Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

ЗУСТРІЧ З БАТЬКОМ ЧЕРЕЗ 77 РОКІВ


Мій батько Петро Микитович Михайленко народився в мальовничому селі Королівка Макарівського району, що на Київщині. Змалечку спізнав ціну кожної крихти хліба, бо пережив Голодомор. На власному досвіді усвідомив, як заробляється той хліб. 

Адже в ті роки сільські діти прилучалися до праці в домашньому господарстві ледве що не з пелюшок. Підлітки працювали уже в колгоспі нарівні з дорослими, хоча соціалістична ідеологія різко засуджувала капіталізм за експлуатацію дітей. Та у себе в країні влада заплющувала на це очі. І хлопець трудився на різних роботах в колгоспі як тоді казали за старшого куди пошлють.

Коли настав час служити в армії, пішов виконувати за тодішньою термінологією «священний обов’язок». Потрапив до сержантської школи в місті Овруч. Аж тут і війна… Їх, практично ненавчених, кинули на оборону Києва. Потрапив в оточення… Полон… Дарницький табір військовополонених… Тоді бранцями стали понад шістсот тисяч радянських вояків, цебто вдвічі більше, ніж взяла Червона армія під Сталінградом у лютому 1942.

Німці часто не знали, що робити з такою кількістю бранців, і частенько відпускали їх на прохання місцевого населення, особливо якщо приходила жінка. І Петра Михайленка випросив Макарівський староста Волощенко в жовтні 1941-го для праці на торфорозробках. Працюючи, разом ще з кількома молодими хлопцями встановив зв’язок з партизанами і почав допомагати їм. Як би там було, але молодість, попри війну і підневільну працю, брала своє. Зустрів парубок красуню Марію теж з Королівки. Покохалися і одружилися. А 8 липня 1943-го року на світ з’явився син. Недовго молодому батькові довелося радіти синочку. Рівно за тиждень його разом п’ятнадцятьма хлопцями заарештувало гестапо. Видав якийсь зрадник.

Так, власне, і попрощався я з батьком. Підрісши, весь час прагнув дізнатися де і як він загинув. Десятки років всі мої намагання були марними. Однак зовсім недавно мені поталанило дізнатися місце загибелі дорогої мені людини. Батька направили до нацистського концтабору Гросс-розен. Це на території Польщі за тридцять кілометрів від містечка Легніца в селі Рогозніца, яке колись називалося Гросс-розен. І ось нещодавно мені вдалося нарешті відвідати місце вічного спочинку мого батька.

Гросс-розен був створений влітку 1940 року, як доповнення до системи трьох основних концентраційних таборів: Дахах на півдні, Бухенвальд в центральній Німеччині і Заксенхаузен на півночі. Він був не таким відомим як три названих вище, бо його завданням було виробництво. Всіх, хто не міг працювати, відправляли до таборів смерті. Але й тут стояла шибениця. Здійснювалися розстріли, в таборі силами ув’язнених побудовано підприємство з обробки каменю. Окрім того, на його території знаходилось одне з відділень компанії Сіменс. Табір називали кам’яним пеклом. У жовті 1941 року сюди були доставлені і розстріляні есесівцями 3000 радянських військовополонених.

Табір Гросс-розен відомий тим, що в ньому утримувалися полонені, антинациські активісти окупованих Німеччиною країн, схоплені згідно з директивою Гітлера «Ніч і туман». В’язні зазнавали жорстокого поводження, тортур і вбивств не тільки з боку охорони табору, а й від кримінальних ув’язнених і вільнонайманих німців, які працювали на підприємстві. Серед охоронців табору було понад 500 жінок. В 1944 році табір Гросс-розен складався з шести підрозділів на території Німеччини, окупованих Польщі і Чехословаччини. В одному з них – в чеському місті Брюннліц – Оскар Шиндлер врятував близько 1200 євреїв.

За період існування через табір Гросс-розен пройшло 125 тисяч ув’язнених, з яких 40 тисяч були вбиті. В’язнів спочатку виснажували фізичною роботою в каменоломнях, а потім страчували і спалювали в крематорії. Однак німці не були б німцями, якби не реєстрували скрупульозно всіх замучених. Як свідчить нацистський реєстраційний журнал, батько був страчений 26 жовтня 1943 р. Мав він на той час 22 роки. 14 лютого о 1945 р. табір був звільнений Червоною армією. Я ходив табором, дивився на злиденні бараки, де утримувалися в’язні, заглядав у глибокий кар’єр, де добувався граніт, підходив до краматорію. Свідомість відмовлялася вірити, що таке могли чинити люди.

Іван МИХАЙЛЕНКО,
член Національної спілки
журналістів України. 

Tags: , , , , , , ,

Залишити відповідь