Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

НА УЗБІЧЧІ ІСТОРІЇ ВІЙНИ…


18 січня в Україні згадували про остарбайтерів. Ці люди в радянські часи виявилися на узбіччі історії Другої світової війни. А слід сказати, що понад 2 млн 400 тис осіб були вивезені на роботи до Третього райху. І на жаль, сьогодні, коли більшості з них уже немає в живих, ми лише починаємо дізнаватися їхні історії.

Ми ділимося з Вами однією такою історією, адже оце одне зі справжніх обличь цієї жахливої війни. А скільки таких історій ми ще не знаємо. Сьогодні розповідь про жертву двох тоталітарних режимів Івана Іларіоновича ПРОСКУРУ.

Іван Проскура народився 21 січня 1924 р. у с. Мар’янське Апостолівського району на Дніпропетровщині, у родині хліборобів. Біда часто навідувалася у Мар’янське. Перша світова війна, події революційних лихоліть, колективізація, забирали життя та здоров’я мешканців цього великого села, колишньої Херсонської губернії. Під час Голодомору тут померло біля 1000 чоловік. А потім була страшна, кривава війна. Коли німецькі загарбники у серпні 1941 р. окупували його рідне село, хлопцю було 17 років…

У січні 1942 р. перші ешелони з українцями відбули на примусові роботи до Рейху. За часи гітлерівської окупації з села Мар’янського було вивезено близько 600 осіб, переважно молоді. У числі вивезених молодих робітників був і Іван Проскура. Після довгої мандрівки у товарному вагоні, Іван опинився у Вестфалії, у німецькому місті Білефельд. На той час вся промисловість нацистської Німеччини була переведена на військове виробництво. Більшість працездатного чоловічого населення Німеччини була мобілізована на фронт. Їхні робочі місця заповнювалися військовополоненими та рекрутованими робітниками з територій, окупованих німецькою армією. Більшість таких робітників складали українці.

У місті Білефельд було 228 індустріальних та малих промислових підприємств. По всій території міста та його околицях було розкидано більше 200 трудових таборів, де проживало біля 17 тис. примусових робітників зі Сходу – «остарбайтерів». Окрім промислових підприємств остарбайтери були розподілені по фермерським та приватним господарствам, а також використовувалися на різних роботах у місті. Праця в сільському господарстві була важкою, але робітники мали відносно менші обмеження ніж працівники підприємств. До того ж була змога додатково харчуватися.

Робота на заводах і фабриках була більш виснажливою та контрольованою, тривала 12 годин. Робітники часто потерпали від лайок та побоїв наглядачів. Після важкої роботи виснажені та голодні люди змушені були пішки повертатися в табір.

А наступного дня все повторювалося знову. Харчування було жахливим. Іноді на обід давали зіпсовані харчі, які не можливо було їсти. Люди часто страждали від харчових отруєнь, інфекцій, голоду, холоду і фізичного виснаження, від знущань наглядачів та табірної адміністрації. Часто траплялися випадки смертей. За найменшу провину наглядачі могли побити людину або навіть позбавити її життя.

При розподілу, Іван Проскура потрапив на військовий завод Дюркопп – Верке. На цьому заводі працювало найбільше остарбайтерів, до 3 500 чоловік. Завод випускав гармати та зенітну артилерію. Умови праці були дуже важкими та виснажливими. Іван Проскура працював на будівництві. Завод постійно будувався та відбудовувався, адже після відкриття другого фронту у червні 1944 р., міста Німеччини інтенсивно бомбардувалися авіацією союзників. Таких бомбардувань неодноразово зазнавало і промислове місто Білефельд. У центрі міста знаходилась стара фортеця Шпаренбург. Каземати фортеці слугували бомбосховищем для жителів міста та робітників найближчих підприємств.

Остарбайтери – виснажені та змарнілі люди з нашивкою «OST» на одязі, які шукали захист від авіаційних нальотів, не завжди були тут бажаними гостями, – пригадував Іван Іларіонович. Їх не впускали до бомбосховищ, і вони гинули від авіабомб біля стін фортеці. При раптових нальотах, робітники гинули під завалами у цехах заводів. Під час перебування у місті Білефельд померло та загинуло біля 550 іноземних робітників.

У квітні 1945 р. місто Білефельд, у ході боїв було зайняте американськими військами. Тоді ж були звільнені примусові робітники та військовополонені з усієї Європи, що працювали на підприємствах міста. Діждався бажаної волі і Іван Проскура. У нього був вибір – залишитись на Заході, поїхати до Америки чи повернутись на Батьківщину.

