ЗАЧАРОВАНИЙ КРАСОЮ РІДНОГО КРАЮ

0

2018 рік, який щойно розпочався, багатий в історії Макарівщини на ювілейні дати. Це і 95-річчя від дня народження  Миколи Олійника, й 95 років перетворення Макарівської волості на район, й 100 років від дня народження Олександра Підсухи, й 250 років повстанню під керівництвом Івана Бондаренка…
Про всі ці ювілейні дати ми будемо писати на сторінках районної газети. А розпочати рік вирішили згадуванням двох наших земляків – Миколи Олійника та Віталія Кулаковського. 8 січня виповниться 21 рік як уже з нами немає Миколи Яковича, а 29 січня святкуватимемо 94-річчя від дня народження Віталія Михайловича.
Сьогодні пропонуємо до вашої уваги матеріал Віталій Кулаковського, написаний спеціально для районної газети з  нагоди 60-річчя Миколи Олійника. Вперше він був опублікований на сторінках «Ленінської зорі» 6 березня 1983 р., але і до сьогодні не втратив актуальності. І тому ми вирішили повторити його.

Недалеко від центрального майдану села Бишева, на пагорбі, розкинулося чимале обійстя. Тут, під крислатими в’язами, стоять дві хати: одна – низенька, дерев’яна, дещо підновлена останнім часом, друга – простора, цегляна, з великими вікнами, що задивилися на принишклу Лупу, річечку, яка петляє між вербами та вільшняками.

– Отут я й виріс, – каже Микола Якович. – Звісно, сестриної хати тоді не було – і з самого порога можна було мчати до річки.

Письменник розповідає про своє дитинство, а переді мною постають один за одним епізоди з його ліричної повісті «За красою», написаної з таким теплом, з такою любов’ю до батьківської оселі, до місць, де ріс, учився, звідкіля пішов у широкий світ, що вони, ті тепло й любов, випромінюються з кожного рядка, кожної сторінки й викликають цілий вир згадок, асоціацій, роздумів.

Ця повість найменша серед інших творів Миколи Олійника, та мені вона найбільше припала до серця. Зачарований красою рідного краю, її автор зумів не лише оспівати наймиліші для нього місця, згадати найпам’ятніші епізоди з свого дитинства та отроцтва, а й змусив замислитись над тим, чи все ми робимо для того, щоб зберегти красу й багатства землі, рідної природи. Не «підкорити», не «перетворити», а таки зберегти…

Дитинство Миколи Олійника припало на роки перших соціалістичних перебудов, ломки старого й творення нового, передового, прогресивного. Приватне господарство поступалося місцем колективному, дрібновласницька психологія – соціалістичній свідомості. Визволені від визиску й врятовані від злиднів, прості трудівники працювали, вчилися, творили. Разом із дорослими нове життя будували й діти: в групах лікнепу вчили грамоти неписьменних батьків і сусідів, читали їм газети й журнали, влаштовували вечори художньої самодіяльності.

То була велика школа життя, – згадує письменник, – справжня школа. При каганцях, нестатку підручників і зошитів, часом у холодних класах, ми навчалися.

У Бишеві, тоді районному центрі, юнак здобув середню освіту, полюбив художню літературу, почав писати. Микола Якович дістає невеличку пожовтілу газету.

– Ось наша колишня районка, – розгортає складені удвоє шпальти, – «За більшовицькі темпи». Її зберіг і подарував мені вже після війни мій побратим і друг, учитель і літератор Петро Панасович Сиченко. – Газета дорога мені – зверніть увагу, вона за дев’яте березня 1939 року, друга сторінка її цілком присвячена 125-м роковинам від дня народження Тараса Шевченка. Серед матеріалів і мій вірш. Мій перший друкований твір. Він визрів у мені під впливом «Кобзаря», якого в нас читали вечорами.

З того часу майбутній письменник не випускає пера з рук. Він писав і вже починав друкуватись, будучи студентом, мріяв присвятити себе народній освіті й літературі. Та на заваді стала війна, жорстокі фронтові будні. Проте й там, під час коротких перепочинків між боями, він пише вірші, нариси, друкує їх у військових газетах…

Влітку 1948 року, після демобілізації, Микола Олійник повернувся до рідного Бишева й почав працювати в редакції районної газети. Невдовзі партія посилає його на роботу в молоді західні області України, на Волинь, де він очолює відділ культури й шкіл обласної газети, керує літературним об’єднанням.

Наприкінці п’ятдесятих років молодий письменник переїздить до Києва, і назавжди пов’язує з цим містом свою життєву й літературну долю. У 1955 році Микола Олійник видає першу книжку – «Волинські оповідання», в основу якої лягли враження, винесені з того краю.

На Волині письменник зустрічався з людьми, які знали геніальну Лесю Українку, адже там вона жила, там, у Колодяжному, під Ковелем була садиба її батьків. Митець запалюється бажанням відтворити засобами художнього слова подвижницьке життя поетеси й борця. 1957 року побачила світ перша, а згодом і друга частина чудової повісті «Леся», де автор розповідає про дитинство та юнацькі роки письменниці, формування її світогляду, що відбувалося під впливом таких великих світочів культури, як Іван Франко, Ольга Кобилянська, Микола Лисенко, Михайло Старицький.

