RSS Feed
За підрахунками дослідників, в Україні, на початку 1933 року щодня помирало голодною смертю 25 тис. осіб, щогодини – 1 тис., щохвилини – 17. Середня тривалість життя українців у 1933 р. в чоловіків становила 7,3 року, а в жінок – 10,9 року.
Мало знайдеться не тільки в історії України, а й світу, таких жахливих трагедій, як Голодомор 1932–1933 років. Тому найсвятіший обов’язок сьогодні кожного з нас зберегти пам’ять про всіх невинно закатованих більшовицькою владою.
23 листопада в обрядовому залі Макарівського районного Будинку культури відбулася презентація виставки «Краще б мені ніколи не бачити цього…», яка є спільним проектом Державного архіву Київської області, Всеукраїнської компанії «Пам’ять Нації» та Макарівського районного Будинку культури.
Близько 13,5 млн робітників із 26 країн Європи в роки Другої світової війни примусово працювали в Третьому райху. З-поміж них близько 2,4 млн були вивезені з території України. Остарбайтери – це перший і єдиний соціум війни 1941– 1945 років, який вдалося повернути сучасникам. Головним джерелом знань про долю невільників є їхні власні розповіді та листи з минулого.
Володимир Кирилович МАЛИК (СИЧЕНКО), 1921 р.н., с. Новосілки: …Наступив 1932 рік. Було тривожно… З колгоспу майже нічого батько не одержав. Восени ми з матір’ю (мати, я, Мишко) ходили в ліс по жолуді, наносили мішків два чи три. «Для свиней», – казала мати. Вродили буряки, особливо на березі. Була корова.
Уперше від Дмитра Малакова – знаного києвознавця, автора численних видань з історії столиці, які користуються шаленою популярністю в киян, я почув про намір зробити путівник для подорожуючих за маршрутом Київ – Житомир на «Макарівських історико-краєзнавчих читаннях» в листопаді 2011 року.
9 та 10 листопада за активної участі представників компанії «Пам’ять Нації» у селах Колонщина та Фасова на Київщині відбулося вручення рідним фотокопій листів примусових робітників.
Серце стискається від болю через звістку про передчасну смерть Діни Свиридівни Нетреби… Вона була патріархом краєзнавства Макарівщини, уособленням цілої епохи в дослідженні краю. Саме вона повернула з небуття ім’я Данила Туптала (Димитрія Ростовського) ще наприкінці 1980-х, була організатором пам’ятних багатьом українських вечорниць, літературно-мистецьких заходів, у сценаріях яких були розповіді про відомих земляків.
16 жовтня виповнилося 100 років з дня народження Олександра Підсухи – українського поета, письменника, редактора, перекладача, громадського діяча. Їдемо на Макарівщину, де народився Олександр Миколайович. Ніжиловичі і Наливайківка – два невеличких поліських села, оточені правічним лісом, – колиска роду Підсухи.
Від редакції: у дні коли відзначалося 100-річчя від дня народження Олександра ПІДСУХИ, багато було написано про нього як поета, перекладача. Але на сьогодні досить мало відомо про стосунки нашого земляка з видатними літераторами того часу, про його роботу редактора журналів «Дніпро» та «Романи й повісті».
12 жовтня у с. Ніжиловичі, у рамках святкування Дня захисника Вітчизни та 100-річчя з дня народження Олександра Підсухи, директором Макарівського районного історико-краєзнавчого музею Віталієм Гедзом мешканцям села було повернуто листи, які у далекому 1943-му не були вручені адресатам та осіли в Державному архіві Київської області.
До останнього часу знавці історії Макарівщини знали, що наш край виховав чотирьох Героїв Радянського Союзу: М. Новик (с. Гавронщина), А. Петриченко (с. Андріївка), І. Кучеренко (с. Новосілки) та В. Попович (с. Соснівка).
За точку відліку існування села Осикове історики вважають першу письмову згадку про населений пункт на картах Шуберта від 1868 року. У ті часи село називалось хутір Осиповия і проживали у ньому німецькі колоністи. Пізніше їх не раз переселяли, тому зараз автентичний слід і хазяйська рука німців помітні лише у плануванні села – широченні вулиці, зроблені на перспективу
Наприкінці 1920-х років у с. Забуяння на Макарівщині відбулися події, які назавжди увійшли в історію української національно-визвольної боротьби. Дізнався я про них зі статті-спомину, що була опублікована в одній із діаспорних газет («Український вісник», №10, 18 червня 1944 р.).
Чесно сказати – я не відразу наважилась напроситися на розмову до відомого письменника, автора багатьох і давно знаних історичних романів, лауреата літературних премій імені Лесі Українки, Григорія Сковороди та Фонду Тараса Шевченка Володимира Малика.