Він обрав Батьківщину. Пройшовши численні перевірки та фільтраційні табори, через довгих 3 роки та 7 місяців після вивезення, Іван Іларіонович Проскура у 1946 році повернувся з далекої чужини до рідної домівки на Дніпропетровщину.

Після ворожої неволі, вдома Іван Проскура став жертвою вже іншої тоталітарної системи – радянської. Післявоєнні роки були важкими. Зазнавши великих руйнувань та втрат, країна відбудовувалася. Голод 1947 р. став новим випробуванням для мільйонів людей, які щойно пережили таку страшну війну. У Мар’янському Іван Проскура працював у колгоспі. Ще до війни, на базі семи сільгоспартілей та комун, у селі Мар’янське було створено великий колгосп ім. Жданова, який займався виробництвом продуктів тваринництва.

Одного разу, вже у 1948 р., на колгоспних зборах вшановували передовиків виробництва. Дояркам вручали почесні грамоти. На тих зборах був присутній і Іван Проскура. Коли одній доярці, в якої була велика родина та купа голодних малих дітей, вручили таку грамоту, Іван, який пережив голодну юність у нацистській неволі, не витримав та сказав: «Що ви їй того папірця даєте? Краще би дітям хліба дали!» Слова кинуті партійному керівництву, у присутності кількох сотень свідків, не минулись для Івана Проскури даром. Незабаром він був ув’язнений. Після слідства, 14 липня 1948 р., Дніпропетровським обласним судом, Іван Іларіонович Проскура був позбавлений волі строком на 10 років, з позбавленням в правах на 5 років.

Звинувачення було по статті 54-10 КК УРСР – антирадянська пропаганда і агітація. Покарання відбував у Воркутинських таборах на лісоповалі. Тільки після смерті Сталіна, вже у 1955 р., Івана Іларіоновича Проскуру було достроково звільнено з ув’язнення. Але повертатися до рідної домівки було суворо заборонено. Рекомендованим місцем проживання була Сталінська область. Донбас.

Проте склалось так, що Іван Іларіонович оселився у Червоній Слободі Макарівського району. Тут він одружився на Марії Василівні Левицькій (Зубар). Тут у нього народилося четверо дітей – три сини та дочка. Працював Іван Проскура на різних підприємствах Макарівщини, в тому числі і на Червонослобідському спиртовому заводі, звідки і пішов на пенсію. І тільки у 1989 р. його було реабілітовано…

У 2004 р. Іван Іларіонович отримав несподіваного листа. Об’єднання німецьких профсоюзів, громадська організація «Проти забуття – За демократію» та мерія міста Білефельд, розшукували колишніх примусових робітників, що працювали в роки війни на підприємствах міста. 24 колишніх остарбайтерів були запрошені відвідати місто, де в стражданнях та поневіряннях пройшла їхня молодість. Ця поїздка була організована в знак примирення та прощення. Події тієї страшної війни змінити не можна, але можна зберегти і вшанувати пам’ять про тих, хто віддав свої молоді роки та здоров’я на користь чужої країни.

5 вересня 2004 р. літак Київ – Франфкурт приземлився у аеропорту міста Франфкурт-на-Майні. У супроводі рідних та близьких, 20 літніх людей віком від 75 до 82 років, знову ступили на німецьку землю. Вперше вони побували тут, коли їм виповнилось від 11 до 17 років. Автобусом з аеропорту вони направились до міста Білефельд, де зустрілися з ще чотирма колишніми остарбайтерами з Білорусі, Латвії і Росії.

У Білефельді Іван Іларіонович зустрівся з Сергієм Назаренком з Білорусі – своїм товаришем, з яким вони юнаками працювали на заводі Дюркопп і з тих пір більше ніколи не бачились. Сльози радості були на очах обох чоловіків…

Мерія міста організувала перебування гостей належним чином. Відбулася тепла зустріч з мером Білефельда, філармонія міста дала концерт для гостей. Був розроблений цікавий екскурсійний маршрут. У маршрут увійшли місця, які були відомі 24 учасникам зустрічі ще з часів війни, це стара ратуша, міський театр, фортеця Шпаренбург. Була організована зустріч з школярами міста Білефельд та вечір у Народному інституті.

