З АРХІСТРАТИГОМ НА ЩИТАХ

0

Від редакції: Сьогодні вашій увазі чергова розповідь про нашого земляка, активного учасника Визвольних змагань 1917–1921 рр. Сподіваємося, що цей матеріал стане поштовхом для подальших досліджень юними краєзнавцями.

Петро Федотович ТИМОШЕНКО, комісар (старшина) станції Боярка та селища Будаївка в березні 1918 р.

Народився Петро Тимошенко в селі Новосілки Бишевської волості на Київщині в родині заможних селян. Навчався в сільській школі в Новосілках.

У 1899–1904 рр. навчався в Будаївській другокласній учительській школі. Випускники цієї школи отримували професію викладачів церковно-парафіяльних шкіл. Під час навчання знайомиться з головним лікарем Будаївської земської лікарні, видатним українським громадським діячем, істориком та меценатом Модестом Пилиповичем Левицьким, що мав на Тимошенка потужний вплив.

За порадою Модеста Левицького, після закінчення учительської школи Тимошенко відмовляється від навчання в учительській семінарії, куди його брали без іспитів, і від вакансії вчителя в селі Лютіжі. Він зголошується добровольцем до війська.

З 1904 по 1905 рр. проходив військову службу на правах вільноприділеного другого розряду в 168-му Миргородському полку і 212-му піхотному Бахчисарайському полку.

За словами Тимошенка, він брав участь у російсько-японській війні 1904–1905 років. У складі кінно-мисливської команди воював у Маньчжурії і Кореї. Захворів на тиф, тому у серпні 1905 р. демобілізований. 4 грудня 1905 р. повернувся додому на Київщину. Через те, що місцевий поміщик спробував відібрати землю в Федота Тимошенка – батька Петра Тимошенка, він починає боротьбу з поміщиком і зацікавлюється революційним, антицарським і проукраїнським рухом.

Вперше дізнається про Українську соціал-демократичну робітничу партію, лідерами якої були Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Борис Мартос, Микола Порш та інші. Вже в 1905 р. стає членом цієї партії.

У 1907 р. одружується з односельчанкою Єфросинією Костянтинівною, 1889 р.н. У 1907 р. у них народжується син Василь, 1912 р. – Борис, 1914 р. – дочка Анна, 1916 р. – дочка Марія, 1927 – сини Петро та Юрій.

У вересні 1908 р. отримує посаду на залізничній станції Погребище на Поділлі (тепер вузлова станція Погребище 1, Вінницької області). Тут активно займається самоосвітою – читає всю літературу, яку знаходить у залізничних бібліотеках.

З 10 грудня 1916 р. Петро Тимошенко працює помічником начальника станції Боярка.

З березня 1917 р. Петро Тимошенко – голова товариства «Просвіта» на станції Боярка і в селі Будаївка, член Української соціал-демократичної робітничої партії.

1 березня 1918 р., після звільнення станції Боярка, наказом Івана Горемики-Крупчинського Петро Тимошенко призначений комісаром (комендантом) станції Боярка й околиць.

Як свідчить Петро Тимошенко під час допиту у 1929 р., його на посаду комісара Боярки й околиці обрали працівники залізничної дільниці «Сорочий брід – Жуляни».

Під час допиту 1938 р. Петро Тимошенко стверджував, що своє призначення комендантом і начальником станції Боярка, прилеглих залізничних шляхів і сіл він прийняв від «главноначальствуещего Фастова и его округ» полковника Кейхеля.

Тимошенко стверджував, що обов’язки комісара Боярки-Будаївки виконував до кінця квітня 1918 року, адже був звільнений за наказом повітового комісара (очевидно, після приходу до влади Гетьмана Павла Скоропадського).

Влітку 1918 р. провадив підпільну роботу в селах на Київщині. У цей час врятував від арешту свого соратника по УСДРП і голову Товариства «Просвіта» Юрія Олександровича Войцехівського, який пізніше стане на бік більшовиків.

