Отець Тарас СИДІЛО: «Я НІКОЛИ НЕ СТАВИВ СОБІ ЗА ЦІЛЬ ПОТРАПИТИ ДО ЯКОЇСЬ КОНКРЕТНОЇ КОНФЕСІЇ…»

0

Розшукуючи співрозмовників для газети від 2 жовтня, зрозуміли, що пройти повз протоієрея Тараса СИДІЛО ми просто не може. 30 вересня Храмове свято церкви, де він є настоятелем, а 4 жовтня – День вчителя, а отець Тараса викладає «Етику християнського життя» в Мар’янівці. Тим паче отець Тарас є греко-католицьким священиком, а ця конфесія для багатьох читачів є маловідомою. Розмова мала вийти цікавою та пізнавальною. Чи вдалося нам так, читайте і вирішуйте.

– Отець Тарасе звідки Ви родом?

– Я родом з Львівщини. Народився в с. Кам’янобрід Яворівського району Львівської області.

– Як Ви потрапили на Макарівщину?

– На Київщину, зокрема Макарівщину, я приїхав як священик української греко-католицької церкви за контрактом. Я така людина, що не люблю довго сидіти на одному місці. На Макарівщину приїхав на кілька років. 1 вересня 2020 року у мене закінчився попередній контракт, і ми думали з родиною, що робити далі. Як результат, прийняли рішення продовжити контракт ще на три роки. А тому як мінімум до 2023 року я буду мешкати ще тут на Макарівщині.

– Чи були раніше у Вашій родині священики?

– Ніколи у мене в роду не було священиків. Я перший. Мало того, у мене в родині не було нікого, хто б мав хоч якесь відношення до служби в церкві. Ні дяків, ні співців.

– Як в родині сприйняли новину про вступ до духовної семінарії?

– Ця новина викликала дуже велике здивування. Чому? Я з дитинства був дуже «буйним» і нетерплячим. І тому коли чули, що бажаю стати священиком, це викликало величезну дивину у рідних. Моя мама не вірила до кінця, що я все таки захочу бути священиком. Але дякувати Богу у мене все вдалося. І мама згодом побачила моє бажання і повірила в мене. Скажу відверто я відразу і сам не вірив, що стану священиком. Я приїхав дивитися результати вступної кампанії до Львівської духовної семінарії. І розпочав шукати своє прізвище внизу за червоною лінією, тобто серед тих хто не вступив. Але тут мені говорять: «Дивися у верхній частині». Я відповідаю: «Не можу бути такого». А мені повторюють: «Ти все ж подивися. Приглянься». Я піднімаю очі, а я другий в списку. Загалом вступало 50 осіб, і я виявився другим по кількості набраних балів.

– Що Вами керувало при виборі вступу до духовної семінарії?

– Сам не знаю. При вступі до духовної семінарії засідала комісія зі священиків. Вони мене на співбесіді запитали: «Яка причина Вашого вступу до семінарії? Що Вас спонукало сюди вступати?». І тоді я відповів: «А я не знаю». І до сьогодні я цієї відповіді так і не знайшов. Але єдине, що я зрозумів для себе, це те що той шлях, який я тоді обрав мені зараз дуже подобається. Він для мене є комфортним і я почуваю себе щасливим. Я уже помітив, як Господь Бог мене підводить поступово до різних цікавих подій, знайомить з різними цікавими людьми. Для мене це розуміння того, що тоді я обрав правильний шлях. Мені досить часто казали: «Чи тобі це вигідно? Чи тобі це потрібно? Це будуть певні обмеження. Це буде зовсім інший стиль життя. Ця праця не буде тебе годувати». Я відповідав: «Все те, що людині буде до вподоби і буде лежати на серці і вона буде цим жити, воно буде годувати. Це буде вигода цієї людини».

Я не ставив собі ніяких матеріальних цінностей. Мені це подобалося з дитинства. У мене дорога до школи йшла поруч з храмом. Перед школою я забігав до церкви, щоб прочитати «Отче Наш». Коли йшов зі школи, храм був зачинений. І тому я йшов додому, робив уроки, виконував домашню роботу, а потім йшов до храму на вечірню службу. Уже в 6-му класі я прислуговував в храмі. Після цього я зрозумів, що це уже певна відповідальність. І я намагався складати графік так, щоб встигати все. І в школі, і в дома, і в храмі. Потім я почав співати в храмі. Потім поступив до музичного церковного училища на співця. А після 1-го курсу училища, я поступив до духовної семінарії. А тому зараз я щасливий.