Гості відвідали дві церкви міста, та кладовище Зенне, де покояться померлі та загиблі у неволі їхні товариші. Також у маршрут увійшли колишні місця примусової праці. І мабуть, чи не вони справили на колишніх примусових робітників найбільше враження.

Відвідини фабрик Мілле-Верке, Анкер-Верке, заводу Бентлер, Дюркопп та ін., навіяли сумних спогадів та змусили ніби пережити по новому той страшний період своєї юності та молодості…

Учасниця зустрічі остарбайтерів Марія Комардіна пригадувала: «Ми з двоюрідною сестрою працювали тоді на фабриці Арнцен. Нас вишикували у дворі фабрики та запитали, чому ми не їли обід, який нам принесли. Одна дівчина сказала, що таке Їсти не можливо. Поліцай дістав нагайку та вдарив її два рази. Дівчина знепритомніла. Тоді він з шеренги витяг ще одну дівчину та жорстко побив її. Потім дівчат затягли до бункеру фабрики. Одна з них звідти так і не повернулась».

Віра Воробей з Іванкова пригадала роботу на фабриці Мілле-Верке, пережиті тоді голод, холод, непосильну працю та життя взаперті. Тоді з нею працювало ще 10 дівчат з її села. Фабрика була середніх потужностей. Випускала ручні гранати. На фабриці працювало 350 підневільних робітників.

Робітники були переважно з України. Життя було монотонне і безрадісне. Постійно мучило відчуття голоду. Фабрика була така, що все було на місці. Жили на верхньому поверсі, а працювали за станками, що стояли на цьому ж поверсі та поверсі нижче.

Кухня, їдальня та баня були на першому поверсі. Траплялося, що люди місяцями не були на свіжому повітрі. Іноді можна було вийти на подвір’я фабрики, побачити чотири стіни та небо над ними…

У ході екскурсії гості відвідали Меморіал на Йоханісовій горі, де був найбільший табір умісті Білефельд…

Віра Діденко пригадала той табір фірми Дюркопп-Верке: «Він був огороджений колючим дротом. У таборі проживало біля 850 чоловік, в основному жінок. Жили там у тісноті та нелюдських умовах, змучені тяжкою працею, залякані та принижені. Молоді дівчата жили в дерев’яних бараках і спали на двохярусних ліжках. Іноді спали по двоє, тому що, тонка ковдра зовсім не гріла. Взимку було недостатньо дров, щоб опалювати маленьку пічку в бараку. Крім того на цій пічці було заборонено готувати їжу. Заборон було багато. Вони були викладені у табірному розпорядку, що висів у кожному бараку. Не виконати заборону, означало побої, що застосовувалися як кара. Вранці вишикувавшись у велику колону східні робітниці гриміли дерев’яним взуттям, спускаючись згори, де був табір заводу Дюркопп. Відстань була 3 км. Після 12 годин виснажливої праці, ввечері вони знову поверталися пішки до табору. Вільного часу у них було дуже мало – тільки у неділю після обіду. У вільний час вони прали свою білизну, або в’язали з мішковини рукавиці чи шкарпетки. Замість в’язальних шпиць їм слугували старі велосипедні шпиці».

«Дуже важко згадувати те, що довелось пережити у цьому таборі. Найбільше запам’яталось як мене побили поліцаї. Тоді я мало не потрапила до концтабору, але минулось…» – пригадувала Віра Діденко. «Коли принесли обід, суп що був у баках, так прокис, що аж піднімав кришку бака. Ніхто його їсти не міг. Я тоді сказала: – Як нема їсти, то нема і роботи. За це і була побита. Після цього боялась навіть слово сказати»…

13 вересня 2004 р., гості міста Білефельд – колишні примусові робітники, літаком, назавжди залишили німецьку землю. Ця поїздка сколихнула їхню пам’ять, навіяла сумні спогади. Тут були пролиті сльози смутку та сльози радості. Але тепер вони знайшли у цьому місті друзів, а місто, яке колись причинило їм багато бід та страждань, залишило цього разу тільки добру згадку.

Покоління тієї війни відходить у вічність, але нове покоління несе у собі надії на краще майбутнє…

У 2005 р. Іван Іларіонович Проскура помер, залишивши по собі добру пам’ять, а ще пам’ять про події тієї страшної війни…

Олексій МЕДВЕДЄВ,
с. Червона Слобода.

Tags: , , , , ,

Залишити відповідь