Петро Сиченко про Василя Симоненка

0

Одиниці, хто міг насмілитися у 1980-х роках писати схвально про Василя Симоненка. серед таких сміливців наш земляк Петро сиченко. продовжуючи публікацію матеріалів Петра Панасовича зі сторінок районної газети, вашій увазі стаття про Василя Симоненка.

МОЛОДИЙ ІЗ КОГОРТИ ВЕЛИКИХ

У січні наступного року йому сповнилось би сорок вісім. У грудні цього року минає дев’ятнадцять літ, коли його не стало. Життя поета обрамлене датами: 8.01.1935 – 14.12.1963 р. Життя коротке, як спалах, і плідне вагомим набутком, як щедра осінь урожаєм.

Василь Симоненко. Хто на Україні (та й подалеко за її межами) не знає цього імені, не пишається ним, не вважає своїм поетом. Я певен: серед любителів красного письменства немає байдужих ні до громадянсько-політичної, ні до інтимної лірики поета, ні до його сатири, ні до його прози. Своїм чудесним ужинком він заявив: у нашу українську літературу прийшов і міцно закріпився в ній справді великий поет. «Василь Симоненко – це Шевченко в ембріоні», – говорив мені ще при житті поета мій друг-літератор. Це суща правда. Сила таланту Василя Симоненка така велика, що коли б доля судила йому прожити, принаймні, хоч би отих вісімнадцять років, які відділяють нас від його кончини, він би піднявся до величі поета небаченої краси і сили.

Василь Симоненко. Я мав за щастя знати його і дякую долі, яка звела нас у «Дитвидаві» та на сторінках періодики. Було це на початку шістдесятих років, коли згадане видавництво готувало випуск наших збірок для дітей, а нинішній головний редактор «Веселки» М.Є. Шевченко в інтерв’ю кореспондентові «Радянської освіти» в березні 1963 року говорив: «До речі, серед вірних друзів-письменників (мається на увазі для видавництва П.С.) є люди солідного віку і зовсім молоді – такі, як П. Сиченко, В. Симоненко, А. Висоцький, П. Шпита, – і всі вони дружно працюють на ниві дитячої літератури, бо об’єднує їх спільна ідейна основа, спільна мета – виховання людини комуністичного суспільства».

Вперше я побачив Симоненка в коридорі видавництва, яке містилося тоді в будинку № 34 по вулиці Кірова, що в Києві. Поет розмовляв з товаришем по навчанню і, певне, поспішав, бо стояв уже на певній відстані від нього впівоберта. Таким він і залишився в моїй пам’яті назавжди: середнього росту, худорлявий, прямоносий, з гладенько зачесаним назад волоссям, жвавий, нестримний. Обличчя мав приємне, внутрішньо висвічене якоюсь особливою людською добротою, ніжною ласкою, а серце – заряджене кипучою енергією. Воно, як мені здавалося, потребувало постійного руху і все для своєї поетичної палітри брало безпосередньо з життєвої розвихреності.

Я не помилився. Таким Василь і був, але, на превеликий жаль, глибше пізнав я поета значно пізніше з його збірок ліричних творів, зібраних у книгах «Тиша ї грім» (1962), «Земне тяжіння» (1964), «Вино з троянд» (1965) та «Поезії» (1966), з періодичних видань, з розповідей про нього товаришів, з передмов та виступів у пресі його щирого друга, лауреата Державної премії Бориса Олійника.

Давно хотілося бачити поетів доробок виданим повно і в одному томі. Цього чекала й багатомільйонна читацька аудиторія України. Тому з такою радістю вона зустріла появу «Лебедів материнства» Василя Симоненка. Книга вийшла друком торік в «Молоді», а коротку, але глибоку й змістовну передмову до неї написав лауреат Ленінської і Державних премій, академік Олесь Гончар.

Назву цій збірці дав неповторно прекрасний вірш Симоненка, що, ставши піснею, облетів увесь світ.

Можна все на світі

вибирати, сину,

Вибрати не можна

тільки Батьківщину.