– До якої конфесії належать Ваші рідні?

– У мене фактично вся родина православна. Мене часто запитують: «Як так вийшло, що з православної родини, я став греко-католицьким священиком?» А відповідь дуже проста. Мені до православного храму ходити було дуже далеко. Греко-католицький був набагато ближче. Для мене як тобі так і зараз немає якоїсь кардинальної різниці в тому до якого храму ти ходиш. Важливим тут є те, що ти там робиш. Чи правильно робиш, те що ти повинен робити. Можна бути в різних конфесіях і недостатньо робити і недостатньо цим жити. У мене мама є православною, і коли я зараз приїжджаю на Львівщину, ми з нею йдемо до православного храму. Я дуже в тісних дружніх стосунках з православним священиком з храму, до якого ходить мама. Ми з ним один одного і до сьогодні підтримуємо. Я ніколи не ставив собі за ціль потрапити до якоїсь конкретної конфесії. Мені головне було, щоб там все подобалося.

– Коли ви з Львівщини їхали на Київщину чи не було у Вас страху щодо Вашого сприйняття тут?

– У мене перемагала цікавість. Тому що мені всі мої друзі, які стали священиками казали: «Що ти робиш? Куди ти їдеш? Чого тебе кудись рве? Хіба тобі тут погано?» На той момент я уже служив у Львові, у залізничному районі, у храмі, який був збудований у 1930-х роках. До речі, з благословення Великого мужа українського народу Андрея Шептицького. А тому для багатьох було дивно, що я вирішив їхати туди де невідомо, що мене чекає, туди де нічого немає, туди де все доведеться починати з нуля. І мені наголошували, що там на Київщині немає греко-католиків і що мені буде важко. Потім мене ще страшали, що немає гарантії, що я буду в Києві. Адже я їхав до Київської архієпархії, а вона на сьогодні охоплює 5 областей. Але всі ці розмови мене не лякали, а навпаки пробуджували цікавість.

І справді я їхав з родиною і не знав, що нас очікує в Київській архієпархії. Коли я прибув на місце, мене єпископ першопочатково призначив до Радомишля. У цьому містечку історично був центр київських греко-католицьких митрополитів. І там були поховання наших трьох митрополитів. Потрібно було розпочати археологічні розкопки. Потрібно було досліджувати історію перебування греко-католиків в Радомишлі. Я сказав, що є замолодими до такої і роботи і не готовий взяти таку відповідальність. Владиці Йосипу я сказав, що до Радомишля має бути призначений більш старший і досвідченіший. І мене почули і сказали, що дадуть інше місце. І уже незабаром мене привезли на Макарівщину. Показали котеджне містечко «Северинівка», яке входить до складу Ясногородської сільської ради. І запропонували спробувати спорудити храм, оскільки є зацікавленість місцевої громади. І ось з 2012 року я мешкаю на Макарівщині.

– Як починалася ваша діяльність на Макарівщині?

– У 2012 році поновилася діяльність греко-католицької церкви у Макарівському районі. Коли я про ці факти дізнався, то зрозумів, що на мені дуже велика відповідальність. Для мене найскладнішим було вирішити з чого починати свою діяльність. У 2012 році котеджне містечко лише розбудовувалося. Коли я приїхав уже був уже залитий фундамент для майбутньої церкви. Потрібно було будувати. Але ж я приїхав не як будівельник. І тому я вирішив, що спочатку має бути сформовано церковну громаду. А відповідно мені потрібно було знайомитися та шукати підхід до місцевих мешканців. Мені на той момент було 27 років. Я молодий приїхав до людей, які уже осягнули певних висот. Хтось був директором великої компанії, хтось був депутатом Верховної ради, хтось – депутатом Київської міської ради. Серед громади були юристи, адвокати, банкіри. Всі ці люди мали і мають великі посади. Вони в житті дуже серйозні. Дехто з них навіть входить в команду, яка керує нами, тобто є при владі. І тут я, молодий, приїхав їм розповідати про Бога. Це виглядало дуже кумедно зі сторони. Я і досі пам’ятаю, як це було не просто. Скільки було переживань. Як у мене вискакувало серце, бо я говорю про серйозні речі, і при цьому бачу, що вони взагалі не реагують на мене.

