Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

ЧАС МАЄ КОЛІР СЕПІЇ…


Прочитавши, що Український інститут національної пам’яті збирає відомості про людей, які рятували співвітчизників від голодної смерті в 1932–1933 рр., я вирішив розповісти про свого діда Тимоша (Тимофія) Васильовича КУЧЕРЕНКА.

З його розповідей та архівної метричної книги знаю, що він народився 21 лютого 1889 р. (за ст.ст.) у с. Колонщині Макарівської волості Київського повіту Київської губернії (нині – Макарівської ТГ) в селянській родині Василя Самійловича та Сигклитикії (Секлети) Гаврилівни Кучеренків. Трохи пригадую його спогади про навчання в місцевій церковно-парафіяльній школі з суворим учителем й уроками письма на грифельних дошках.

Про пізнішу строкову службу в царській армії нагадує родинна реліквія – годинник з вигравіруваним текстом на кришечці:
«За отличную стрельбу / изь пулемëта / Ст[аршему] унт [ер] оф[ицеру] / Т.В. Кучеренко / вь 1913 г.» З початком Першої світової війни мій молодий дід потрапив на фронт. Моя дитяча пам’ять зберегла уривки його розповідей про умови військової служби, фронтові братання, спільне з австрійцями чи німцями святкування Великодня, полон в Австро-Угорщині, а потім у Німеччині. Цікаво, що з усіх збережених фотознімків дід Тиміш найкраще виглядав на фото, зробленому в Чехії, де він, як військовополонений, був задіяний до землеробської праці у чиємусь приватному господарстві. Відтоді він часто любив казати: «Як я був за границею…».

Повернувшись після війни додому, він одружився в сусідньому селі Мар’янівці з овдовілою Марією Іванівною Годинник, і відтоді його подальше життя буде пов’язане з цим селом. Разом виростили чотирьох дітей, з яких найменшим був мій батько Шура – Олександр Тимофійович Кучеренко (1926 – 2005 рр.).

Оскільки Тиміш Васильович мав репутацію людини освіченої, бувалої, а водночас – розумної і справедливої, то невдовзі був обраний односельцями на голову сільської ради. Коли в українських селах почалась суцільна колективізація, її проведення на місцях комуністична влада поклала на голів сільрад. Діда обрали (чи призначили?) головою колгоспу. То була пастка: бачачи, як розгортаються подальші події, він, несучи відповідальність за родину, не міг «зійти з дистанції», заявивши, що не хоче бути головою, бо не підтримує «лінію партії» з її розкуркуленнями та виселеннями. Єдине, що він міг зробити – це намагатись залишатися людиною, пом’якшуючи скрізь, де можливо, становище односельців у страшні 1930-ті рр. Наприклад, попросив районного начальства, щоб забрали заїжджих комнезамів, які пов’язали та пограбували деяких мар’янівців, пообіцявши натомість: «Ми самі справимось». Як я тепер розумію, у тогочасній Мар’янівці був серйозний опір частини населення щодо колективізації. Поміж односельців були колишні амністовані вояки Армії УНР.

Запам’ятався епізод, як дід Тиміш ніс здавати селянські податки й на польовій дорозі його перестріли кілька чоловіків з «групи опору», запитавши, куди йде. «Ваші гроші несу». «А зброя у Вас є?» Відповів «Нема» і його пропустили. Дійсно, від запропонованої начальством зброї він рішуче відмовився: «Озброєного скоріше уб’ють». Усе життя дід Тиміш Васильович (як і мій батько, а потім і я) був безпартійним і намагався на все мати свою власну думку. Втім, про життя в Мар’янівці 1930-х рр. я вже більше знаю з пізніших батькових слів; дід мені такого не лише не розповідав, але й під час розмов з батьком стежив, щоб я малий не почув, «бо ще десь щось скаже…».

Тож про Голодомор (батько й мама казали «голод», «голодовка») я знав з розповідей батьків: «Вимирали цілими селами». Особливо врізався в пам’ять спогад моєї мами Ольги Федосівни Петенко (в заміжжі Кучеренко) (1926–2003 рр.), яка виростала в с. Осиково (нині – Бишівська ТГ). Запитавши про свою подружку «Мамо, а де Ніна?», вона почула відповідь: «Її батько з’їв». Мама пояснювала, що ті доведені до людоїдства селяни божеволіли від голоду, але й людоїдство їх не рятувало, оскільки в більшості вони також помирали.

