СИН ЗАБУЯНСЬКОГО ПОМІЩИКА

0

Від редакції: останнім часом все більше і більше маємо досліджень з історії Макарівщини. Проте деякі періоди і досі залишаються маловивченими. Так одним з таких є буремний час 1917–1923 рр. І щоб хоч трішки дізнатися про нього ми розпочинаємо серію публікацій саме про події Визвольних змагань і Макарівщину.

Родина Єремієвих з’явилася на теренах сучасного Макарівського району Київської області 1849 року, коли Тетяна Михайлівна Єремієва придбала за 2500 рублів маєток у Юрові, до якого належало також село Коптіївка (тепер – Копіївка). Її чоловік, Стефан Трохимович Єремієв, служив при Київському генерал-губернаторові Дмитрові Бібикову (відомому своєю участю в ліквідації Кирило-Мефодіївського братства) чиновником доручень, був автором кількох брошур.

З наявних в архівах документів можна зробити висновок, що справи в Єремієвих йшли не дуже добре. 1858 року Стефан Єреміїв за 18 тис. рублів придбав маєток у сусідній з Юровом Красній Слободі, проте вже 1869 року продав його Михайлові Михайловичу Хижнякову. А в 1875 році колезький асесор Стефан Трохимович Єремієв придбав маєток у Забуянні, взявши для цього позику 165 тис. рублів у Київському земельному банку. До цього маєтку також належали Кодра, Буда (тепер – Макарівська Буда) і Соболівка. У 1880 році Стефан Єремієв помер. За висновком Лаврентія Похилевича його «передчасно звели в могилу» саме тяжкі умови придбання забуянського маєтку.

У 1880 році Юрів і Коптіївка належать почесному мировому судді Михайлу Стефановичу Єремієву, а вже у 1883 році – Оресту Георгійовичу Соколовському. Маєток в Юрові пішов «з молотка» на виплату боргових зобов’язань його колишнього власника.

Більше дізнаємося про родину Єремієвих з листа українського громадського і політичного діяча, журналіста, дипломата, члена Української Центральної Ради від студентських організацій Києва Михайла Михайловича Єреміїва (Єремієва) до онуки, який він написав уже на схилі літ:

«Кохана моя Ганнусенько. Для того, що Ти зацікавилася нашою генеалогією, подаю Тобі деякі відомості про нашу родину. По правді мовити, я не знаю багато, бо всі наші родинні документи згоріли в 1875 році при пожару нашої хати в Юрові, на Київщині. Коли я був малий, то це була доба демократизму і ніхто не цікавився геральдикою. Мій Батько, а твій Прадід Михайло Степанович, казав мені, що герб нашої родини є в Петербурзі в 3-й книжці шляхетних родин, але, що позаяк все згоріло коли він мав тільки 24 роки, він пам’ятає тільки, що там були дві козацькі шаблі.

Він також сказав мені, що рід наш походить з Єремієвки, чи Веремієвки над Дніпром, де був колись замок для оборони Татар. На початку XIX століття, зайшла якась родинна сварка і частина родини переїхала до Київа. Коли моя сестра Катя поступила в Київі до ліцею, то там були дві дівчини Єремієви — Катя і Таня, і мій Батько казав, що це наші родички з Веремієвки.

С початку київська частина родини жила в бідності, але мій Дід, а Твій Прадід був людиною дуже здібною і зробив велику адміністративну кар’єру. Він був Директор Канцелярії Генерал-Губернатора і мав бути Губернатором, але він був Українець і коли заарештували Шевченка, то він сховав самі важні папери і тим його спас, бо його могли повісити. Ці папери також згоріли в Юрові, але він їх декому показав. Про цю справу якось довідалися і він мусів подати до демісії ще молодим. Він мав маєток Юрів і став купляти иньші, бо тоді це було недорого. В Юрові було 1500 гект., де він сам жив, а до того він мав Красну Слободу — 800 г., Вужи — не знаю скільки і Тростянку (тепер – урочище біля села Забуяння), де було 5500 г., все ліс. Він продав Красну Слободу свому кузену Михайлу Хижнякову, продав також Вужи, а, коли він помер, то один сусід Соколовський зробив шахрайство і відібрав його від моєї бабуні Тетяни Михайловни, яка була дочкою Михайла Хижнякова.

Бабуня скоро померла, а мій Батько переїхав в Тростянку, де ми жили до самої революції. Мій Батько мав три сестри. Маруся, Ольга і Юльця. Щоб не ділити Тростянки, він їм купив маєток Борщів (тепер – Радомишльський район на Житомирщині) за 30 кіл. від Тростянки, де вони жили аж до революції».

Освіту Михайло Єреміїв здобував у київських навчальних закладах: у Другій та Восьмій гімназіях, Університеті св. Володимира та Політехнічному інституті. Під час навчання в інституті очолював українську студентську громаду і відбув перше «політичне» покарання за переконання — 6 тижнів у Лук’янівській в’язниці за співпрацю в студентському оргкомітеті зі святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

Юнацька активність стала для нього сходинкою до великої політики. Він був добре знайомий з М. Міхновським, Є. Чикаленком, Д. Дорошенком, П. Понятенком, М, Синицьким, І. Стешенком, С. Єфремовим та іншими діячами того часу. Як представника студентських організацій Києва його було обрано на Всеукраїнському національному конгресі 1917 року членом Української Центральної Ради. М. Єреміїв увійшов до складу ЦК УСДРП і репрезентував партію в Малій раді, обіймав посаду секретаря УЦР (6 листопада 1917 р. — 23 березня 1918 р.), редагував «Вісти з Української Центральної Ради». За доби Директорії УНР він долучився до творення української дипломатичної служби: працював секретарем Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Італії (1919–1920 рр.), редагував її друковане видання «La Voce del Ucraina». Після завершення діяльності місії 1921 року переїхав до Відня, потім — до Праги, викладав в Українській господарській академії в Подєбрадах (1924–1927 рр.), заснував і очолив Український центральний спортивний союз. Від 1928 року (з деякими перервами) до смерті 16 вересня 1975 року мешкав у Женеві.