І уже через деякий час я почав думати: «Що я тут роблю?» І у мене все частіше почало виникати бажання повернутися на Львівщину. Я все більше почав задумуватися над цим. І це був у мене такий певний момент сумніву, який проявився у 2012 році після перших трьох-чотирьох місяців мого перебування на Макарівщині. І скажу, я навіть почав думати, як повернутися назад. Але все ж я вирішив, що потрібно зібратися, потрібно сісти помолитися, потрібно просто забути про все, залишити всі свої галицькі традиції і зрозуміти, що тут я в іншій реальності. Я зрозумів, що тут повинна бути інша методологія. Тут все по-іншому. Мене тут ніхто не знає. І саме головне, що я не можу і не маю права накидати людям щось своє.

Я зрозумів, що потрібно створити, нову методичку для себе щоб знайти підхід до таких людей. Адже на жаль в духовній семінарії ми не вивчали психологію і нам не розповідали як діяти в подібних ситуаціях. Також мені потрібно було працювати над створенням свого власного авторитету. Я розумів. Що це буде довга, важка, клопітка праця. І потрібно буде багато чого доказувати. Крім того доведеться багато чого натерпітися. Але дякувати Богу, у мене все вдалося і сьогодні я уже не жалію про свій приїзд на Київщину. Навпаки, зараз я уже дякую Богу, за наданий мені досвід. І зараз я можу своїм друзям на Львівщині вільного говорити, що ви втратили, що не поїхали, а я навпаки здобув.

– Чи були Ви особисто знайомі з Любомиром Гузаром? Чи погоджуєтесь з його словами про те, що греко-католики не прийшли на Київщину, а повернулися?

– Особисто знайомим з Любомиром Гузаром не був. Коли він був правлячим верховним нашим архієреєм, я був студентом духовної семінарії. Він був людиною, яку всі любили і поважали. І для мене він був доволі великим авторитетом. Я завжди намагався їздити туди на служби куди він приїжджав. Мені було дуже важливо побачити його харизматичну постать і послухати його слово. Воно завжди було дуже глибоке і дуже цікаве. Щодо його слів про повернення на Київщину. То я у правдивості цих слів переконався з свого першого дня перебування в цьому регіоні. Я завжди говорю про це священикам на Львівщині: «Вам потрібно все залишити і приїхати на Київщину. Це буде для Вас чудовий досвід. Це буде розуміння того, що наша церква справді повернулася».

Коли я почав цікавитися історії нашої церкви на цих теренах, я почав для себе відкривати надзвичайно цікаві факти. Я почав розуміти, що блаженніший Любомир був стовідсотково правий. І уже сьогодні дивлячись на історичні факти, ми можемо з впевненістю говорити, що діяльність нашої церкви на цих теренах у минулому була дуже відчутною. І навіть багато в чому саме завдяки нашій церкві в цьому регіоні вдалося зберігати певні народні традиції.

– Газета «Макарівські вісті» цьогоріч кілька разів публікувала матеріали з історії Греко-Католицької Церкви на Макарівщині. І для багатьох мешканців району стало новиною, що у XVII–XVIIІ ст. більшість церков нашого краю були унійними. Чи не плануєте Ви на своєму рівні заходи щоб донести справжню історії УГКЦ в Макарівському районі?

– Насамперед я приїхав на Макарівщину з метою щоб про нашу Церкву тут дізналися якомога більше, щоб її не вважали галицькою Церквою. І не через історичні публікації, а насамперед щоб нас побачили із середини. Тому, що я все більше і більше ціную свою Церкву у тому, що вона завжди вибудовує правильні стосунки з звичайними людьми. Мені подобається, що Церква не замикається лише в традиціях, церковних обрядах чи поверхневих питаннях іншого характеру. І мене, водночас, тішить висловлювання «Греко-Католицька Церква – народна Церква». І це відповідає дійсності.

Наша Церква не примушує людей фанатично і бездумно дотримуватися певних обрядів, а робить усе щоб людина насамперед розкрила себе завдяки обряду, який вона розуміє! Починав свою діяльність на Макарівщині я з так званої місійності – мешканцям нашої громади багато розповідав про історію УГКЦ, багато писав на цю тему, створював буклети. І завдяки цій діяльності вдалося сформувати парафіальну громаду нашого храму. Ще одним кроком який допомагає мені розповідати мешканцям району про Церкву є будівництво храму на території котеджного містечка «Северинівка». Адже коли йшли будівельні роботи, то було дуже багато запитань щодо конфесії та її історії. Зведення храму привело у нашу громаду нових людей, які побачили справжні наміри нашої Церкви.

