ІСТОРІЯ КОЗИЧАНКИ

0

На початку ХХ ст. у с. Козичанка налічувалося 111 дворів, де мешкало 1319 осіб (629 чоловіків та 690 жінок). Село належало Казимиру та Антону Гавриловичам Кржижановським. Основне заняття місцевих мешканців – хліборобство. У селі налічувалося 2354 десятин землі (889 десятин – панська, 1412 десятин – селянська, 45 десятин – церковна, 8 десятин – інша). Як панська, так і селянська земля оброблялася за трипільною системою.

На 1900 р. у селі була православна церква, два водяних млини, що належали поміщикам (на них працювало по одному робітнику) та дві бакалійні лавки. Також у селі була й однокласна приходська школа. Вона працювала у попівському будинку. Навчалася там третина всіх дітей шкільного віку – 60 (48 хлопчиків та 12 дівчат). У 1911 р. відкрили чотирикласну земську школу – її утримували не лише миряни місцевого храму, але й земство. Це позитивно вплинуло і на матеріальний добробут школи, і на кількість учнів. Наприклад, в часи розквіту земської школи – в 1913 р. – у ній навчалося 120 дітей (89 хлопчиків та 31 дівчина).

У січні 1905 р. в Російській імперії розпочалася революція. Революційні настрої охопили і мешканців Козичанки. 17 червня 1906 р. відбувся виступ селян проти орендаря Т. Юхименка. Це були переважно жителі вул. Слободи і Юрковиці. З’явившись зранку на полі, вони розігнали працюючих там найманих робітників і запропонували адміністрації економії підвищити їм платню у два рази. Коли орендар відмовився підвищувати платню, селяни спалили йому 20 десятин жита. Того ж дня орендар викликав поліцію. У село приїхали пристав, урядник, старшина і кілька стражників. Пристав на полі почав погрожувати розстрілом тим, хто відмовиться працювати і буде продовжувати сваволю.

Тоді К. Коновал, підійшовши ззаду, схопила пристава за руку, в якій він тримав пістолет, і на нього накинулись її сини Олександр, Гаврило та Панас. До них приєдналися й інші, серед яких були І. Панкевич, С. Мироненко, Д. Грищенко, С. Ткаченко, Р. Самійленко. Вони обеззброїли стражників і побили пристава дрючками. У цей час жінки затримали старшину і побили його. Боячись подібної розправи, урядник і стражники втекли із села. У ніч на 19 червня пристав із загоном стражників прибув до Козичанки. Скориставшись темрявою, поліція почала поодинці заарештовувати селян. Коли вони намагалися затримати О. Коновала, він здійняв галас, на який збіглися майже всі мешканці села, озброєні палицями, лопатами та сокирами і зажадали звільнення заарештованого. За підтримки односельчан Коновал вирвався з рук поліції і приєднався до селян.

Олександр, накинувшись на одного зі стражників, ударив його палицею по голові. У ту ж мить інший стражник заколов нападника багнетом. Поліцейські несли О. Коновала на багнетах більше 100 метрів. А Д. Бабенко, який взагалі не брав участі у заворушеннях, вибіг із свого двору і, побачивши людину на багнетах, почав кричати:

«Люди добрі, що ви робите?» – «А ти хто такий?», – запитав один із стражників, – «Бабенко», – відповів Д. Пилипович. У відповідь на це поліція заколола його, бо один із Бабенків був відомим революціонером (тоді в Козичанці і навколишніх селах досить активно розповсюджувалися революційні листівки. Їх приносив з Києва член РСДРП К. Бабенко, якого й шукала поліція). Селяни знову пішли на поліцейських. Розлючені стражники відкрили вогонь з гвинтівок, у результаті було поранено ще кількох осіб. Дії поліції схвалили царські урядовці. Проте селяни бойкотували і далі економію, пускали худобу для потрави поміщицьких посівів, вирубували панський ліс. Г. Ходак вирізав на хрестах, що були встановлені на могилах Коновала і Бабенка, слова «Загинули від царських катів, за волю і правду», за що теж потім переслідувався поліцією і змушений був переховуватись у Києві.

Вказуючи на збуджений настрій селян, поліцейський пристав у рапорті на ім’я київського повітового справника писав, що конче потрібно вдруге ввести в Козичанку озброєний загін стражників. У тому ж, можливо наляканий виступом селян, А. Кржижанський продає 500 десятин землі Й. Шептицькому, а іншу – просто роздає. А вже у 1908 р. Шептицький продає маєток А. Підгорській. Проте досить швидко чутки про хитке становище Російської імперії, що доходили до А. Підгорської з Петербурга, підштовхнули її восени 1914 р. продати свою економію і землі. Їх купили заїжджі люди: С. Лініченко, В. Карпович, П. Барченко, брати Сергій та Євмен Куценки і Н. Лукинчук.

Оскільки поміщиків у Козичанці не залишилося, то революційних подій у 1917 р. тут не відбувалося. Лише в грудні 1917 р. сюди, як і в с. Грузьке, приїхали вільні козаки Центральної Ради. Старожили розповідають, що вони вбили чоловіка, тіло якого потім погризли собаки.

У 1918 р. в Козичанці більшовиками здійснена перша спроба закріпитися у селі. Тут було створено комнезам. Очолив його О.П. Купченко.

У період Визвольних змагань (1917 – 1921 рр.) в село входили озброєні загони німців, денікінців, поляків, петлюрівців, більшовиків і повстанців Багатиренка, діяльність яких порівнювали з діяльністю загонів Нестора Махна на півдні України. Багатиренко був простим селянином із села Дідівщини (Фастівський район). Мав у загоні 250 чоловік, які діяли у лісах між містом Фастовом і селами Дідівщина, Томашівка, Соснівка та Дорогинка. Фактично ці люди не мали нічого – їздили по
хуторах, набирали овес для коней і собі харчів, з того й жили.

