Валентина КОНДАКОВА «СИН РОМАН, ЯКОГО ОЛЕКСАНДР НІКОЛИ НЕ БАЧИВ, ЗАХИЩАВ СХІДНІ КОРДОНИ УКРАЇНИ»

0

22 вересня, в колі своєї родини міг би відзначати 57-й день народження мешканець Новосілок, випускник Ясногородської школи Олександр Кондаков, воїн-інтернаціоналіст. Але його забрала «чужа» війна. На сьогодні про Олександра Олександровича відомо дуже мало. Про нього публікувалися стаття в газеті «Ленінська зоря» 28 жовтня 1989 р. та розповідь Любов Шамоти в книзі «Нариси з історії Ясногородки». А тому напередодні дня народження відвідали могилу Олександра Кондакова в Ясногородці та поспілкувалися з вдовою Валентиною КОНДАКОВОЮ. Під час розмови дізналися багато нового з біографії воїна-інтернаціоналіста.

– Пані Валентино звідки Ви родом?

– Я родом з села Ясногородка Макарівського району. Моє дівоче прізвище Лебідь. У рідному селі закінчувала середню школу. І лише в 17 років переїхала до Києва.

– Розкажіть про ваше знайомство з Олександром Кондаковим.

– Олександр з мамою мешкав у Мостищах. Навчався в Новосілках. А у 9-й клас перейшов до нас в школу. І у мене і у нього це було перше шкільне кохання. Це трапилося у 1979 році.

– А де народився Олександр?

– Він народився в Росії. Якщо бути точною Томська область, Тегульдетський район, село Торба. Потім мама, бабуся, Олександр, його сестра та брат переїхали на Макарівщину. Сашкові на той момент було 9 років.

– Яким однокласником Ви пам’ятаєте Олександра?

– Тихим. Його друзі говорили, що він був товариським. Я ж його пам’ятаю спокійним. Що скажу однозначно, то те що своє «я» відстояти він міг завжди. За чужі спини ніколи не ховався. У нього було дуже багато друзів, з якими я і до сьогодні  спілкуюся.

– Після закінчення школи в Ясногородці де навчався Олександр?

– Він вчився в ПТУ при заводі «Київприлад». А потім і працював на цьому заводі.

– Рідня Олександра залишилася на Макарівщині?

– Ні. Ще коли Сашко навчався в 10-му класі його мама Тамара переїхала на Сумщину. Він тут мешкав з бабусею. А потім
після закінчення школи і бабуся виїхала. А ми з Сашком переїхали до Києва.

– А коли Ви одружилися?

– Відразу по закінченню школи Олександр мав йти до армії. Але сказав мені: «Якщо ми не одружимося, то я піду далі вчитися». Так і зробив. Після закінчення училища, знову зробив пропозицію. І уже перед самою армією у червні 1982 року ми одружилися.

– А діти є у Вас з Олександром?

– Так. Син Роман.

– Розкажіть про сина детальніше.

– Син Роман, якого Олександр ніколи не бачив, захищав східні кордони України. Зараз Роману 37 років. Він пішов по стопам свого батька і став військовим, за спеціальністю «прикордонник». У 2016 р. був на Сході України. У званні підполковника звільнився з лав Збройних сил. Має трьох дітей. Так от скажу, своє враження самий молодший син Романа пішов у рід Кондакових і своїми манерами мені уже зараз нагадує Олександра.

– Я так розумію, коли Олександр йшов в армію Ви уже були вагітні і він міг отримати відтермінування?

– Так, міг. Але у Макарівському РВК він нічого не сказав про одруження. У паспорті штампу не мав. І тим більше він нікому і словом не обмовився, що дружина вагітна. Про одруження і вагітність в Макарівському РВК ніхто не знав. А зробив напевно так, бо дуже хотів служити в армії. Коли йому в Афганістан прислали офіційний лист з повідомленням про народження сина, то всі були в шоці, як він пішов в Афганістан, знаючи що дружина вагітна.

– Чи не пожалкував він з часом про свій вчинок?

– Відразу не жалкував. Але коли з головою опинився в пеклі під назвою Афганістан, то пожалкував. Коли він відчув на собі що таке війна, коли на власні очі побачив загибель своїх друзів, то думку змінив кардинально, але вже було пізно. Звідти не відпускали.

– А скільки було Роману років, коли загинув Олександр?

– Сину було рік і сім місяців.

– Фотографії сина просив надсилати?

– Звичайно ж. Але спочатку я, не знаючи ситуації, відправляла багато фотографій в одному конвертів. А вони не  доходили. Потім мені пояснили, що товсті конверти не пропускаються. І лише після цього стала надсилати по одній фотографії і він почав їх отримувати.

– Коли ви дізналися, що Олександра направляють в Афганістан?

– Спочатку він перебував на ДВРЗ в Києві. Я його умовляла залишитися служити в Києві. Але він категорично  відмовився. І лише коли уже був в Афганістані, то у листі написав про це.

– Олександр відразу потрапив до Афганістану?

– Ні. Спочатку була «учєбка» в Кушці. А уже потім Афганістан.

– Де він проходив службу?

– Спочатку він потрапив до Кабула, столиці Афганістану. А потім був переведений у Шиндад. У саму гарячу точку цієї країни. У перший період Олександр служив в оркестрі, де навчився грати практично на всіх музичних інструментах. А
згодом, за власним бажанням, перевівся в розвідувальну роту.

– Чи розповідав Вам Сашко правду про Афганістан?