Згодом я зрозумів, що зроблених речей недостатньо для популяризації нашої Церкви у цьому краю. І тому після цього почав дізнаватися про історію УГКЦ на Макарівщині. Але ж я не історик, всі мої наукові здобутки є поверхневими. Але цього було досить, щоб зрозуміти, що історія району і історія УГКЦ має багато спільного. Але всього цього, на мою думку, теж недостатньо і минулого року було започатковано проєкт – власне грунтовне й фахове дослідження історії УГКЦ на Макарівщині. І ми з групою дослідників дуже серйозно віднеслися до цього проєкту і за нашим задумом ми маємо подати насамперед об’єктивну історію Греко-Католицької Церкви на цих теренах. І дійсно уже за рік існування проєкту ми можемо однозначно сказати, що досліджувати є що. Про ікону з с. Мотижина уже писали на шпальтах «Макарівських вістей». Побіжно згадували у газеті про розташування у с. Красногірка нашого легендарного монастиря отців Василіян. Минулого номера розповідали про 18 парафій, які функціонували тут. І це лише поверхневі пошуки, але дослідження продовжуються і впевнений нас чекає багато нових історичних відкриттів. А тому потім ми плануємо організувати відкриту цікаву конференцію з дискусіями про УГКЦ на Макарівщині. А за результатами її роботи і проведених досліджень видати монументальну книгу. Сподіваюся, що це буде реалізоване в 2022 році і це буде своєрідний підсумок заяви про себе у повний голос.

– У газеті «Макарівські вісті» побіжно розповідалося про монастир в с. Красногірка. Ви також згадували його у розмові. Наскільки нам відомо до його створення мав відношення відомий українець Костянтин Острозький. Чи є у планах встановлення хоча б пам’ятного знаку на історичному місці?

– Є бажання, є ідея. Я дуже хочу зараз знайти час для того щоб втілити свою ідею в життя щодо Красногірського монастиря. І це потрібно зробити з поваги до монахів, які там перебували. Ми маємо відновити пам’ять про них. Мова не йде про відновлення монастиря! Але як мінімум там має бути встановлено пам’ятний знак. А можливо з часом буде зведено навіть невеличку капличку. Для мене зараз це справа честі. Мені дуже хочеться щоб пам’ять про таке святе місце не була втрачена.

Сподіваюся, що Бог дасть мені потрібних людей, для втілення цієї ідеї в життя. Але поруч з цим я хочу, щоб люди знали, що Красногірський монастир був довгий час греко-католицьким. Також вони мають дізнатися, що він відзначився як позитивними так і негативними справами. Ми не маємо права про це мовчати. Ми повинні говорити об’єктивно.

– Ми говоримо, що на сьогодні мало відомо про далеку історію унійної Церкви на Макарівщині. Але ж багато з того, що відбувалося в 1990-ті роки ми теж не знаємо. Як приклад можемо згадати про діяльність релігійної громади в с. Калинівка, Макарівського району. Розкажіть детальніше.

– Коли я збирав інформацію з історії сіл району, дізнався в єпархіальному управлінні, що в 1990-х роках на Макарівщині діяла наша громада. Проте детальнішої інформації не було. Тобто де і як все відбувалося не було відомо. На деякий час я навіть забув про цей факт. І лише у 2019 р. я знову вирішив взятися за пошуки. Дізнався, що громада діяла в селі Калинівка. А потім на свято мучеників Маковейських у каплицю у с. Фасівочка приїхала жіночка, яку я побачив вперше. На моє здивування вона дуже гарно співала на богослужінні. А тому після Літургії я запитав у неї звідки вона. Жінка, представилася пані Людмилою, сказала, що вона з греко-католицької громади Калинівки. І розповіла, що колись у Калинівці була парафія. Громада збиралася у звичайному будинку. Мені стало цікаво і ми домовилися зустрітися і поговорити. Але знову ж таки все не вистачало часу. У 2020 році на свято мучеників Маковейських я все ж подзвонив і домовився про зустріч. Ми зустрілися і тепер цю маловідому історію знаю зі слів пані Людмили.

