Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

СКІЛЬКИ ЩЕ ЇХ НЕ ПОВЕРНУЛИСЯ З ТІЄЇ ВІЙНИ?


Скільки їх, зниклих безвісти, які лежать у братських могилах, або у полях чи лісосмугах, поховані нашвидкоруч у своїх ячейках, траншеях чи воронках, що стали для них останнім прихистком?

Якось, за розмовою, мій добрий знайомий Петро Павлович, згадав свою родину, згадав складні та нелегкі долі членів своєї сім’ї. Згадав і свого дядька, який зник у горнилі Другої світової війни. Ніхто не знав про його долю. Ніякої звістки, ні похоронки… Імені Григорія Корнієнка нема в «Книзі Пам’яті України». Він не був мобілізований на фронт. Служба його почалася задовго до початку німецько-радянської війни. Мабуть, тому він і не був згаданий у книзі…

Григорій Ничипорович КОРНІЄНКО народився у с. Великий Карашин у 1918 р., у багатодітній родині хліборобів. Пізніше сім’я переселилась за межі села – на хутір. Родина вела господарство, обробляла землю. У кінці 1920-х, на початку 1930-х радянська влада проводила насильницьку колективізацію. Господар Ничипор Корнієнко не виявив бажання вступати в колгосп. Тоді до нього прийшли партійні керівники та їх посіпаки. Ничипор Корнієнко був оголошений куркулем, а його майно підлягало розкуркуленню, тобто конфіскації.

Забрали усе: худобу, реманент, харчові припаси, навіть з печі горщика з їжею… Цього здалося мало. Здерли з хати бляшану покрівлю, зняли навіть двері…

Від нервового потрясіння господар Ничипор Корнієнко помер. Через кілька місяців померла і його дружина. П’ятеро дітей залишились сиротами, без даху над головою. Менших приютили родичі. Григорію не було куди йти. Дізнавшись про трагедію, йому дав прихисток вчитель Червонослобідської школи Онуфрій Коломієць. Він виділив хлопцю комірчину при школі, дав йому теплий одяг та підгодовував його. Григорій відвідував заняття, а після уроків рубав дрова, носив до школи воду…

Згодом він пішов працювати на Червонослобідський спиртовий завод. Потім був направлений у селище Червоне Житомирської області навчатися на кочегара. Після навчання працював за спеціальністю на заводі у Червоній Слободі.

У жовтні 1939 р. був призваний до лав Червоної армії. Служив у Севастополі. У родині Григорія Корнієнка збереглося дві
фотографії, датовані 1940 роком, які він надіслав з армії…

А далі почалася війна. Зв’язок було втрачено. Григорій Корнієнко додому не повернувся. Довгий час він вважався зниклим безвісти, а про його долю нічого не було відомо. Після війни рідні розшукували Григорія, але безрезультатно.

У своїй розповіді Петро Павлович пригадав одну деталь – ще у 1960-х роках, до сестри Григорія у с. Великий Карашин прийшов лист від його бойового товариша з запитанням: «Де Григорій? І чи знає він, що його нагороджено медаллю «За відвагу»?» Тоді цей лист видався дивним, адже відомостей про Григорія ніяких не було, а товариш вважав його живим і прислав лист на ім’я сестри Григорія. Після цього брат Григорія – Федір, теж учасник війни, надіслав запит до архіву Міністерства оборони СРСР. Відповідь: «Ніяких даних про Григорія Никифоровича Корнієнка немає…».

Нещодавно, завдяки відкритим архівним документам, стало відомо про долю солдата. Він виявився справжнім героєм. Був мінометником. Командиром відділення мінометної роти. З жовтня 1941 по січень 1942 учасник героїчної оборони Севастополя. 16 січня 1942 р. отримав поранення. А вже у лютому 1942 р., після одужання, він бере участь у висадці морського десанту під Новоросійськом. За мужність і героїзм, проявлені в боях, Григорій Корнієнко був представлений до медалі «За відвагу» та ордена «Червоної зірки».

У нагородному листі від 10 грудня 1942 р. зазначено: «Сержант Корнієнко Григорій Никифорович, командир мінометного відділення окремого мінометного батальйону 10 стрілецької бригади.

В бою за висоту безіменну, не зважаючи на щільний мінометний та кулеметний вогонь противника, під його командою 30 жовтня 1942 року, була знищена та відкинута назад рота противника, що оборонялася.

Наказ про нагородження медаллю «За відвагу» був підписаний 25 грудня 1942 р.

Але з невідомих нам причин, герой так і не отримав свою нагороду. Про це відомо з наступного нагородного листа від 16 липня 1943 р., де в графі чи нагороджувався раніше боєць, зазначено, що нагород він не має.

На 16 липня 1943 р. Григорій Корнієнко вже старший сержант. Кандидат у члени ВКПБ. Учасник висадки десанту 5 лютого 1942 р. на Мисхако поблизу Новоросійська. Під час висадки десанту на підтримку загону Кунникова у складі 165-
ї окремої стрілецької бригади, Корнієнко проявив себе мужнім та хоробрим бійцем. Під час наступу німців 17–18 квітня 1943 р. в районі Мисхако, Корнієнко командував мінометним взводом. Не зважаючи на потужний артилерійський, мінометний вогонь, та бомбардування противником з повітря в район знаходження мінометного взводу, взвод Корнієнка, не перериваючи вогонь, знищив 2 кулеметні точки противника та знищив роту гітлерівців. Діючи в складі 142-го окремого батальйону Корнієнко демонструє зразки дисциплінованості, хоробрості та знання мінометної справи. Гідний державної нагороди орден «Червоної зірки».

Наказ про нагородження був підписаний вже 5 серпня 1943 р. Але і цю нагороду не судилося отримати герою. Під час жорстоких боїв за Новоросійськ Григорій Корнієнко був важко поранений і помер 29 липня 1943 р. у хірургічно-польовому пересувному госпіталі № 5199. Про що свідчать архівні документи. Похований старший сержант Григорій Корнієнко у братський могилі у передмісті м. Новоросійська – с. Мисхако.

Кажуть, людина живе, поки про неї пам’ятають. Солдат навіки залишився на тій війні, але пам’ять про нього тут, з нами. Пам’ятаймо…

Олексій МЕДВЕДЄВ,
с. Червона Слобода.

Tags: , , ,

Залишити відповідь