– У листах він більше писав про побут і традиції місцевих мешканців. Про бойові дії майже не розповідав, іноді згадував про втрати своїх друзів. У одному з листів за 1983 рік він написав, що зараз в Афганістані 1363 рік. Тобто, місцеві мешканці жили в XIVстолітті. І на Олександра їхній спосіб життя наводив страх та викликав здивування. Також описував природу та погоду. Розповідав про палюче сонце і говорив, що ніколи не думав, що міг так засмагнути, як це зробив в Афганістані.

– Олександр часто писав листи?

– За рік і десять місяців служби я отримала від нього 116 листів. Він мені частіше писав. Мені говорив, що я ледача у відношенні листів.

– Рік і десять місяців! То це до повернення Олександру залишалося два місяці?

– Так. Він уже навіть почав чемодан додому готувати. Придбав подарунки сину. Коли він загинув, то товариші мені передали деякі речі, що залишилися, зокрема дитячу губну гармошку. Один побратим розповів, що хотів передати повністю чемодан Олександра з подарунками, але поки вирішував інші питання то його розікрали свої.

– У Вас чи Олександра було передчуття, що він не повернеться?

– Зараз, коли вчергове перечитуєш його листа, то вже і там і там вбачаєш ці передбачення. А тоді у 1984 р. мова про це була лише одного разу. Він у травні 1984 року написав у листі, що йому приснилося наче він час собі вирвав собі зуб. І саме цікаве, що без крові. І от коли читали ці рядки то подумала, хоча б повернувся живим. Але уже в червні він загинув.

(Від автора: в руках тримаю лист з віршем Олександра від 25 жовтня 1983 р:

Жалеть не стоит не о чем
Ведь это глупо… И путем
Счастливым радостно шагать
По жизни нужно, созерцать:
Как хорошо на свете жить!
Дела счастливые творить
Во имя самого родного
Душе и сердцу дорогого
Всего себя другим отдать
И вечно жить – не умирать…

Після таких строк важко сказати, що Олександр Кондаков, перебуваючи в Афганістані, не відчував гіркого фіналу).

– Як ви дізналися, що Олександр загинув?

– Сашко мене на стільки любив, що навіть не хотів, щоб я першою дізналася погану новину. А тому на випадок своєї смерті залишив адресу своєї мами, яка на той момент уже мешкала в Ромнах Сумської області. А тому про смерть Сашка я дізналася з телеграми від його матері. Ми 9 червня 1984 р. проводжали мого брата в армію. Це була субота, вихідний день. Я пішла в магазин, щось докупити на «проводи» брата. Коли поверталася назад, побачила, що вся рідня вийшла мене зустрічати. Побачивши обличчя батька, матері, сестри та брата, який тримав Ромчика на руках, я все зрозуміла без слів.

– Вам товариші Сашка розповідали як він загинув?

– Так. Військовий побратим, який був поранений у тому бою все розповів. Це було шість ранку. Хлопці поверталися до своїх гелікоптерів. Спустилися до пшеничного поля, яке навіть нагадало про Україну.

Йшли збирали колоски. Дійшли до арика і там по ним відкрили вогонь душмани. Антон, побратим Олександра, відразу був поранений. А Сашку в верхню частину обличчя потрапила розривна куля. За словами товариша смерть була миттєвою.

– А коли труна з тілом Олександра приїхала в Ромни?

– Олександра до його матері привезли у суботу 9 червня. У той же день, коли я отримала телеграму.

– Труну охороняли? Вам було закритий доступ?

– Труна з Сашком стояла в гуртожитку, де жила його мама. Знаходилася вона у вільній кімнаті. Але скажу відверто, ніхто її не охороняв і ми мали до неї вільний доступ. Військові приїхали лише на сам похорон. А так ми робили все самі. Нам не сподобався вигляд цинкової труни, то дістали матеріал і обшили її.

– А відкрити труну не було бажання? Зараз багато легенд ходить про ці труни.

– Чесно. У нас такий стан був з братом Олександра, що бажання відкрити мали. Але нас зупинила моя мати. А тому відкривати не стали.

– Що вас підштовхнуло до перепоховання Олександра?

– Коли ми хоронили Сашка, його мама мешкала в Ромнах, а бабуся на Чернігівщині. Потім на Чернігівщину переїхала і мати Олександра. Там Тамара Миколаївна і померла. На Чернігівщині вона і похована. Там же на Чернігівщині захоронений і молодший брат Олександра. З його родини на сьогодні залишилася лише сестра, яка мешкає в Ірпіні. Я щороку їздила на могилу до Олександра, але з кожним роком це робити мені все важче. І ми спільно з сином Романом і сестрою Олександра вирішили перевезти прах в Ясногородку.

І у 2002 році прах Сашка і пам’ятник був перевезений з Ромнів у Ясногородку.

– Чи допомагає Вам на сьогодні місцева влада?

– Відразу скажу, що зараз я маю лише одну пільгу це на плату за квартиру. А тому на допомогу місцевої влади не розраховую. Тим паче офіційно я зареєстрована в Києві.

– А зі школою підтримуєте зв’язок?

– Так про Олександра пам’ятають як в Новосілках так і в Ясногородці. Про нього розповідають під час екскурсій в шкільних музеях.

– Дякую за спілкування. Вибачте, що вчергове змусив згадувати всі ці події.

– Дякую Вам, що не забуваєте про Олександра Кондакова.

Спілкувався Віталій ГЕДЗ.

Додати коментар