У 1993 році у Калинівці було засновано греко-католицьку громаду. У селі на той момент не було ні храму, ні каплиці. Люди збиралися у звичайному будинку. Священник приїжджав з Києва. Їхав він рейсовими автобусами. Іноді з Києва до Калинівки їхав по пів дня. Також у Калинівку приїжджали сестри-монахині. Тут у селі навіть готували дітей до першої Сповіді, до святого Причастя. Вели навчальну діяльність для місцевих мешканців. Священник з Києва сповідав прихожан. Все це відбувалося в одній хатинці, потім її змінили на іншу. І лише третій будинок став більш менш постійним місцем для громади. Зустрічі відбувалися кожної неділі, а також на свята. Ця парафія проіснувала до 2003 р.

Священник, який приїжджав до Калинівки зараз уже служить в Іспанії. Хоча б раз на рік, але він і досі намагається відвідувати с. Калинівку. Я нещодавно був у будинку де збиралася громада, у ньому і досі залишаються речі з часів діяльності громади.  Також збереглися фотографії з тих часів. Я думаю, щось має бути передано до музею, щоб зберегти пам’ять про одну з перших громад в незалежній Україні на Макарівщині. А з 2003 до 2012 р. діяльності Греко-Католицької Церкви у районі не спостерігалося. Хоча може ми ще чогось не знаємо. Але однозначно, я не був першим греко-католицьким священником, часів незалежності, на Макарівщині. Проте я за те, щоб діяльність цієї громади в Калинівці також була зафіксована пам’ятним знаком чи каплицею. Лише так про неї ми збережемо пам’ять.

– Ви викладаєте у с. Мар’янівка «Основи християнської етики». Наскільки нам відомо, щоб дитина відвідувала уроки має бути дозвіл батьків. Як цей процес відбувається у Вас?

– Так. Це відповідає дійсності. І у нашій школі батьки також писали дозволи про залучення дітей до цих уроків. На відміну від Галичини, тут викладання цього предмету викликав багато запитань у батьків. А тому перш ніж отримати згоду батьків, я їм розповідаю про себе і про Церкву. На початку я навіть не знав, як все це буде відбуватися, дуже багатьох батьків лякала назва предмету. Ті хто спочатку вагався, просили у мене програму майбутнього предмета. Особливо звертали увагу щоб не було конфесійних речей. Приходили спілкуватися зі мною. Як результат всі батьки написали свою згоду. І це теж вважаю певний елементом можливостей говорити про себе, хоча відразу зазначу, що на уроках я не веду з дітьми розмови про якісь певні конфесії. Я також відповідально віднісся до викладання цього предмету. Розумію чудово, що накидати дітям якусь конфесію просто не маю права. А тому у школі завжди в цивільному одязі. Для учнів я Тарас Григорович, а не отець Тарас.

На сьогодні всі спірні питання уже відшліфовані і вони є чітко поставленими в певні рамки, за які я не виходжу. І таким чином цей предмет викладаю у тому форматі, який затверджено на рівні Міністерства освіти та науки України. Як результат, викладання продовжується четвертий рік. На сьогодні уроки проводяться для всіх класів місцевої школи. Тогоріч ми з дітьми на обласній олімпіаді з «Основ християнської етики» зайняли 2-е місце, програвши переможцям лише 0,25 бала. Навіть це, я вважаю великою перемогою!

– Чи відомо Вам про викладання «Основ християнської етики» в інших школах Макарівщини?

– За моєю інформацією про бажання ввести такий предмет говорили 5 шкіл району. За інформацією відділу освіти є спроби викладання такого предмету в школах Макарова. Проте це поки що лише спроби і повноцінного викладання немає. Була заявка від Греко-Католицької церкви провести курси для вчителів «Основ християнської етики». Вчителі навіть дали попередню згоду на участь у курсах. Але, на жаль, ми зі свого боку не до кінця спрацювали. Представники нашої церкви не змогли все організувати до кінця і з курсами поки що не склалося.

– У Макарові народився Данило Туптало, більш відомий як Димитрій Ростовський. Він є автором «Житія Святих». Для мене було відкриттям, що видавництво «Свічадо» видало твори нашого земляка українською мовою. І цими книгами активно користуються греко-католицькі священники. Це відповідає дійсності?