У спогадах Михайла Єремієва «За лаштунками Центральної Ради», опублікованих у журналі українського історичного товариства «Український історик» (Нью-Йорк – Мюнхен, 1968, №1–4), які мені люб’язно надав Роман Коваль, є ще один цікавий фрагмент, пов’язаний з історією Макарівщини і подіями на її теренах в 1914 році:

“На самому початку війни на Україні сталися деякі події, які залишилися невідомі історикам, а тому про них варто згадати.
При оголошенні мобілізації на Київському Поліссі, де був наш родинний маєток, а саме в Макаровській окрузі, вибухли досить великі розрухи. Цього можна було очікувати, бо наш район був знаний ще з часів Гайдамаччини як бурхливий та небезпечний. Тут ходив колись Чортовус з своєю ватагою, тут переховувався Залізняк перед повстанням і населення ще за моїх часів зберегло старі козацькі ціхи. В кожній хаті була рушниця, гарно вирізьблена порохівниця, видовбана в оленячім розі, а також мисливська торба, зроблена традиційно з борсучої шкури з випханою соломою головою.

Хлопці ходили на засідки, не питаючи чий ліс, подорожувати вночі було небезпечно і, навіть, під большевиками моє рідне село Забуяння, ставило завзятий опір червоним під проводом отаманші Марусі, колишньої товаришки моїх дитячих забав.

Отже, як тільки мобілізація була оголошена, декілька тисяч хлопців на місце того, щоб зголоситися, втекли в ліси, потворили ватаги і декілька днів ходили від села до села, накладаючи харчову контрибуцію на дідичів і підмовляючи
селян до повстання. Але вони не мали справжніх ватажків, ні політичного проводу і справа закінчилася в Макарові, старокозацькому сотенному містечку, де урядник Лисиця застрелив одного хлопця, а решта, не маючи інших виглядів, зголосилися до військової округи і не були покарані».

Як бачимо, член УЦР Михайло Єреміїв вважав своїм рідним селом Забуяння, але за метричними даними, які віднайшла доктор історичних наук, професор Ірина Матяш, він народився 7 лютого 1889 року в с. Новоселиця Новоград-Волинського повіту, де його батько, Михайло Стефанович Єремієв працював у той час суддею.

Запорозький козак Семен Чортоус, якого згадав у спогадах М. Єреміїв, і справді діяв у волинських лісах в кінці 1750-х – на початку 1760-х років. Говорили, що його повстанці «перетворили на попіл ціле містечко» в Овруцькому повіті, а євреїв вирізали до ноги. Переказ про Залізняка, який перед Коліївщиною разом із Іваном Бондаренком інспектував на Макарівщині старі козацькі схрони, знаходимо в спогадах Володимира Покотила. Можемо припустити, що мали вони в основі своїй дійсні події.

Ще одна цікава деталь. Олександру Тимофіївну Соколовську, відому під псевдо Маруся, М. Єреміїв називає «колишньою товаришкою моїх дитячих забав». За різниці в віці у 13 років (нар. Олександра 14 грудня 1902 року) навряд чи в них могли бути спільні забави в дитинстві.

Хоча якщо їхні батьки були знайомі, то Михайло міг бавитися з маленькою Сашею. Маєток у Юрові, який Єремієви продали Оресту Соколовському, під час Визвольних змагань зруйнований не був. Старожили розповідали, що він був неймовірної краси: висаджені алеї бузку, барбарису, до річки — алеї з лип, а біля річки стояли дві альтанки для відпочинку. Згадували, що поміщики Соколовські були дуже порядними і розумними, людям платили непогано, а їхнім дітям навіть давали придане. До Соколовських просилося багато людей на роботу, але не всіх брали: тільки роботящих і порядних. Поміщики самі лікували своїх робітників, адже були медиками. До господарів часто приїздив відпочивати знаменитий живописець Микола Реріх.

Під час революційних подій місцеві селяни вночі кіньми відвезли поміщиків Соколовських у Фастів на поїзд. Проте, в селі залишився їх син Юрій з дружиною, яка пізніше, коли в саду біля маєтку побудували маленьку дерев’яну школу, вчила сільських дітей. А в самому маєтку після встановлення радянської влади розташувався дитячий будинок.

Чимало інформації міститься в документах унікальної колекції Михайла Єреміїва, яка з початку 1980-х рр. зберігається в Національному архіві Канади (тепер — Бібліотека і архіви Канади). Щоправда для користування ними необхідне отримання спеціального дозволу від представників родини Михайла Єреміїва, які передали його архів на зберігання. У складі фонду Михайла Єреміїва — особисті та родинні документи (в тому числі й відомості генеалогічного характеру), дипломатичні документи, приватне та офіційне листування, фото, газетні вирізки тощо.

Сподіваюся, з часом усі вони будуть введені до наукового обігу.

Євген БУКЕТ.

Додати коментар