Як член Української соціал-демократичної робітничої партії симпатизував Директорії УНР та її очільникам. У часи Гетьманату звільнений із залізниці, перейшов на нелегальне становище.

Наприкінці 1918 р. бере участь в Антигетьманському повстанні у складі Осадного корпусу Січових Стрільців під командуванням полковника Євгена Коновальця та як досвідчений залізничник допомагає їхнім ешелонам просуватися по залізниці на Київ.

Сприяє розміщенню штабу та контингенту Осадного корпусу Січових Стрільців у Боярці наприкінці листопада 1918 р. Активно долучається до розгортання мобілізаційної роботи Корпусу Січових Стрільців Армії Української Народної Республіки серед селян на станції Боярка. Про активну мобілізаційну роботу згадано в мемуарах Січових Стрільців, зокрема у спогадах полковника Романа Дашкевича.

Всі змобілізовані в Білій Церкві та Фастові добровольці потрапляли до Боярки-Будаївки, адже тут містився штаб Корпусу Січових Стрільців. Тут формувалися підрозділи, зокрема й кулеметні, для подальшого походу на Київ.

Роман Дашкевич згадує, що в Боярці відбувався вишкіл для гармашів Корпусу Січових Стрільців, тут-таки формували нові артилерійські батареї, що прямо звідси рушали в бій на фронт в околицях Києва.

На короткий час П. Тимошенко працює на станції Погребище, але згодом повертається до Боярки. У лютому 1919 р. більшовики знову захоплюють Київ, і Дієва Армія УНР відступає. Українські війська намагаються організувати оборону по лінії: село Крюківщина – станція Боярка. Вночі з 12 на 13 лютого, а також 16 лютого більшовики нанесли відчутний удар Армії УНР на цьому відтинку оборони, просуваючись по залізниці, знову окупували Боярку, а 19 лютого – Фастів.

У лютому 1919 р. Петро Федотович Тимошенко зголошується до залізничної охорони Армії УНР. Був учасником оборони станції Боярка від наступу Червоної армії. 14 лютого 1919 р. сили Армії УНР перебували на станції Боярка, а в цей час основні сили Червоної армії розташовувалися на станції Пост-Волинський. По обіді 15 лютого 1919 р. більшовики розпочали обстріл станції Боярка. Під час обстрілу Петро Тимошенко зустрівся з Марком Шляховим (повстанським отаманом «Кармелюком»).

Тимошенко з Армією УНР відступив на станцію Васильків, але 17 лютого 1919 р. більшовики вибили українські війська з Василькова, і вони відступили на станцію Фастів. Через хворобу Петро Тимошенко залишився на окупованій станції Васильків, а згодом потрапив до Будаївки.

З окупацією Київщини російсько-більшовицькими агресорами вдруге, 22 лютого 1919 р. окупанти звільнили Петра Тимошенка зі станції Боярка. Він повернувся в рідне село Новосілки, де переховувався від окупаційних каральних органів більшовиків.

На початку березня 1919 р. Петра Тимошенка розшукав Марко Семенович Шляховий і запропонував йому приєднатися до «Ірпінського селянсько-повстанського загону» (у спогадах 1929 р. Тимошенко називає його не «Ірпінський», а «Верпіневий») на посаді начальника штабу для участі в повстанні проти більшовицьких окупантів.

Назва загону походить від річки Ірпінь, що протікає біля урочища Кладова, яке було повстанською базою між селами Дзвінкова й Жорнівка на Київщині. У загоні було близько сорока повстанців, озброєних двома ручними кулеметами, гвинтівками та бомбами. Загін активно діяв в околицях села Будаївка в березні – квітні 1919 р.

Як свідчить Петро Федотович Тимошенко у своїх спогадах 1930 р., у лютому 1919 р. повстанці тримали зв’язок із київським українським підпіллям, зокрема з Центральним комітетом УСДРП (незалежників). Зв’язковим був Тихон Семенович Деменчук, що працював буфетником Українського робітничого клубу (який ще з 1917 р. діяв у Лук’янівському народному домі, де відбувалися вистави українських театрів – тепер так звана «Київська мала опера» на Лук’янівці в Києві).