– Коли я будучи юнаком, співав у церковному хорі, ми завжди використовували твори Димитрія Туптала. Але цю людину я знав лише як автора красивих кантів. Його музичні твори короткі, прості у виконанні, але дуже цікаві. До приїзду на Макарівщину, я не знав де він народився. І для мене стало відкриттям, що Димитрій Ростовський родом з Макарова. І скажу відверто, у наших парафіяльних планах у Северинівці є вивчити канти і використовувати їх на богослужіннях. Щодо «Житія Святих» то справді їх використовують наші священники. У мене також є усі ці книги і навіть книга проповідей Димитрія Ростовського. Вона є дуже об’ємною, але поруч з цим дуже корисною і цікавою. З книги проповідей я зрозумів, що умови перебування в Ростовський області Данила Туптала були не прості. І йому потрібно було знаходити підходи до місцевих мешканців, вміти балансувати і примиряти усіх навколо. І він використовував силу своєї проповіді, щоб достукатися до прихожан. А тому не буде перебільшенням сказати, що постать Димитрія Ростовського для мене є знаковою. І я підтверджую, що наша церква активно користується творіннями макарівчанина Данила Туптала.

– Розкажіть трішки про будівництво Храму на території котеджного містечка «Северинівка».

– Коли я приїхав до Северинівки, то там уже було закладено фундамент майбутнього храму. А я скажу, для будь-якого священника є мрією збудувати храм. Адже це означає, що ти не даремно прожив, служив і витрачав свій час. Проте за договором я на Макарівщині мав перебувати лише три роки, а тому у моїх планах не було будівництва храму. У 2015 році був підписаний новий договір на 5 років. Лише після цього Господь благословив початок будівництво храму. Ми його звели за три роки і у 2017 р. його було освячено блаженнішим Святославом.

– 30 вересня – Храмове свято у котеджному містечку «Северинівка». Скажіть, чим керувалися при визначенні назви храму?

– Назва нашого храму є дуже унікальною. Ми пишаємося тим, що нашими покровительками є діти: Віра, Надія та Любов. Це дівчата, яким було 12, 10 та 9 років. Коли я приїхав у Северинівку, то храм уже було названо на честь Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії. Я почав цікавитися походженням назви і дійшов висновку, що його було названо спонтанно і без всяких історичних основ. Проте глибинне розуміння цієї назви для багатьох прихожан відкривається по-справжньому лише зараз.

– Ми з Вами постійно говоримо про Макарівщину, але ж ваш храм територіально знаходиться в Ясногородці і уже наступного року ви будете відноситися до Бишівської ОТГ. Чи не вплине процес децентралізації на реалізацію ваших проєктів?

– Ми уже це питання обговорювали на єпархільному рівні. Є ідея створити Макарівський деканат (протопресвітеріат) Греко-Католицької церкви. Тобто започаткувати в нашій структурі щось на зразок православного Макарівського благочиння. Якщо це буде реалізовано, то ми всю історію Макарівщини прив’яжемо до Макарівського деканату. Але на сьогодні я єдиний греко-католицький священник в районі, а для створення деканату, згідно Канонічного права, потрібно як мінімум п’ять. Відповідно має бути зведено п’ять храмів.

(Від автора:  через тиждень після нашої розмови на сесії Мар’янівської сільської ради було виділено земельну ділянку для зведення храму).

Мені дуже хочеться щоб відбулося створення Макарівського деканату, адже не хочеться щоб така багата історія Макарівщини загубилася після створення ОТГ.

– А яка доля сучасного греко-католицького храму у Макарові?

– У самому Макарові власне храму не має, там зведена лише капличка. У 2012 р. мене було призначено священником у «Северинівку» і у Фасівочку. У Фасівочці місцевий мешканець за власні кошти на приватній землі збудував невеличку капличку. Він запросив нас там проводити служби. На сьогодні каплиця там є. Її було дороблено. У 2012 там були лише стіни і накриття. Зараз уже постеллено підлогу, встановлено двері та купол, підведено опалення. У 2012–2019 рр. там регулярно звершувались богослужіння, гуртувалась громада. Проте на даний час проведення служб у капличці припинено. На сьогодні ми намагаємся зрозуміти чи планується передача земельної ділянки і каплиці у власність греко-католицької громади. Зараз весь цей процес йде на рівні переговорів, а тому було вирішено служіння тимчасово припинити. Не дуже зручно, але єдине місце де зараз я проводжу служби, це храм у котеджному містечку «Северинівка». І всі бажаючи приїжджають туди. Але сподіваюся, що це лише тимчасові обставини.

