Закінчився футбольний сезон на Макарівщині. Нарешті після довгої паузи, чемпіоном став ФК «Партизан» з Кодри. А тому, що називається, по гарячим слідам, ми вирішили поспілкуватися з віце-капітаном переможців Богданом БІЛЯВСЬКИМ. тим паче, вболівальникам з досвідом цей гравець дуже добре відомий. Говорили не лише про футбольне. Що вийшло з цього – читайте.
– Богдане, звідки ти родом?
– Народився і до 16 років я мешкав у с. Забуяння на Макарівщині. Тут зараз живуть мої батьки.
– У якій школі ти навчався?
– Я закінчив місцеву школу. У моїх планах було спочатку закінчити 9 класів Забуянської школи і йти вчитися далі. Але зго
дом плани змінилися і диплом про закінчення 11 класів все ж отримав у рідному селі.
– Яким учнем ти був у школі? Які оцінки маєш в атестаті?
– Якщо чесно, то в школі я був босяком. А щодо оцінок, то у 11-му класі середній бал мого атестату був 8,7.
– А хто з вчителів на тебе справляв найбільше враження?
– Коли я вчився в Забуянні, то школа була високого рівня. Вчителі були дуже сильними. І з усього цього колективу і досі згадую, нині покійного вчителя історії Івана Євгеновича Кошмана. Я відвідував всі його уроки. А виклад матеріалу завжди слухав з відкритим ротом.
І сьогодні після багатьох років, маючи власний педагогічний досвід, можу з впевненістю сказати, що всі вчителі у Забуянні дали мені дуже сильну базу знань.
– З якого віку ти займаєшся футболом?
– Я навчався у 2-му класі, коли до Забуянської школи вчителем фізкультури прийшов Микола Петрович Синяченко. Він для мене і досі є Людиною з великої літери. Саме завдяки йому, у моєму житті відбулося багато кардинальних змін. І саме завдяки Миколі Петровичу я став захоплюватися футболом.
– В яких секція чи спортивних школах ти займався?
– Під час навчання в школі я ходив у ДЮСШ до Миколи Петровича Синяченка. У 10-му класі спільно з Миколою Петровичем вирішив спробувати вступати до Інституту фізкультури (Національного університету фізичного виховання і спорту України – В.Г.). Мене багато хто відмовляв від такої ідеї. Говорили, що заклад дуже сильний і без грошей не поступиш. І все ж ми з Миколою Петровичем вирішили спробувати. Я і досі вдячний йому за те, що він мені у той час дуже сильно допоміг.
Я через ДЮСШ отримав спортивний розряд, адже був переможцем багатьох спортивних змагань серед школярів. У мене було досить багато кубків та нагород.
Першим вступним іспитом була фізична культура. Ще до здачі, для себе вирішили, що ми лише пробуємо і якщо не вийде
засмучуватися не будемо. Скажу чесно, на іспиті вперше побачив справжній 25-ти метровий басейн. Але незважаючи на це, я показав перший результат серед вступників. Потім були іспити з української мови і біології. Диктант написав хорошо, а біологію здав посередньо. І все ж через певний час, коли поїхав дізнаватися результати, побачив, що я поступив. Мобільного телефону тоді я ще не мав. І все ж першим повідомити про вступ поїхав у Королівку до Миколи Петровича Синяченка. Для нього ця новина була вражаючою.
А тому футболу навчався лише в макарівській ДЮСШ.
– Чи пам’ятаєш ти всі свої команди, за які грав?
– Відразу так і не згадаю. Їх у мене було дуже багато. Скажу лише так всі ці команди об’єднує одне – високі завдання. Коли я навчався у 9-му класі Микола Петрович Синяченко почав мене трішки загравати за королівську команду «Росія». Команда була дуже сильна, конкуренція висока. І все ж мене Микола Петрович випускав на 5–10 хвилин на поле.
Коли я був студентом, В’ячеслав Ольховець створив команду «Здвиж» Макарів. І я там пограв. В’ячеслав теж вчився в інституті фізкультури і запросив мене. Результатів високих не мали. Скажу так, грали більше у своє задоволення.
Потім Ігор Солоненко створив у Макарові «Абрис-альфа». Запросив мене. У цій команді уже ми давали результат. Стали чемпіонами району. Виграли Кубок. До речі, ця подія сталася на День незалежності. А у фіналі перемогли «Партизан» з Кодри з рахунком 4:0.
Згодом Мирослав Землін створює ФК «Макарів». Він особисто два сезони спостерігав за моєю грою. А потім запросив у свою команду. Спочатку, за домовленістю, я один сезон за ФК «Макарів» грав у обласних змаганнях, а за «Абрис-альфа» у районних. А через рік повністю зосередився на грі у ФК «Макарів».