Правильно. Просто. Прекрасно. Батьківщини ми не вибираємо. Нам її вибрала доля. Вибрала вона її і Василеві. Єдину. До болю рідну й найдорожчу. Він любив її всім серцем великого сина, у якого «стукотить у грудях грудочка любимої землі». Всі свої помисли, все своє коротке життя, своє незмірно високе творче обдарування віддав поет їй:

Я живу тобою і для тебе,

Вийшов з тебе, в тебе перейду,

Під твоїм високочолим небом

Гартував я душу молоду.

Хто тебе любов’ю обікраде,

Хто твої турботи обмине,

Хай того земне тяжіння зрадить

І з прокляттям вічність проковтне.

Йому були близькими і досягнення нашої республіки, і її болі та жалі, бо то його друга велика мати:

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова…

А як він любив її народ, отих простих доярок, у яких від важкої праці «руки й ноги вночі гудуть» і які будять «дзвоном дійниць село, щоб поменше важкого щастя на Радянській землі було». Чи оту бабусю Онисю, яка втратила трьох своїх синів на фронті і якій би варто воздвигнути у Москві на площі пам’ятник, «щоб всі, ідучи повз неї, знімали в пошані шапки». Чи отого безіменного діда-трудівника, по смерті якого «росою по нім буде плакати жито і пливтимуть над ним непомітно віки». І біль, і жаль поета виривається криком душі:

Я готовий

Повірити в царство небесне,

бо не хочу,

щоб в землю ішли без сліда

безіменні,

святі,

незрівнянно чудесні,

горді діти землі,

вірні діти труда.

А чи можна простіше і краще сказати про старість, як сказано це в поета:

Все стерпить – докори, сором, лихо –

Лиш би вмерти

на землі батьків.

Не можна без хвилювання читати вірш-новелу «Кривда» про безбатченка Івася, якому так би хотілось, щоб татусь його взяв за руку і повів у кіно. «Пожартував» з ним сусід: граєшся тут, мовляв, а татко чекає тебе вдома, Уже в хаті зрозуміло хлоп’я, «чому єхидно захихикав сусіда вслід». І соромно, і боляче стало Івасеві. Допізна в коноплях він «з оченят, від плачу промоклих, рукавом витирав блакить», а вночі вибив сусідові шибку з рогатки,

Бо немає тим іншої кари,

Хто дотепи свої в іржі

Заганяє бездумно в рани,

У болючі рани чужі…

Та чи не вершиною створеного поетом є вірш «Жорна». Крутили ті жорна, що нам «із кам’яного віку на танках варвари з Європи привезли», руки наших матерів. Не принизили, не вбили ті жорна люд наш. Прийшов час – і «у всього світу на виду, немов у жорнах, дужі наші руки перемололи варварську орду». І ще величніша кінцівка:

Цілую руки,

Що крутили жорна

У переддень космічної доби.

Такими ж людьми – патріотами в новелі «Весілля Опанаса Крокви» виступають її одноіменний герой та баба Ориш ка, котра пішла, як його дружина, за ним на шибеницю, аби порятувати від фашистської розправи хуторян, адже дід сказав, що то його сини забили отих вилупків-окупантів:

«Їх повісили на гігантському в’язі біля колишньої церковки. Здивованими очима дивилися вони на врятованих ними людей і показували вслід карателям свої сині прикушені язики.

Опанас Кроква зроду не мав дітей, а баба Оришка, що поєдналася з ним вірьовкою, ніколи не була його дружиною. Кажуть, у юності вони дуже кохалися і хотіли побратись, але батьки не дозволили. Видали Орисю за багатшого.

Може, це правда, а може, людська фантазія творить нову легенду про велику любов, яка вже на смертному одрі зачала життя».

А скільки можна сказати про інтимну лірику поета…

Читачу! Візьми до рук цю книгу, з трепетно-бентежною думою в серці перегорни її сторінки, вчитайся, вдумайся в кожне слово, і тоді в особі молодого поета знайдеш собі найщирішого друга на все життя. І пробач мені, дорогий читачу, коли я не так чи не все сказав, бо це не критична стаття, не рецензія, це коротенький відгук, це скромне слово у вінок на передчасну могилу поета.

Петро СИЧЕНКО.

с. Ясногородка.

 

Додати коментар