– Ви для багатьох відомі як активна життєдіяльна людина. Чи не було пропозицій зміни конфесію?

– Коли ми будували храм у «Северинівці», був такий випадок. Мені надали пропозицію перейти в православну конфесію, ну звичайно ж разом з храмом. Була людина, яка могла це собі дозволити і навіть допомогти, у разі згоди, мені фінансово. Але я відмовився!

– Чи можливе, на Вашу думку, об’єднання Греко-Католицької Церкви з Православною Церквою України?

– Чомусь коли йде мова про об’єднання, то говорять лише про юридичну сторону. Але наша Церква досить часто говорить про об’єднання в іншому форматі. Ось наприклад: в Україні говорять і українською і російською мовами, але ж ми вміємо творити новітню історію країни, і єднаємося як українці? І для цього ж нам на побутовому рівні, не потрібні юридичні документи. У діалозі між двома згадуваними Церквами піднімається питання об’єднання. Але всі розуміють, що і УГКЦ і ПЦУ є самобутніми Церквами, кожна з них має свій власний шлях. Я, як священник, не можу говорити про юридичні сторони об’єднання. Про це можуть вести мову лише патріархи. Але я всім своїм парафіянам говорю, що ми, не залежно від конфесії завжди можемо єднатися для спільних добрих справ. І нам нічого не забороняє це робити. Я досить часто зустрічаюся з православними священниками на Макарівщині. Наприклад, ми кожного року біля пам’ятника жертвам Голодомору служимо міжконфесійну панахиду. Цей момент є дуже особливим, і якщо йтиме мова лише про юридичне об’єднання, то ми ніколи не будемо мати  результату.

– І після цієї довгої розмови, розкажіть читачам у чому різниця між Православною і Греко-Католицькою Церквами.

– Починаючи з 2012 року, мене на Макарівщині щороку 25 грудня вітають з Різдвом. Я людям розповідаю, що ми святкуємо разом з православними 7 січня. Греко-Католицька Церква це є та сама Православна Церква, з тими самими православними святами, церковними обрядами і традиціями. У нас все те саме. Ті ж молитви, той же календар ті ж богослужіння. Священники навіть повністю одягаються в православний одяг. У нас немає дуже великої розбіжності між Церквами. У нас відмінності лише в юридичному (канонічному) і частково в богословському питаннях. У нас – Унія, у православних – Томос. Ми на богослужіннях згадуємо Папу Римського, а православна церква – Варфоломія. От і все!!!

– Розкажіть про свою волонтерську діяльність у Мар’янівці.

– Ми зробили такий невеличкий соціальний захід. Я його проводив як священник. У Мар’янівці є чимало людей, які потребують допомоги. Ми спільно з благодійним фондом «Карітас-Київ» людям з важких соціальних сімей надали гуманітарну продуктову допомогу. Допомогу отримали багатодітні родини, сім’ї ветеранів АТО, люди з інвалідністю і також пенсіонери. На кожну родину ми привезли упаковку з продуктами на суму приблизно в 700 грн. Також допомога була надана двом родинам у котеджному містечку «Северинівка». Була пропозиція подібну акцію провести в  сногородці, але нажаль не вийшло.

– Ви уже 8-й рік перебуваєте на Макарівщині. Як склалися ваші стосунки з районним керівництвом?

– Ніяк. В тому сенсі, що я навіть з ними не знайомився. Тісної співпраці з районним керівництвом немає, бо ми не знайомі. Я більше маю справу з місцевими сільськими головами.

– Ваші побажання нашим читачам.

– Насамперед всім зичу здоров’я, в цей непевний час. Бажаю, усім нам завжди були єдиними і робити добрі справи на благо і користь макарівчан. Щиро бажаю усім нам не шукати причин для роз’єднання, а об’єднуватися навколо добрих цілей. Щоб ми були разом і творили якісну історію, щоб і нам сьогодні і наступним поколінням в майбутньому було чим пишатися.

– Дякую за відповіді. 

– Дякую вам за запитання.

Спілкувався Віталій ГЕДЗ.

Додати коментар