«Коли плаче серце матері…»

0

Кілька номерів тому в «Макарівських вістях» публікувалася подяка Галині Позняк із села Борівка, матері Андрія Позняка. Жінка передала кошти на придбання обладнання для сільського ФАПу. Сильна та мужня пані Галина погодилася розповісти про свого сина…

– Андрій вчився у місцевій школі. Ще зі шкільної парти мріяв про службу в армії, – з теплом у голосі розповідає жінка. – Це прагнення він реалізував після закінчення школи. Повернувшись з армії, мешкав у Борівці. Згодом влаштувався на роботу в Києві. Там же познайомився з дівчиною, але одружитися не судилося…

Коли розпочалася Революція Гідності, Андрій щодня телефонував. Розповідав про роботу та побут… Хотілося, звичайно, щоб син був поруч, але ж матері добре, якщо добре її дитині, тому я не заважала.

Але одного дня у лютому Андрій не зателефонував. Не пролунало дзвінка від сина і дня наступного, і через день… Тоді ма-
теринське серце болісно стискалося, я заходилася сама дзвонити синові, але в трубці лунало лише: «Абонент – поза зоною…»

Про відсутність зв’язку з Андрієм дізнався мій середній син Володимир, він почав збиратися до Києва. На моє питання, навіщо йому туди їхати, коротко відповів: «Треба владнати справи з Андрієвим кредитом». Він, певно, знав, що брата вже немає, але і слова про це не сказав.

…Коли син повернувся додому з племінником, я саме дивилася телевізор. Варто було їм мовчки зайти до хати, як навколо запанувала напружена атмосфера. Вже тоді я зрозуміла, що вісті не будуть хорошими. У тиші раптом пролунало: «Мамо, Андрій загинув на Майдані…»

Більше того вечора я не чула нікого й нічого.

Ця звістка, мов грім, сколихнула нашу родину 3 березня. Але що було з Андрієм до того, поки його знайшли і упізнав брат, я навіть боюсь уявити.

Зрештою, 6 березня Андрія привезли до Борівки та поховали на місцевому цвинтарі…

Минуло доволі багато часу, а в мене перед очима той день і досі зринає в пам’яті до найменших дрібниць…

Тепер мій син – Герой України, нагороджений орденом Золотої зірки посмертно, відзнакою УПЦ Київського патріархату (медаль «За жертовність і любов до України»). У школі зробили куточок його пам’яті, а на її фасаді – меморіальну табличку. Він став Героєм, але якою ціною здобуті ці нагороди!..
Сьогодні одним із моїх найбільших бажань є закінчення війни і настання миру в нашій країні.Душа крається за хлопців, що кожного дня захищають кордони держави і можуть загинути в бою!

…Співчуваю усім матерям, дружинам, сестрам і дітям воїнів АТО, адже найболючіша втрата в житті – втрата рідної людини. Хочеться, щоб небо на Сході нарешті стало безхмарним, а пам’ять про тих, котрі полягли за свободу України, жила не тільки на меморіальних дошках, а й у серцях українців.

Юлія ЗВЄРЬКОВА.

Додати коментар