Сам Деменчук із 1 березня 1918 р. був заступником комісара (старшини) станції Боярка й селища Будаївка Української Народної Республіки, співпрацював із Тимошенком.

Під час наступу об’єднаного українського війська – Армії Української Народної Республіки та Українського Галицької Армії – Петро Тимошенко призначений комісаром – політичним командиром «Гайдамацького Ірпінського куреня» (за іншими даними, «Ірпінський Гайдамацький курінь смерти»), який воював у складі Третього корпусу Української Галицької Армії.

Українські повстанці з «Гайдамацького Ірпінського куреня» зберігали свою структуру і зброю аж до травня 1920 р. Штабом і місцем зберігання зброї служила хата Івана Лазебника в селі Дзвінкова. Але у травні 1920 р. було ухвалено рішення здати зброю в комендатуру Армії УНР у Василькові. Частина козаків цього куреня ввійшли до лав Дієвої Армії Української Народної Республіки й разом із військом інтерновані до Польщі.

У 1920 р. Петро Федотович Тимошенко разом із колишніми козаками Армії УНР організував у селі Новосілки товариство «Просвіта», яке активно діяло, особливо в середовищі сільської молоді, проіснувало до 1923 р. і було ліквідовано більшовицькими каральними органами. При «Просвіті» діяли лекторій, бібліотека, український народний хор.

Під час роботи в новосілківській «Просвіті» Петро Тимошенко познайомився зі старшиною Армії УНР, що повернувся з Польщі, Павлом Сульженком, той розшукував бодай когось із побратимів по українському війську. За словами Тимошенка, Павло Сульженко очолив «Просвіту» в Новосілках.

Сульженко розповів Тимошенкові про програш Визвольних змагань, про інтернування поляками Армії УНР і повідомив, що він є членом Української військової організації під командуванням полковника Євгена Коновальця. Розповів і про намір УВО підняти повстання в Україні.

У 1923 р. з метою просвіти П. Тимошенко організував у Новосілках хату-читальню і був головою її правління до 1931 р.

Окупаційні каральні органи – ВЧК, ОГПУ, НКВД – арештовували Петра Федотовича Тимошенка в 1921, 1923, 1929, 1931 рр., зокрема у справах повстансько-партизанських отаманів Івана Грисюка – «Гайового» та Пилипа Драника – «Косаря», сотника Чорноморського коша, а згодом 6-ї стрілецької Дивізії Армії УНР.

Під час перших арештів П. Тимошенко перебував у в’язниці в камерах попереднього тримання по кілька місяців, його постійно допитували, та він відверто брехав.

Зокрема, вигадав легенду про те, що не він за часів УНР був комендантом станції Боярка й не він допомагав Армії УНР, а якийсь галичанин із таким самим прізвищем. Цю ж легенду в 1921 і 1923 рр. повторили його знайомі, яких допитували як свідків.

У кримінальній справі старшини Армії УНР Пилипа Драника, повстанського отамана «Косаря», знаходимо свідчення чекіста про те, що більшовикам вдалося завербувати Тимошенка. Зрештою, це пояснюють розлогі правдоподібні спогади, які залишив Тимошенко, вони підшиті до кримінальної справи «Косаря». Також це пояснює й те, що Тимошенко уник покарання у 1929–1930 рр., коли тривало слідство по справі Пилипа Драника – «Косаря».

Востаннє Петро Федотович Тимошенко заарештований у березні 1938 р. Перед розстрілом утримувався в Білоцерківській в’язниці.

Перед останнім арештом працював диспетчером під’їзних колій, за іншими даними – начальником вузькоколійної залізниці Саливонського цукрозаводу (тепер смт Гребінки Київської області).

Розстріляний 25 квітня 1938 р. разом зі своїми односельцями й соратниками – Михайлом Івановичем Малишенком та Яковом Костянтиновичем Деркачем.

Андрій КОВАЛЬОВ,
Боярка.

Додати коментар