Якщо ще говорити про команди Макарівського району, то у моїй біографії були: «Колос» Мотижин (виграв Кубок району), «Альтіс» Копилів (зіграв лише дві гри), «АЛЬТА» Макарів, «Здвиж» Маковище (участь в обласній першості).
Але моє становлення як футболіста відбувалося в ФК «Макарів».
– Кого з тренерів, крім Миколи Петровича Синяченка, ти ще згадуєш з приємністю?
– Коли навчався в інститут то у нас був Андрій Антонович Голякевич. Ми досить багато під його керівництвом виграли у футзалі.
Наша команда була постійно серед призерів студентських чемпіонатів.
Ну і звичайно ж зараз у «Партизані» Сергій Борисович Коновалов.
– А як ти потрапив у ФК «Партизан» з Кодри?
– Коли я уже грав за «Здвиж» з Маковищ, то «Партизан» був середняком районних змагань. І тут якось телефонує мені Олександр Пірнач (віце-президент ФК «Партизан» – В.Г.) і пропонує перейти до них. Я попросив час щоб подумати. Але після того як Олександр розповів про плани на майбутнє, сумнівів у мене уже не було. Перший сезон був не вдалий. А ось два наступних я з впевненістю можу назвати кроками вперед.
– Трішки провокаційне питання. ти грав за ФК «Макарів» та ФК «Здвиж», який уже зараз немає на футбольній карті Макарівщини. Чи не варто тепер хвилювати за долю ФК «Партизан»?
– Скажу так. Поки у «Партизана» є Матвій та Іван Євсеєнкі, Олександр Пірнач та Сергій Коновалов, то йому нічого не загрожує.
– Яка твоя найулюбленіша позиція на футбольному полі?
– У ФК «Макарів» я дебютував правим захисником. Цьогоріч за «Партизан» грав правого півзахисника, лівого захисника,
нападника. А тому на своєму досвіді, можу говорити, що мене більше до вподоби гра на фланзі. Чи то захисник чи то півзахисник немає значення. Хтось може сказати, що легше всього грати нападником. Я б так не стверджував. Ця позиція для мене є важкою. Потрібно постійно рухатися, шукати вільну позицію, відкриватися під пас, боротися з захисниками. На цій позиції дуже багато роботи без м’яча, як результат велика втрата енергії.
З моїм характером на полі мені легше все таки грати на фланзі.
– Скільки на твоєму рахунку забитих голів? Ти їх взагалі рахуєш?
– Цьогоріч, перед початком сезону, мав парі з Костянтином Седловим, що заб’ю 8–9 голів. То мені довелося рахувати. І я
маю 9 забитих м’ячів. Але рахунок вів, лише тому, що було парі. А так голи не рахую. Я командний гравець. Для мене головне щоб перемагала моя команда, а скільки забив то уже інше питання.
– А щодо найкрасивішого, найважливішого чи найкумеднішого голу?
– Чесно. Маю лише один важливий гол. Це той що забив у 2020 р. у ворота «Прайду» з Королівки при рахунку 1:1.
– Який матч на тебе справив найбільше позитивне враження?
– Так. Це моя перша гра на область у складі ФК «Макарів» з Яготином. Грали у Макарові. У команді були дуже сильні футболісти. Я був молодим пацаном, який лише щойно прийшов у команду.
У роздягальні видали мені форму. Я уже задоволений, що потрапив до заявки. І тут Олександр Богдюк, капітан команди, говорить щоб я готувався грати правого захисника.
Ми тоді перемогли 3:1. Я, як говориться, каші не зіпсував. У центрі захисту грав Олександр Ганько з Житомира. Він всю гру мені підказував, допомагав. Гра для мене пройшла чудово.
– А гра, яку хотілося б забути?
– Це одна з останніх ігор у складі ФК «Макарів» на обласному рівні проти ФК «Асканія-Флора». Ми тоді програли 1:8. А перший гол нам забили рикошетом від мене. Я не був винуватий у голі. Але неприємно, що саме розгром почався з такого моменту.
– Нагороди, які виграв у районі пам’ятаєш?
– Якщо чесно, ні. Був чемпіоном, вигравали Кубок району, одним з останніх у складі ФК «Макарів» виграли Суперкубок району. Але скільки точно і чого не рахував.
– Ти можеш на своєму прикладі порівняти районні чемпіонати до і після об’єднання. Командам це пішло на користь?
– Після об’єднання чемпіонат став сильним. Конкурентоспроможних команд стало більше. А от організаційні питання на дуже низькому рівні. І це дуже погано.