Літом 1918 року за гетьмана Скоропадського німці примусили жителів Козичанки платити податок – два мішки зерна з кожної хати. У Т. Юхименка поставили вони молотарку і забрали все його зерно. Селяни теж знесли збіжжя, але дещо менше, ніж від них вимагали. Тоді німці зігнали селян на цвинтар, виставили попереду них кулемет і під загрозою розстрілу вимагали виконати свій наказ, але так нічого й не домоглися. Після цього випадку сільський більшовик М.П. Федоренко сформував загін, що в основному складався з козичанців, і приєднався до Багатиренка. Але загін М. Федоренка мав мало зброї і незабаром розформувався.

У 1919 р. в селі побували денікінці. Єдине, чим вони запам’яталися мешканцям села, – це тим, що кілька разів на день молилися в Козичанській церкві. Більшовики, які теж у цей період заходили в село, у Бога не вірили. Вони розмістили на церковному подвір’ї свою артилерію і попалили дошки, якими була обгороджена церква. За знайдені у скрині погони царської армії заарештували, а згодом убили в Ясногородці братів Павла, Микиту та Івана Суховіїв. Одного разу селом проходив загін С. Петлюри. До його лав належали двоє козичанців – брати Андрій і Полікарп Кревещенки (незабаром більшовики за це їх порубали шаблями біля сільської ради). Петлюрівці, які побували в Козичанці, були гарно вбраними молодими хлопцями.

Характерна деталь їх обмундирування – пришита ззаду до шапки червона хустинка і китиця на ній. Багато селян виходили зі своїх осель, коли петлюрівці, йдучи селом, гордо й гучно співали незнайому тоді селянам пісню:

Ще не вмерла України,
Ні слава, ні воля
Ще нам, браття українці,
усміхнеться доля!

У 1920 р. в селі з’явилися білополяки. Ходили по хатах і забирали продукти, хатні речі, одяг, а також домашню худобу та птицю, мотивуючи тим, що нібито по правий берег Дніпра – їхня земля. Цього ж року вони із свого літака скинули бомби на Бишівський базар. Було багато вбитих і поранених, зокрема жителів Козичанки.

У 1921 р. більшовики остаточно закріпили свою владу у Козичанці і перші дні нової влади запам’яталися розстрілом 19-річного юнака І. Саченка, який нібито був раніше в загонах денікінців. У той же рік було відновлено комнезам, на чолі якого став Т. Цируль. Розпочала свою роботу сільська рада, першим головою якої був С. Кучер.

У 1920-х рр. на базі чотирикласної земської школи в Козичанці відкрито п’ятикласну школу, яку очолив молодий учитель К. Волошин. У 1931 р. її було перетворено на семирічну.

У 1922 р. створено кредитне товариство, споживче товариство та комітет взаємодопомоги селянам. З метою подолання неписьменності серед дорослого населення відкрито хату-читальню. У селі діяли: водяний і паровий млини, три вітряки, олійниця.

На 1924 р. у Козичанці проживали 1 666 осіб. До Козичанської сільської ради належали також: хутір Відьманка при Козичанці – 38 осіб, хутір Гилівка – 7 осіб, хутір Грушевата при Козичанці – 28 осіб, хутір Юхименків – 14 осіб, хутір Майдан при Козичанці – 22 особи, хутір Ракита при Козичанці – 18 осіб та село Весела Слобідка – 753 особи. У Козичанці було створено першу комсомольську організацію.

У 1925 р. в Козичанці відкриті перші дитячі ясла, які очолила Чудновська — медичний працівник Київського паровозоремонтного заводу, робітники якого у той час були шефами Козичанки. У яслах було багато дитячих іграшок, добре харчували дітей. Вихователями там працювали колишні робітниці.

У 1926 р. в Козичанці мешкало 1 566 осіб. До складу сільської ради також входили хутори: Відманка (72 мешканці), Грушевата (20 мешканців), Коноваловиця (5 мешканців), Кругляк (95 мешканців), Майдан (39 мешканців). У цей час у селі почало працювати молочарське товариство, першим керівником якого був П.К. Кращенко. Основною спеціалізацією товариства було виготовлення масла, яке експортували до країн Європи. Первинний продукт для нього завозили із навколишніх сіл: Юрівки, Веселої Слободи, Грузького, Соснівки, Мар’янівки.

У 1933 р. керівництво Брусилівського району, до якого в той час належала Козичанка, ліквідувало цей маслозавод і перевезло обладнання до аналогічного підприємства у Брусилів. Будинок маслозаводу до 1941 р. знаходився в підпорядкуванні школи.

У 1928 р. у Козичанці закрили церкву, а в її приміщенні відкрили сільський клуб.

У грудні 1928 р. створено артіль «Праця».

У 1930 р. артіль переїхала на гору із садиби Федора Гоницького. У селі розпочинається колективізація. Багато селян чинять їй опір. Як результат у 1930 р. М. Мельник засуджений до трьох років виселення за межі України. У 1931 р. розкуркулено О. Гладиша, П. Крещенка, С. Лук’янчука.

Після розкуркулення у приватному секторі села зостався один вітряк, і той не працював.

У 1931 р. створено колгосп імені 50-річчя Київських головних майстерень. Очолив його посланець Комуністичної партії 25-тисячник Студенко.

(Продовження історії Козичанки).

Євген БУКЕТ,
Віталій ГЕДЗ.

Додати коментар