ЧАС МАЄ КОЛІР СЕПІЇ…

0

Прочитавши, що Український інститут національної пам’яті збирає відомості про людей, які рятували співвітчизників від голодної смерті в 1932–1933 рр., я вирішив розповісти про свого діда Тимоша (Тимофія) Васильовича КУЧЕРЕНКА.

З його розповідей та архівної метричної книги знаю, що він народився 21 лютого 1889 р. (за ст.ст.) у с. Колонщині Макарівської волості Київського повіту Київської губернії (нині – Макарівської ТГ) в селянській родині Василя Самійловича та Сигклитикії (Секлети) Гаврилівни Кучеренків. Трохи пригадую його спогади про навчання в місцевій церковно-парафіяльній школі з суворим учителем й уроками письма на грифельних дошках.

Про пізнішу строкову службу в царській армії нагадує родинна реліквія – годинник з вигравіруваним текстом на кришечці:
«За отличную стрельбу / изь пулемëта / Ст[аршему] унт [ер] оф[ицеру] / Т.В. Кучеренко / вь 1913 г.» З початком Першої світової війни мій молодий дід потрапив на фронт. Моя дитяча пам’ять зберегла уривки його розповідей про умови військової служби, фронтові братання, спільне з австрійцями чи німцями святкування Великодня, полон в Австро-Угорщині, а потім у Німеччині. Цікаво, що з усіх збережених фотознімків дід Тиміш найкраще виглядав на фото, зробленому в Чехії, де він, як військовополонений, був задіяний до землеробської праці у чиємусь приватному господарстві. Відтоді він часто любив казати: «Як я був за границею…».

Повернувшись після війни додому, він одружився в сусідньому селі Мар’янівці з овдовілою Марією Іванівною Годинник, і відтоді його подальше життя буде пов’язане з цим селом. Разом виростили чотирьох дітей, з яких найменшим був мій батько Шура – Олександр Тимофійович Кучеренко (1926 – 2005 рр.).

Оскільки Тиміш Васильович мав репутацію людини освіченої, бувалої, а водночас – розумної і справедливої, то невдовзі був обраний односельцями на голову сільської ради. Коли в українських селах почалась суцільна колективізація, її проведення на місцях комуністична влада поклала на голів сільрад. Діда обрали (чи призначили?) головою колгоспу. То була пастка: бачачи, як розгортаються подальші події, він, несучи відповідальність за родину, не міг «зійти з дистанції», заявивши, що не хоче бути головою, бо не підтримує «лінію партії» з її розкуркуленнями та виселеннями. Єдине, що він міг зробити – це намагатись залишатися людиною, пом’якшуючи скрізь, де можливо, становище односельців у страшні 1930-ті рр. Наприклад, попросив районного начальства, щоб забрали заїжджих комнезамів, які пов’язали та пограбували деяких мар’янівців, пообіцявши натомість: «Ми самі справимось». Як я тепер розумію, у тогочасній Мар’янівці був серйозний опір частини населення щодо колективізації. Поміж односельців були колишні амністовані вояки Армії УНР.

Запам’ятався епізод, як дід Тиміш ніс здавати селянські податки й на польовій дорозі його перестріли кілька чоловіків з «групи опору», запитавши, куди йде. «Ваші гроші несу». «А зброя у Вас є?» Відповів «Нема» і його пропустили. Дійсно, від запропонованої начальством зброї він рішуче відмовився: «Озброєного скоріше уб’ють». Усе життя дід Тиміш Васильович (як і мій батько, а потім і я) був безпартійним і намагався на все мати свою власну думку. Втім, про життя в Мар’янівці 1930-х рр. я вже більше знаю з пізніших батькових слів; дід мені такого не лише не розповідав, але й під час розмов з батьком стежив, щоб я малий не почув, «бо ще десь щось скаже…».

Тож про Голодомор (батько й мама казали «голод», «голодовка») я знав з розповідей батьків: «Вимирали цілими селами». Особливо врізався в пам’ять спогад моєї мами Ольги Федосівни Петенко (в заміжжі Кучеренко) (1926–2003 рр.), яка виростала в с. Осиково (нині – Бишівська ТГ). Запитавши про свою подружку «Мамо, а де Ніна?», вона почула відповідь: «Її батько з’їв». Мама пояснювала, що ті доведені до людоїдства селяни божеволіли від голоду, але й людоїдство їх не рятувало, оскільки в більшості вони також помирали.