Я свого часу грав у чемпіонаті Васильківського району за команду з с. Плесецьке. Так організація того чемпіонату справила на мене приємне враження.
Наш же чемпіонат, у порівнянні з тим, можна назвати не організованим взагалі. Найбільше мені особисто не подобається ситуація з перенесеними матчами. Так наприклад «Юніор» і «Бородянка» і досі не зіграли. І це добре, що «Партизан» не залежить від цього матчу.
І таких прикладі у Об’єднаному чемпіонаті дуже багато.
– Твій варіант трійки найкращих гравців Об’єднаного чемпіонату?
– Так сходу не готовий дати відповіді. Трійку точно не назву, бо не всіх суперників знаю навіть по прізвищам. А от кого б точно назвав серед кращих, то це Вадима Коломаренка.
Людина у 38 років може дати фору багатьох молодим учасникам чемпіонату. І те, що він виходить у стартовому складі у тренера Сергія Коновалова про Вадима говорить дуже багато.
– Поговоримо трішки детальніше про «Партизан». Ти є віце-капітаном команди. Як тебе обрали?
– Цьогоріч. Під час першої гри у Бородянці (проти ФК «Легіон» – В.Г.) Сергій Борисович оголосив команді, що капітаном є Вадим Коломаренко, а я – віце-капітан. І оскільки тоді Вадима не було, то я виводив команду на поле з пов’язкою. І на цьому куражі, я навіть два голи забив.
– Як віце-капітан, розкажи про вклад президента клубу Матвія Євсеєнка у чемпіонство.
– Таких Людей як Матвій Ігорович в районі дуже мало. Він просто живе клубом. Завжди у своєму щільному графіку знайде час щоб відвідати і тренування і гру команди.
Найкращий приклад вкладу Матвія Євсеєнка, це спорудження стадіону. Більшість фінансування – це його. Але при цьому він особисто приходив і на рівні з усіма працював на стадіоні. Він нам не вказував що робити, а сам ставав і робив. Таких президентів клубів я не зустрічав.
– Що змінив у клубі прихід Сергія Коновалова?
– Насамперед у роздягальні з’явилася дисципліна. Сергій Борисович самостійно визначає склад команди на гру. І його авторитет не піддається сумніву. Не готовий, на поле не вийдеш. І немає значення чи ти приїхав з Києва, чи ти місцевий, чи ти молодий, чи ти гравець з досвідом. Грає той хто готовий.
Також тепер у нас перед кожною грою обов’язкова розминка і тактичне роз’яснення від Сергія Борисовича.
У Сергія Борисовича, як у справжнього професіонала є повага до кожного гравця. Я на завжди запам’ятав його слова перед початком чемпіонату: «Ви не професіонали, кожен має право на помилку. Але прошу добросовісно виконуйте поставлені завдання».
Також Сергій Борисович, у порівняні з минулими чемпіонати, додав у нашій команді впевненості.
– Ну і не можемо пройти повз постать віце-президента Олександра Пірнача. Розкажи про його вклад у чемпіонство.
– Олександру Пірначу футбол дуже добре знайомий. Він сам свого часу пограв у «Партизані». Хоча особисто я проти нього не грав.
У житті це дуже чуйна і добра людина. Він гарний організатор. Мені дуже подобається його прямолінійність. З ним завжди приємно спілкуватися. Він скаже як є і завжди допоможе.
На тих матчах де був відсутній Сергій Коновалов Олександр Пірнач його досить вдало заміщав.
Він своїми слова налаштовував команду на перемогу. Дуже багато гравців, зокрема і я, прийшли в команду після персональних розмов з Олександром Пірначем. На сьогодні без нього ми не уявляємо жодного виїзду команди.
– У другому колі у «Партизані» з’явився нападник Віктор Сидоренко з Грузького. Вболівальники помітили, що у вас з ним склався досить вдалий атакуючий тандем. Це так?
– Я Віктора Сидоренка знаю досить давно. Ми уже кілька разів з ним пересікалися. А взагалі на футбольному полі, я відаю перевагу командній грі, а не індивідуальній. Для мене краще віддати пас партнеру, ніж забити самому. А тому я намагаюся шукати футбольну мову з усіма в своїй команді.
Жалкую, що не залишився в команді Микола Хмільовський. Я з ними також дуже давно знайомий і ми знаходили спільну мову на полі.
А Віктор Сидоренко теж командний гравець. От тому і склався у нас тандем.
– Цьогоріч твій гол, про який ти уже згадував приніс «Партизану» чемпіонство. Поділися думкою, що відчуває гравець, коли забиває такі м’ячі.