Невдовзі прозаїк публікує нову повість – «Одержима» – правдиву розповідь, – як підкреслює він у зверненні до читача, – про Одержиму, про Людину з великої літери, про жінку, яка відважно, з співом на устах ішла проти бурі». Обидві книги відомі нині під промовистою назвою «Дочка Прометея».

Працюючи над документами, пов’язаними з життям і творчістю Лесі Українки, Микола Олійник зацікавився революційним народництвом і, зокрема, особою мужнього борця проти царизму, відомого російського письменника Сергія Михайловича Степняка-Кравчинського. Протягом кількох років з’являються його романи «Туди, де бій», «Жага» та «Чужина», що склали трилогію «Пролог». У цьому творі письменник різнобічно показує зародження революційних гуртків у Росії та на Вкраїні.

Волинь надихнула Миколу Олійника й на створення епопеї «Жилюки», присвяченої боротьбі трудящих західноукраїнських земель за возз’єднання з Радянською Україною, проти гітлерівських загарбників під час Великої Вітчизняної війни та будівництву нового, соціалістичного життя. Це романи «Велика Глуша», «Кров за кров», «Судний день».

Микола Олійник народився в простій селянській родині. Його батьки були одвічними хліборобами. Любов до землі, до хліба, до тяжкої, але благородної землеробської праці керувала всіма їхніми вчинками й діями. Тому любов’ю до селянина, до його радощів, болів і надій пронизана вся творчість прозаїка. Тож у період, коли партія, народ повели наступ на дальший розвиток сільського господарства, письменник не міг лишитися осторонь. У 1977 році він виступає ще з одним романом, назвавши його «Зерна».

Назва цього роману багатозначна. Зерна добірної пшениці залишає поранений червоноармієць батькові головного героя
твору Максима Крищука; евакуйована в Казахстан жінка, терплячи нестатки, береже і вирощує зерна елітної пшениці, яку до війни плекав її чоловік; зерна нового сорту пшениці «Переможна» вирощує Крищук у повоєнні роки… Отже, йдеться про зерна, які дають хліб, великий хліб Вітчизни. Однак на сторінках роману не меншої ваги набирає і проблема духовності людини, її моральних засад.

Приваблює в «Зернах» образ Василя, сина Крищука. Автор уважно простежує витоки позірного бунтарства, причини скептицизму хлопця, показує, як важко, але рішуче просувається він по шляху перевиховання і що основу цього перевиховання становить не моралізування, не менторська зверхність батьківських напучувань, а сувора правда Крищукового життя – життя утверджувача й сівача нової, соціалістичної моралі.

1980 року на полицях книгарень з’явилася документальна повість Миколи Олійника «Світанкові роси» – натхненна розповідь про двічі Героя Соціалістичної Праці, академіка В.М. Ремесла. Вона складається з кількох розділів, які автор назвав піснями. І хоч стиль повісті не пісенний, а розповідний, до того ж, як і в інших творах, стислий, ощадливий, вся вона й справді сприймається як пісня, як славлення титанічної праці видатного вченого.

Цю повість можна було б поставити перед романом «Зерна», – каже письменник. – Бо в них, по суті, один герой. Прототипом вченого Крищука в «Зернах» якраз і послужив мені Василь Миколайович Ремесло, дружба з яким у мене триває вже багато років.

У домашній оселі письменника стоїть маленький снопик пшениці з розкішними колосками. Задивившись на них, Микола
Якович говорить:

– А Василь Миколайович хоче виростити ще кращу. І я вірю, що він доб’ється свого.

Віриться й нам, що письменник, який так любовно береже добірне колосся, цінує хліб і хліборобську працю, напише ще не одну книгу про самовіддану працю трудівників землі.

Творчий доробок Миколи Олійника досить вагомий. Крім названих творів, він видав кілька збірок оповідань, п’єсу, сценарій, написав десятки нарисів і статей, присвячених животрепетним проблемам сьогодення, цілу низку п’єс про видатних діячів культури.

Микола Якович веде активну громадську роботу. Він член Правління спілки письменників України, Київської організації СПУ та ряду комісій, багато років очолює партійне бюро творчого об’єднання прозаїків.

9 березня Миколі Олійнику – шістдесят. Пройдено великий шлях, зроблено багато. За творчу і громадську діяльність минулого року (1982 – «М.в.») його відзначено високою урядовою нагородою – орденом «Знак Пошани», медаллю «За доблесну працю». Книги письменника перекладені на ряд мов народів СРСР та за рубежем.

Проте, наш земляк належить до тих людей, снага в яких невичерпна. На робочому столі прозаїка свіжі, щойно з друкарні, аркуші двотомника вибраних творів, які він ретельно вичитує, сторінки нових книг, статей, виступів по радіо, на телеба-
ченні…

Письменник у розквіті творчих сил і таланту. Тож побажаємо йому міцного здоров’я на довгі-довгі роки, нових успіхів. Нехай щедро висіяні ним зерна добра проростають буйними сходами, дають добрий ужинок.

Віталій КУЛАКОВСЬКИЙ.

Додати коментар