Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

З ЖИТТЯ ОДНІЄЇ ЛЮДИНИ…


До зустрічі з цією жінкою, про окремі факти в історії України ми навіть і не знали. Напевно, що небагато фахових істориків знають про ті події, які залишили помітний слід в історії Ніни НАГОРНЕНКО (СОЛОМЕНКО). Але про все поступово.

Завітали ми до Ніни Іванівни літнього дня, щоб розпитати детальніше про епізод з її життя, який ми тісно пов’язували з остарбайтерами. Проте, запланована коротка розмова вилилася в багатогодинний монолог нашої співрозмовниці. Забігаючи наперед, відверто скажемо, Ніні Іванівні є що розповідати.

Ніна Іванівна Нагорненко народилася в с. Наливайківка у травні 1928 р. У 1931 р. було розкуркулено батька Івана, а матір Анастасію з трьома дітьми вигнано з Наливайківки. Але пощастило, що брат матері був головою комуни в с. Королівка.

Він поїхав до Королівської сільради, випросив хату для сестри з трьома дітьми. І на Різдво 1932 р. родина Соломенків перебралася в Королівку. У цьому селі Ніна Іванівна мешкатиме до 1963 р.

Події 1932–1933 рр. в Королівці у пам’яті Ніни Іванівни не залишилися, їй на той момент було лише 5 років.

А от прихід гітлерівських окупантів пам’ятає дуже добре. На період літніх боїв родина Ніни Іванівни змушена була залишити Королівку та перебратися ближче до Наливайківки. У цей період лише мати періодично бігала до хати щоб погодувати господарство. Коли бої стихли, родина повернулася до Королівки. За словами Ніни Іванівни посеред двору був викопаний окоп, а у сараї не було свині. Хто її забрав вони так і не дізналися. Також Ніна Іванівна згадує, що одного липневого дня дуже довго гуляли в сусідньому селі, де і залишилися ночувати. А коли наступного дня стали підходити до Королівки, то помітили велику кількість техніки. Весь центр села був забитим німцями.

Проте до своєї хати Ніна дійшла без проблем. Але уже незабаром нові господарі показали своє справжнє обличчя. Почалися розстріли та вивезення на примусові роботи. У родині Ніни Іванівни гітлерівці забрали всі гроші, мед та нові жіночі чоботи. Також розповідає Ніна Іванівна, що в Королівці німці спалили чимало будинків, а їхня хата залишилася без опалення. На зиму 1941/1942 рр. для них хату з опаленням вибив дядько. А уже у 1942 р. зі старої хати та сараю зробили будівлі, у якій зимували до кінця війни.

Вивезення на примусові роботи до Третього райху Ніна Іванівна уникла завдяки молодому віку. Їй не було 16 років на 1943 р. і це її врятувало.

Згадує Ніна Іванівна і партизан, яким віддавали молоко, сметану, яйця та інші продукти. Говорить, що бували в селі, уже після війни і оунівці. Розповідає, що місцеві мешканці приєднувалися до українських націоналістів.

У 1944 р. з поверненням радянської влади, Ніну Іванівну призначили виконавцем при сільській раді. Вона мала при появі
в Королівці біженців знаходити їм місце для відпочинку. У тому ж році брала активну участь у відбудові Небелиці, яка також сильно постраждала від гітлерівців.

Але уникнувши вивезення на роботи німцями, у 1945 р. потрапила під радянські примусові роботи. У березні 1945 р. прийшов голова сільської ради і сказав, що Ніна має їхати в Німеччину на роботи. Мати не хотіла відпускати доньку і намагалася уговорити сільського голову, але їй цього зробити не вдалося.

Як результат, 17-річна Ніна на підводі разом з іншими дівчатами поїхала до Києва. Грошей за свою роботу вони не отримували. Харчувалися тим, що отримували.

За спогадами Ніни Іванівни, після того як їх привезли в Київ, вони ще 5 діб ночували недалеко від залізничного вокзалу. А
потім їм оголосили, хто їде в Німеччину. Ніна Іванівна згадує, що забракували чотирьох дівчат (двоє з Ясногородки і двоє
з Мотижина). А майже сорок дівчат з Макарівщини все ж мали їхати.

До кінцевого пункту призначення їхали в товарному вагоні місяць. 1 квітня потяг з дівчатами приїхав в м. Красберг (Німеччина). В Німеччині ще тоді йшли бойові дії, а тому зрозуміло, що було дуже страшно.

З перших вражень на території Німеччини Ніна Іванівна пам’ятає американських солдатів, яких вона побачила коли вийшла з потягу. Ми можемо лише уявити, який вигляд мали дівчата після місяця в дорозі. А тому вони викликали жвавий інтерес у американців, які їх багато фотографували.

Тут же в Красберзі для новоприбулих провели збори та розповіли про подальші дії. Потім 40 дівчат з Макарівщини погрузили на дві машини і повезли, примушуючи по дорозі співати веселі українські пісні.

Привезли дівчат в німецьке село неподалік Красберга. Лише після цього дівчатам дали можливість помитися та поїсти нормально. Потім дівчатам показали, корів за якими вони повинні будуть доглядати. А тих жінок, що працювали тут до цього, відправили додому.

У перші дні перебування в Німеччині Ніна сильно захворіла. Як потім дівчині розповіли подруги, лікар навіть нічого не сказав під час першого огляду. Але він дав укол, який повернув Ніні свідомість. Після цього дівчину приїхала оглянути жінка-лікар. Сказала, що з Ніною все нормально, а її стан пояснюється зміною клімату.