– Забивши цей гол, я мав подвійне відчуття. По-перше, приємно, що я приніс своїй команді чемпіонство. По-друге, після стартових голів, я довго не міг забити, і тут нарешті після скількох турів цей гол.
Також приємно, що чемпіонський гол вийшов трудовим. Я м’яч виборов у захисника, сам добіг до воріт і пробив голкіпера.
Чесно, дуже хотілося радість забитого м’яча розділити з вболівальниками, але через коронавірус, їх на стадіоні не було.
– У житті тебе всі знають, як добру та чуйну людину. А на футбольному полі ти повна протилежність, про що свідчать три жовтих картки за сезон. Чому так?
– Дійсно на полі я зовсім інша людина, а ніж в житті. На полі я злий, можу і мат вжити. Але відразу після фінального свистка я підійду до суперника і потисну йому руку без злого умислу. Ось такий я емоційний на футбольному полі.
– У 2020 році ти реалізував мрію багатьох молодих футболістів: вийшов на поле у футболці «Динамо» Київ. Розкажи про свої почуття в той момент.
– У перерві товариського матчу до мене підходить Сергій Коновалов і повідомляє, що я у другому таймі буду грати за «Динамо». У мене відняло мову.
Зайшов в роздягальну, бутси і форма уже підготовлені. Бути в команді «Динамо» з такими легендами як Яшкін, Яремчук, Грицина і Коновалов це не описується словами. Навіть у своєму віці ці зірки грають в супер футбол.
А молоді можу сказати: «Будь яка мрія здійсниться, якщо Ви для цього докладете зусиль».
Хотілося ще забити гола, але все ще попереду.
– Під час, уже згадуваного, дня народження «Партизан-Арени» ти проводив велику кількість дитячих конкурсів. Діти тебе слухати з відкритими ротами. Ти легко знаходив з ними спільну мову. Чи немає бажання допомагати Сергію Борисовичу Коновалову у дитячі школі, яку планує відкрити Матвій Євсеєнко при ФК «Партизан»?
– Дійсно я зараз працюю педагогом і маю постійним контакт з дітьми. Мені ця робота подобається. А тому скажу чесно, якщо буде пропозиція щодо дитячої школи при «Партизані» то я відразу на неї погоджуся.
– Маючи досвід гри на обласному рівні, скажи чи готовий «Партизан» до ігор вищого рівня.
– Різниця між районним і обласним чемпіонатом дуже велика. В області гравці навіть думають по-іншому. А тому тим складом, який став чемпіоном, ми не зможемо виконувати високі завдання.
Щоб бути конкурентоспроможними ми маємо підсилюватися.
– Ну і нашим читачам буде цікаво дізнатися, чим ти займаєшся поза футбольним полем. який основний вид твоєї діяльності?
– Як уже говорилося, поза футбольним полем я педагог. Працюю в приватній школі «Britannica School». Є вчителем фізичної культури. У цьому закладі працюю уже п’ятий рік. Серед моїх вихованців багато дітей досить відомих персон України. Але навіть з ними знаходжу спільну мову і ми разом чогось досягаємо.
– Ти, крім футболу, маєш ще хобі?
– Якщо не брати до уваги футбол, то моїм хобі є моя робота. Я з дітьми в школі проводжу до 12 годин в день.
– Під час передвиборчої програми президент України обіцяв вчителям заробітну плату в 4000 доларів. Ми уже знаємо, що вчителі в селі не мають навіть 300 доларів. А як з заробітною платою у вчителя київської приватної школи?
– Скажу чесно. Маю більше ніж вчителі на селі. Маю понад 400 доларів. Але і близько до 4000 не доходить. Хоча, маючи за плечима 9 років педагогічного стажу, скажу, що ці люди заслуговують на заробітну плату і більшу ніж обіцяв президент.
Особисто я б, з радістю, погодився працювати і в Кодрі і в Забуянні, як би була адекватна заробітна плата.
– Твої побажання читачам та передплатникам газети «Макарівські вісті».
– Хочу побажати, щоб якомога швидше закінчився цей важкий рік. І у ньому залишилося все погане. А в домівки до читачів прийшов новий рік і приніс лише все хороше.
Всім мешканцям району хочу побажати менше злитися. Адже більшість наших негараздів саме через злість.
«Макарівським вістям» бажаю побільше передплатників.
А тим, хто ще має сумніви, говорю: «Чемпіони передплачують «Макарівські вісті»!
– Дякую за розмову.
– Вам дякую за цікаві питання.
Спілкувався Віталій ГЕДЗ.