Батькові розповіді про Голодомор помітно відрізнялись. У його Мар’янівці теж траплялися спухлі від голоду люди. Проте там голова колгоспу – мій дід Тиміш Кучеренко – організував громадські обіди: варили юшку з чечевиці, квасолі та ще Бог
знає з чого. На ті обіди з останніх сил сходилося все село. Серед них були попухлі від голоду, але, на відміну від сусідніх сіл, у Мар’янівці ніхто не помер. Він також намагався порятувати мешканців його рідної Колонщини, де мав багато родичів і друзів.

Розповідаючи все це, мій батько вважав, що голод був штучним, хоч і не міг збагнути логіки партійного керівництва.

Просто вважав Сталіна деспотом, який «не любив» українців». Свій висновок про штучну природу Голодомору він підтверджував спогадом, як уже в часи хрущовської «відлиги» на фабриці, де він працював, виступаючого на лекції пропагандиста хтось з робітників запитав, чи був голод 1932–1933 рр. штучним, а той не зміг відповісти. Тиміш Васильович пробув на посаді голови колгоспу упродовж 1930-х рр., де після 1933 р. ще був 1937. Згоден з батьком, що від НКВД захистити односельців було значно важче, ніж від голоду, коли ночами до їхньої хати приїжджали енкаведисти зі словами: «Веди, где живет…» той чи інший мар’янівець. Що йому лишалось робити? Хоч і були випадки, що дідові траплялось переконати «гостей» у помилці, коли вони замість багатого мар’янівця, який уже давно виїхав з села, хотіли забрати якогось його однофамільця. У відповідь на жіночі й дитячі плачі в селянських хатах енкаведисти заспокоювали родину: «Не волнуйтесь, разберутся и он завтра вернется!» І тут же, вивівши нещасного за поріг, стусали прикладом у спину: «Ану давай …, вперед!». Майже ніхто з них не повернувся. А в діда Тимоша надовго був важкий нервовий зрив.

У 1941 р. він не евакуювався. Коли з приходом гітлерівців місцеві «фольксдойче» (в Мар’янівці, крім етнічних українців, ще мешкали німці, чехи, поляки) порекомендували Тимоша Васильовича на посаду сільського старости, дід відмовився. Старостою став один з місцевих німців. А 1943 р., після повернення радянського війська, діда Тимоша забрав СМЕРШ: «Почему тебя не расстреляли немцы? Значит, сотрудничал с оккупантами?» Випустили, взявши підписку, що він буде доносити, хто і що в Мар’янівці сказав. Побачивши, що Кучеренка відпустили, в селі вирішили: тепер не одного заберуть. Але вдома дід так і сказав перед родиною: «Не піду я туди, нехай роблять зі мною, що хочуть». Фронт пішов далі на захід, для СМЕРШу там було достатньо роботи, і його вже не чіпали.

Тиміш Васильович і Марія Іванівна Кучеренки мешкали і далі в Мар’янівці. Двоє старших синів Степан і Микола на війні «пропали без вісті», дочка Нюся (Ганна, в заміжжі Нестеренко) пішла працювати до Києва, а мого батька Шуру у 1943 р. сімнадцятирічним мобілізували на Далекий Схід, де у 1945 р. кинули на війну з Японією. Втративши двох старших синів, дід Тиміш вважав, що й Шура вже не повернеться. Чув розповіді, як він дома ходить, щось робить по господарству, а потім стане і плаче… Але батькові пощастило вижити, у 1950 р. він був демобілізований, а згодом, одружившись, осів у київському передмісті Боярці. До нього в Боярку після смерті дружини Марії (1955 р.) переїхав дід Тиміш. Помер 21 квітня 1966 р. в Києві. Похований у Колонщині.

Старожили Мар’янівки і Колонщини довго зберігали добру пам’ять про Тимоша Васильовича Кучеренка, який за тих пекельних, диявольських умов прагнув завжди залишатись людиною.

Підтвердженням тому є записана 2009 р. мною на диктофон розповідь Параски Сергіївни Кулик (1923–2017 рр.) – уродженки Мар’янівки, яка згодом працювала вчителькою в Колонщині. Варто додати дослідження краєзнавця Євгена Букета «Колонщина». Але найголовніше – розповіді моїх діда і батька, які я щойно переповів.

Нехай то буде їхня сповідь. І моя.

Микола КУЧЕРЕНКО,
провідний науковець
Історико-меморіального
музею Михайла Грушевського.

Tags: , , , ,

Залишити відповідь