22 ВЕРЕСНЯ ВОНА ВІДЗНАЧИЛА 100-ЛІТНІЙ ЮВІЛЕЙ

0

«Життя прожити – не поле перейти…
Хоч доля щедра, та завжди примхлива…»

Звивиста стежина, повз виноградну лозу, пишний кущ калини, веде до ошатної садиби.Біля дбайливо вибіленої хатинки, в хустинці, з-під якої сивина, виглядала своїх онуків, правнуків Марія Макарівна Литвин з Вітрівки. Вона радо їх зустрічала й приймала вітання. Адже вони завітали не просто підтримати та допомогти по господарству, а й віддати шану її рокам. Марія Макарівна відзначала столітній ювілей! Іменинниця раділа не стільки подарункам, скільки тому, що її рідні та близькі не забувають про неї, поважають і турбуються.

Народилась й виросла ювілярка тут, у Вітрівці. В сім’ї була дев’ятою. А всього дітей одинадцятеро. У ті часи медицина була не так розвинена й багато дітей помирало від хвороб. Тож і родина Марії Макарівни не стала винятком (померло четверо). А Голодомор 1932-1933 рр. відібрав у родини ще двох синів.

«Коли настав голодомор, мені було 13 років. Ходила у верболози, збирала равликів. Розпалю вогнище, на сковорідці потримаю, а вони й повилазять зі своїх панцерів. Підсмажу їх та їм. Піду у поле, позриваю бур’яни, схожі на морквиння, та смокчу. Шукали гнилу картоплю на полі. У мами були золоті сережки. Якось вона поїхала до Москви, щоб їх продати. На той час старші чотири мої сестри були в Києві. А я з двома молодшими братами залишилась дома. Через три дні один з братів помер на печі. Залишились ми вдвох. Але ще через деякий час помер і другий братик. Коли повернулась мама, живою лишилася лише я. Мама як могла працювала, аби отримати пайок. Сухий хліб намочить у воді й давала мені. Доллє у юшку водички, щоб і мені вистачило. Страшні були роки. Страшні…».

Марія Макарівна дуже молодою вийшла заміж за Якова Федотовича. Проте не судилося насолодитися молодятам подружнім життям, чоловіка призвали до військової служби. Вона вагітна залишилася зі свекрухою. Цілих три роки не бачила чоловіка. З сином чекала на повернення Якова. Але не судилося йому побачити первістка. Хвороба забрала його. Не встиг він повернутись зі служби, як розпочалась війна. І Марія знову залишилась сама та ще й при надії. У 1941 році народила дочку Катерину.

«На фронті Яків був танкістом. Не раз його ранили. Навіть обгорів у танку. Головне вижив і повернувся. Коли він повернувся, нашій дівчинці вже було 4 роки». Свій вік ювілярка працювала ланковою у колгоспі. Чоловік був трактористом.

«Важко було працювати. Техніки мало. Кіньми орали, під плуг саджали картоплю. Волочили коровою. Зранку подоїмо, з сусідкою запряжемо її, й волочимо. Копали картоплю руками. Норми тоді були. По одному гектару на кожного. Та по одному гектару цукрових буряків вручну викопували. А ще й дома працювали!».

Десять років подружжя прожило у чоловікових батьків. Потім перебралися вже у свою оселю. Там народились у них двоє синів – Володя і Льоня. Минали роки. Діти виросли. Одружилися. Народилися перші онуки. Якову Федотовичу не судилося довго прожити – в 1967 році помер. За життя він побачив лише двох онуків. Марія Макарівна діждала шестеро онуків, дев’ять правнуків та двох праправнуків. Кажуть, не має страшнішого горя, як пережити своїх дітей. Така доля судилась й пані Марії. Вона поховала всіх свої дітей.

«25 листопада буде 6 років як померла дочка. Син Володя був військовий. 18 років відслужив. Їхав у поїзді. Якась банда викинула його з поїзда. Через деякий час знайшли його тіло. Впізнати було важко. Після похорону його дружина злягла після інсульту. Через півтора року і вона померла. Сиротами залишилися Сергій і Наташа. Наташі тоді було 6 років, а Сергію – 4. Коли їх мама помирала (Сергій був у мене, а Наташа у дочки), вона дуже просила не розлучати брата з сестрою, хотіла, щоб вони виросли разом і знали, що вони рідні. Забрав їх на виховання двоюрідний брат. У нього не було дітей. Сергія вони віддали до військового інституту, а Наташа вивчилась на лікаря».

… Майже шість років Марія Макарівна живе сама. Онук Сергій хотів забрати її до себе, проте вона відмовлялась. Казала, що ще в силі сама себе обслужити. По господарству все робить сама. Онуки приїздять раз на місяць, а то й на два місяці, зроблять генеральне прибирання, а пані Марія тільки підтримує порядок.

«На городі все роблю сама – саджаю, сапаю, збираю врожай. Картоплю сама викопала. Сергій казав, бабусю, не треба. Я приїду викопаю. Але я ж знаю, що у нього й так роботи багато буде. А я нікуди не поспішаю, потихеньку викопаю. Цього року онуки допомогли дозбирати врожай – моркву, буряк, кукурудзу».

Однак роки беруть своє. Руки вже не так слухаються. Тож, коли Сергій запропонував їй поїхати до нього жити, погодилась. Поки онук у відпустці, займатиметься переоформленням пенсії до Чернігова, де проживає й служить він. Марія Макарівна хоч і живе сама, однак не залишається без уваги. Її постійно провідують від імені сільської ради, допомагають. Поруч проживають сусіди, котрі не залишать в біді. Тож у день свого столітнього ювілею до іменинниці завітали Пашківська сільська голова Ольга Кравчук з місцевим фольклорним аматорським колективом «Горлиця». Вони вручили пані Марії торт, квіти, привітали піснями. Із задоволенням виконали найулюбленішу пісню ювілярки «Плакуча гітара». Приймаючи співочі привітання, очі Марії Макарівни наповнювались слізьми, на обличчі перепліталися радість і смуток. Радість від того, що поруч найрідніші люди, а смуток – від тяжких прожитих моментів. Але попри всі труднощі і втрати, що припали на її долю, вона має значне надбання у своїх онуках, правнуках та праправнуках!

Марина ІЛЬЧЕНКО.

Додати коментар