Батькові розповіді про Голодомор помітно відрізнялись. У його Мар’янівці теж траплялися спухлі від голоду люди. Проте там голова колгоспу – мій дід Тиміш Кучеренко – організував громадські обіди: варили юшку з чечевиці, квасолі та ще Бог
знає з чого. На ті обіди з останніх сил сходилося все село. Серед них були попухлі від голоду, але, на відміну від сусідніх сіл, у Мар’янівці ніхто не помер. Він також намагався порятувати мешканців його рідної Колонщини, де мав багато родичів і друзів.

Розповідаючи все це, мій батько вважав, що голод був штучним, хоч і не міг збагнути логіки партійного керівництва.

Просто вважав Сталіна деспотом, який «не любив» українців». Свій висновок про штучну природу Голодомору він підтверджував спогадом, як уже в часи хрущовської «відлиги» на фабриці, де він працював, виступаючого на лекції пропагандиста хтось з робітників запитав, чи був голод 1932–1933 рр. штучним, а той не зміг відповісти. Тиміш Васильович пробув на посаді голови колгоспу упродовж 1930-х рр., де після 1933 р. ще був 1937. Згоден з батьком, що від НКВД захистити односельців було значно важче, ніж від голоду, коли ночами до їхньої хати приїжджали енкаведисти зі словами: «Веди, где живет…» той чи інший мар’янівець. Що йому лишалось робити? Хоч і були випадки, що дідові траплялось переконати «гостей» у помилці, коли вони замість багатого мар’янівця, який уже давно виїхав з села, хотіли забрати якогось його однофамільця. У відповідь на жіночі й дитячі плачі в селянських хатах енкаведисти заспокоювали родину: «Не волнуйтесь, разберутся и он завтра вернется!» І тут же, вивівши нещасного за поріг, стусали прикладом у спину: «Ану давай …, вперед!». Майже ніхто з них не повернувся. А в діда Тимоша надовго був важкий нервовий зрив.

У 1941 р. він не евакуювався. Коли з приходом гітлерівців місцеві «фольксдойче» (в Мар’янівці, крім етнічних українців, ще мешкали німці, чехи, поляки) порекомендували Тимоша Васильовича на посаду сільського старости, дід відмовився. Старостою став один з місцевих німців. А 1943 р., після повернення радянського війська, діда Тимоша забрав СМЕРШ: «Почему тебя не расстреляли немцы? Значит, сотрудничал с оккупантами?» Випустили, взявши підписку, що він буде доносити, хто і що в Мар’янівці сказав. Побачивши, що Кучеренка відпустили, в селі вирішили: тепер не одного заберуть. Але вдома дід так і сказав перед родиною: «Не піду я туди, нехай роблять зі мною, що хочуть». Фронт пішов далі на захід, для СМЕРШу там було достатньо роботи, і його вже не чіпали.

Тиміш Васильович і Марія Іванівна Кучеренки мешкали і далі в Мар’янівці. Двоє старших синів Степан і Микола на війні «пропали без вісті», дочка Нюся (Ганна, в заміжжі Нестеренко) пішла працювати до Києва, а мого батька Шуру у 1943 р. сімнадцятирічним мобілізували на Далекий Схід, де у 1945 р. кинули на війну з Японією. Втративши двох старших синів, дід Тиміш вважав, що й Шура вже не повернеться. Чув розповіді, як він дома ходить, щось робить по господарству, а потім стане і плаче… Але батькові пощастило вижити, у 1950 р. він був демобілізований, а згодом, одружившись, осів у київському передмісті Боярці. До нього в Боярку після смерті дружини Марії (1955 р.) переїхав дід Тиміш. Помер 21 квітня 1966 р. в Києві. Похований у Колонщині.

Старожили Мар’янівки і Колонщини довго зберігали добру пам’ять про Тимоша Васильовича Кучеренка, який за тих пекельних, диявольських умов прагнув завжди залишатись людиною.

Підтвердженням тому є записана 2009 р. мною на диктофон розповідь Параски Сергіївни Кулик (1923–2017 рр.) – уродженки Мар’янівки, яка згодом працювала вчителькою в Колонщині. Варто додати дослідження краєзнавця Євгена Букета «Колонщина». Але найголовніше – розповіді моїх діда і батька, які я щойно переповів.

Нехай то буде їхня сповідь. І моя.

Микола КУЧЕРЕНКО,
провідний науковець
Історико-меморіального
музею Михайла Грушевського.

Додати коментар