Під час першого надою Ніна Іванівна зібрала два відра молока з корови, яку мала доглядати. Не зрозуміло чому, але після цього старший зоотехнік сказала 17-річній Ніні більше не доїти корову. Це уже робили інші. Відтепер у функції дівчини входило приносити коровам сіно. Ходити по селу збирати його у хлівах і приносити до корів. Таке життя продовжувалося до середини травня.

А 20 травня 1945 р. дівчата, серед яких і Ніна Іванівна, разом з коровами пішки вирушили в Радянську Україну. Колона пройшла Німеччину, увійшла на територію Польщі, потім в Чехословаччину. Коли залишало кілометрів 30 до Радянського кордону корови захворіли на ящур. Більше місяця колона змушена була чекати, поки корів вилікують. Потім,
перейшовши Тису, нарешті колона прийшла в Україну.

На всьому шляху колону супроводжувала група солдатів. Але якщо військовослужбовці через певний час змінювалися, і колона навіть на деякий час зупинялася, чекаючи нову групу солдатів, то дівчата йшли беззмінно.

За спогадами Ніни Іванівни, найважче було йти в українських Карпатах. Гірська місцевість, всі втомлені, адже рухалися уже не перший місяць. Але уже коли вийшли на територію Станіславської (нині – Івано-Франківської) області то стало йти дуже легко.

Потім була території Рівненської області. Тут в одному з сіл дівчата загубили сліпу корову. Ніна виявила бажання збігати
за нею і привести в стадо. Під час своєї прогулянки, Ніна Іванівна випадково побачила українських повстанців, але вони не стали її чіпати. У цей же час хтось передав у групу дівчат, що Ніна вбита. Її поїхав на коні забирати керівник групи, і він був дуже здивований побачивши дівчину живою. Після цього випадку, колона жодного дня не рухалася без військовослужбовців. Щоправда, солдати довели колону до Житомира, а далі дівчата повели корів уже самостійно.

Також Ніна Іванівна згадує, що під час переходу нового взуття не видавали. А те, що вони мали досить швидко стерлося. Як результат, під час перебування у Польщі, у Ніни на правій нозі утворилося два нариви, такі що вона навіть на ногу стати не могла і не спала сім діб. Цього разу врятувала дівчину місцева мешканка, яка дала пораду як насінням льону, завареним в молоці вилікувати ці нариви. І лише після цього Ніна спокійно спала півтори доби.

Потім покликали лікаря, щоб він оглянув ногу Ніни. Але той, пояснивши, що дівчину уже нічого не врятує, навіть не став оглядати ногу і поїхав. І лише разом з новою групою солдатів приїхала жінка-лікар, яка провела операцію без наркозу і почистила рани.

Корови довели до Небелиці, де були 5 листопада 1945 р. На Київщині на той момент уже були морози, а дівчата були босими і майже без одягу. Після цього Ніна Іванівна нарешті потрапила до своєї хати. Вигляд дівчини був таким, що мати Анастасія, яка її не бачила з березня навіть не відразу впізнала дочку. Потім мати розповіла Ніні, що їм уже повідомили про загибель дівчини і сказали не чекати її додому.

І ось саме про цей епізод з перегоном корів ми згадували на початку нашої історії. Сучасні технології нам підрахували, що Ніна Іванівна з 20 травня до 5 листопада 1945 р. пройшла понад 2000 км. пішки. Дівчата перебували в зоні бойових дій, але у жодному документі Ніни Іванівни немає відмітки про цю подію. Також, досі нам не вдалося в документах чи літературі знайти детальнішу розповідь, що це було за повернення корів. На сьогодні зроблено запити до різноманітних  архіві, сподіваємося, що все таки нам вдасться хоч трішки розкрити таємницю цієї сторінки історії.

Після повернення Ніна Іванівна стала працювати дояркою в королівському колгоспі. Згадує жахливі, роки голоду 1946/1947.

Говорить, що вдалося вижити завдяки хитрості. З 1951 р. вона уже ланкова у колгоспі.

У 1953 та 1955 рр. обиралася депутатом Королівської сільської ради, а у 1965 р. депутатом Макарівської селищної ради.

У 1950 р. була нагороджена «Почесною грамотою» за найбільший надій молока, а у 1951 р. за найбільший зібраний врожай льону.

Ніна Іванівна згадує, що за розповідями колег по колгоспу, її навіть подавали на орден Леніна, але нагородження не відбулося, бо вона була донькою куркуля.

У лютому 1963 р., одружившись з Сергієм Нагорненком, переїхала до Макарова.

Чоловік Ніни Іванівни був на 10 років старшим, пройшов три війни. У роки німецько-радянської, щоб уникнути вивезення на примусові роботи пішов працювати в поліцію у с. Маковище. Але активно допомагав місцевим мешканцям та радянському підпіллю. Після війни позитивні характеристики від партизанських лідерів, зокрема Короткова, допомогли уникнути судових розбірок. Прожив 92 роки.

У Макарові наша героїня ще довго працювала в колгоспі «Комуніст». У 1968 р. спорудила в Макарові нову хату на вулиці Заводській, у якій мешкає і зараз.

На сьогодні Ніні Іванівні уже 92 роки, але її енергії може позаздрити будь-хто з молоді. Вона власними руками продовжує
обробляти город поблизу свого будинку. Крім того, у своєму віці Ніна Іванівна завжди рада гостям, пригощає власноруч приготовленими варениками, змащеними власноруч зробленим маслом.

Ми ж у свою чергу бажаємо Ніні Іванівні здоров’я та довгих років життя.

Віталій ГЕДЗ,
директор Макарівського районного
історико-краєзнавчого музею.

Tags: , , , ,

Залишити відповідь