харкові, після того як піддався на «амністію» і став сексотом, він подає відомості про те, що, коли 1920 р. прийшли поляки, він увійшов у змову з отаманом Федором Святненком з Дивина. Їхньою метою було підняти населення проти поляків, які на той час були союзниками УНР. Змову виявив начальник штабу Святненка, після чого їх обох заарештували і відправили у Фастів, а звідти – до Вінниці в головний петлюрівський штаб. Дорогою, у Козятині, Богатиренко зі Святненком спробували втекти, внаслідок чого Святненка було вбито, а він, Богатиренко, утік.

Свідчення Богатиренка про арешт отамана Святненка збігаються зі спогадами начальника контррозвідки штабу Дієвої армії УНР, а з травня 1920 р. начальника охорони Симона Петлюри Миколи Чеботаріва: «На мою долю випав обов’язокліквідувати «отаманію». На превеликий жаль, наша влада не видавала загального наказу про ліквідацію загальної «отаманії», звичайно військової, а в кожному окремому випадкові я діставав наказ, у більшості словесно, про ліквідацію того чи іншого отамана»… На Правобережжі всі отамани врешті опинилися у мене під арештом: Віденко, Палієнко, Яценко, Афнер, Святненко, Божко, Заболотний, Палій і багато інших. Через неправильну постановку боротьби з отаманією моє прізвище стало ненависне для «повстанських» отаманів, і ця фама (грецько-римська богиня чуток або легенд. – Авт.) залишилася і по сьогодні, навіть серед еміграції».

Чеботарів згадує Святненка як заарештованого, а не розстріляного. Крім того, існують документальні підтвердження суду над отаманом. В архівній справі секретаря Судової частини штабу Дієвої Армії УНР (1919–1920) та слідчого судді Вищого суду Запорозької дивізії Дієвої армії УНР Олександра Гайманівського вказано на те, що він виступав захисником у надзвичайному суді справ заарештованих контррозвідкою штабу отаманів Олександра Палієнка, Йосипа Віденка, Святненка, Івана Семесенка та «полковника Яценка».

На те, що Федір залишився живим, вказують не тільки історичні джерела, а й свідчення родичів і знайомих. То чому ж Феодосій Богатиренко казав чекістам про загибель Святненка? Можливо, він справді вважав його вбитим, бо після втечі захворів на тиф і одужав лише наприкінці березня 1921 року. По-друге, оскільки Феодосій і Федір здавна були друзями, адже походили із сусідніх сіл, то Богатиренко міг ввести в оману чекістів, щоб вони не шукали його товариша. Нарешті, він побоювався за життя своєї рідні, добре знаючи про силу авторитету Федора Святненка в окрузі…

І все ж отаманові Святненку вдалося уникнути розстрілу, бо в листопаді 1921 р. він брав участь у Другому зимовому поході УПА Юрка Тютюнника. Саме завдяки його досвіду ведення партизанської війни і знанню місцевості більшовики не зуміли знищити розвідгрупу сотника Василя Падалки.

Як свідчать документальні джерела, Федір Святненко разом з отаманом Литвинчуком (Василь Верига зазначав, що з полковником Литвиненком) їздив до генерала Тютюнника на нараду, але вертались ні з чим, тому що більшовики розбили Волинську групу Юрка Тютюнника. 22 листопада дорогою із с. Забуяння (тепер с. Макарівського р-ну – Авт.) в Брусилів Святненко зустрівся з розвідувальним відділом Волинської групи, яким командував Василь Падалка. Вже в еміграції Падалка зазначав: «Це була корисна зустріч, бо отаман Святненко був добре знайомий із тим тереном і послужив за доброго провідника. Це виявилося вже в с. Рожів (тепер с. Макарівського р-ну – Авт.), де нас дуже гостинно вітали й до відділу приєдналося декілька повстанців».

Наступного дня відділ Падалки разом з отаманом Святненком планували наскочити на Брусилів, щоб ліквідувати комісарів і чекістів. Але за 3–4 км від Брусилова їм назустріч прибігло двоє міліціонерів, які співпрацювали з повстанцями. Вони поінформували Федора Святненка, що об 11 ночі до містечка прибула 28-ма кавалерійська дивізія, а вулицями ходять патрулі й розпитують про бандитів, які захопили штаб «особого отряда» на ст. Тетерів. Не вийшло погостити кулями брусилівських комісарів! Відділ повернув на Гурівщину.

У другій половині дня 26 листопада поблизу Гурівщини більшовицька карна частина наздогнала загін Падалки. Через великі сніги більшовики не змогли розгорнутися в розстрільну та йшли вервечкою, а тому всі загинули від повстанських шабель.

Через безупинне переслідування сотник Падалка прийняв рішення йти на захід, щоб якнайшвидше дістатися до польського кордону. Два дні українські вояки намагалися прослизнути крізь масове скупчення бійців Червоної армії: в с. Чоповичах стояла кіннота, а на ст. Осипівка – піхота у вагонах та бронепотяг. Ситуація ставала загрозливою, бо хоч би кудою їхали, всюди потрапляли під обстріл. Ввечері 28 листопада за порадою Святненка відділ Падалки повернувся в с. Згурівщину, а звідти через Кам’яний Брід об’їхав Житомир. У м-ку Горошках з відділу Падалки відійшов підхорунжий Противень із 15 повстанцями, які не хотіли залишати України. Разом з отаманом Святненком вони вирушили в напрямку Сквирщини. Сотник Падалка зі своїми бійцями дістався м. Звягеля (нині м. Новоград-Волинський – Авт.) і після 9 грудня перетнув кордон.

Крім отамана Святненка, у Другому зимовому поході брав участь ще один уродженець Дивина – близький родич Федора Данило Григорович Святненко, 1897 р.н., який служив в Армії УНР із 1919 року. Під час Другого зимового був козаком 4-ї Київської дивізії. 17 листопада в бою неподалік с. Малих Міньків Данило Святненко потрапив у полон. 22 листопада 1921 р. його розстріляли в м-ку Базарі, де й поховали у братській могилі. У списку розстріляних українських вояків під Базаром він значився під номером 223 (у справах ГДА СБУ значиться як Светненко). Під час допиту на більшість запитань відповідав: не знаю. У графі походження записаний як селянин, у графі партійність – безпартійний. Реабілітований 27 квітня 1998 року.

Те, що Федір Святненко їздив на побачення з Тютюнником, випливає з розповіді хрещеної його доньки Ярини Боклан. Вона пригадувала, що пізньої осені 1921 року, коли стояли люті морози, а снігу випало ледь не по пояс, Федора не бачили в селі майже три тижні. Отаман повернувся виснажений, замерзлий, дуже засмучений.

Навесні 1922 р. Федір Святненко врятував багатьох дивинських дітей від голоду. Про це онукам Федора розповідала одна з його робітниць Горпина Петренко з Краківщини – після того, як 1957 р. в районній газеті з’явилися «викривальні» статті Михайла Литвинчука та Якова Галайчука про «петлюрівські банди» Мордалевича, Святненка і Минки. Вона казала: «Не вірте, що пишуть у газеті. То неправда. Федір Якович був доброю людиною. У нього жили бездомні. А під час голоду, коли я працювала в нього наймичкою, він годував весь голодний люд Дивина, а особливо дітей. Я і ще кілька моїх одноліток бігали цілий день із баняками та розносили їжу, яку готували в печі його будинку жінки. За день ми так втомлювалися, що додому ледь ноги волочили. А Федір Якович на нас сварився, підганяв весь час, щоб ми встигли всіх дітей нагодувати. Так тоді в Дивині й вижили люди. Який же він бандит? Чоловіки його поважали…»

У часи НЕПу Федір Святненко оженився вдруге – на дивинській дівчині Мотрі, від якої в нього народилося троє дітей: Іван, Настя та Соня.

У 1930 р. його «розкуркулили» й заарештували. Кілька тижнів тримали в Київському допрі, а потім вивезли на Урал у концтабір. Звідти він написав листа кумі Ярині Боклан у Краківщину з проханням забрати на утримання старшу доньку Катерину. Хрещена так і зробила. Вона виростила дівчину, а згодом віддала її заміж за однофамільця Івана Святненка і тим самим вберегла отаманську доньку від репресій радянської влади.

У 1932 р. Федір утікає з концтабору і добирається до Дивина. Переховуючись у лісах, він збирає невеликий озброєний загін, який перешкоджає місцевим активістам відвозити конфісковане в селян збіжжя до Брусилова. «Буксирні бригади» відмовлялися робити рейди до обійсть дивинців, оскільки Федір переказав через знайомих, що вбиватиме кожного, хто заявиться за зерном. Більш як півроку на нього полювали брусилівські міліціонери та дивинські комсомольці, серед яких були й ті, кого він врятував від голоду в 1922-му.

11 серпня 1933 р. яничари вистежили отамана, привели в жито на його колишнє поле та застрелили з нагана. Саме цього дня у Федора народилася донька Соня, але він про це не довідався. Отак нелюди привітали отамана з народженням дитини…

Уночі старша донька Катерина знайшла батькове тіло, поклала в ночви й потягла на цвинтар. Вона ніколи нікому не показувала могили батька, бо все життя прожила в постійному страху. Катерина Федорівна спалила папери, світлини та інші особисті речі отамана, адже радянська влада жорстоко розправлялася з родичами повстанців, а разом із тим ще й вішала на них тавро бандитів. Проте світла пам’ять про петлюрівського отамана Федора Святненка з Дивина та його побратимів навічно залишиться в серцях українців.

Володимир СВЯТНЕНКО,

з книги “Житомирщина у боротьбі”.

Додати коментар