Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Анастасія НЕСТЕРЕНКО: «СПРАВЖНЬОЇ ДАТИ МОГО НАРОДЖЕННЯ НЕ ЗАДОКУМЕНТОВАНО»


Час така річ, яку втримати важко. Багато подій йде в минуле. Потім ми втрачаємо свідків, і історія того чи іншого населеного пункту стає невідомою. Сьогодні, в часи технічного прогресу, ми уже маємо можливість записати спогади очевидців подій і залишити їх нащадкам. Проте не про всіх живих свідків нам відомо. І дякуємо волонтерам і друзям, які відгукуються і допомагають з контактами. За підказкою Олега Клименка, на наступний день після святкування 100-річчя ми завітали до мешканки Ніжилович Анастасії Володимирівни НЕСТЕРЕНКО (Артеменко). Жінці, яка прожила століття, було що розповісти нам.

– Анастасіє Володимирівно, де Ви народилися?

– Я народилася і все життя прожила тут – у с. Ніжиловичі.

– А коли ви народилися?

– Справжньої дати мого народження не задокументовано. За розповіддю матері, я народилася в червні 1919 р. На той момент влади у селі не було. Мій батько був в армії Денікіна. У селі за головного був церковний староста. Щоб отримати на мене метрику, мати мала мене охрестити. А за церковними законами вона не могла ще йти в церкву. І тому мене не було кому хрестити. А тому, до церкви мене занесли лише коли додому повернувся з пораненням батько. Мене хрестили 2 серпня 1920 р. І ось це стало датою мого народження. Але у роки війни, коли спалили село, згоріла наша хата і згоріла моя метрика.

Після війни все ж отримала на руки папери про дату мого хрещення. Проте, щоб їх не порвали діти, які були в хаті, заховала до глечика для кисляка та й забула. А коли налила туди кислого молока, то папери пошкодилися. А коли уже видавали паспорта, то «з потолка» написали дату народження 19 серпня 1920 р. Ось так вийшло, народилася в червні 1919 р., записана у паспорті 19 серпня 1920 р., а святкую 2 серпня 1920 р.

– Скільки братів та сестер у Вас було?

– У родині, крім мене, було ще чотири доньки та один син. Всього нас шестеро. Я сама старша (1920 р.н.), брат Василь (1922 р.н.), сестра Ольга (1924 р.н.), сестра Мотря (1926 р.н.), сестра Марія (1928 р.н.), сестра Нюся (1930 р.н.).

– Розкажіть про свого брата.

– Брата звали Василь. Він пішов вчитися на льотчика. А потім почалася війна. Він був на фронті. А після війни переганяв літаки і трагічно загинув поблизу Білої Церкви у листопаді 1946 р.

– Яку освіту Ви маєте?

– Я закінчила 5 класів Ніжиловицької школи. До першого класу пішла у 8 років, у 1928 р. Школа була на місці колишнього
панського маєтку, приблизно там, де зараз стоїть Будинок культури.

– Ваша родина зазнала репресій через те, що батько воював в армії Денікіна?

– Ні, нас не переслідували.

– Розкажіть про страшні роки Голодомору.

– У 1932 р. у нас ще була корова. А тому, коли починався голод, то ми рятувалися молоком. Також мали пасіку, як результат, мали трішки меду. У дворі стояв маленький млин, то вишкрібали з нього всі залишки борошна. А далі, коли всього цього не стало, їли жолуді та бур’ян. Але у родині від голоду ніхто не помер. А людей в селі померло дуже багато. Їхні тіла лежали прямо на вулиці, повсюди. Всіх і не рахували. Було таке, що йшов по вулиці, раптово впав і все – мертвий. Для поховання зробили яму, але так було важко потім, що навіть не було кому відвозити мертвих до тієї ями.

– У Ніжиловичах була церква. Ви пам’ятаєте як вона називалася, і яка її доля?

– Так, була в центрі біля гори. Як називалася не знаю. Була вся дерев’яна. У 1930-ті роки її зруйнували. А куди ділися дзвони – не скажу.

– Яким ви запам’ятали початок німецько-радянської війни?

– На той момент мені уже було 21 рік. Я була одружена, вагітна. Незабаром мала родити. Жили у батьків чоловіка. 22 червня була неділя. Свекруха провела вранці корову в череду. Зайшла в хату і говорить нам з чоловіком, що війна почалася. А ми не могли зрозуміти, яка війна. Потім почали мобілізовувати чоловіків. Але вони, перш ніж піти на фронт, зібрали нас, жінок, і вирішили навчити косити, щоб було кому врожай зібрати. Найкраще вийшло у мене. На тому і вирішили, що коситиму я.

– Як звали Вашого чоловіка і яка його доля?

– Іван Якович Нестеренко. Народився він у 1914 р. Пішов на фронт у 1941 р. і додому не повернувся (на сьогодні відомо,
що Іван Якович загинув на фронті 14 липня 1944 р. – В.Г.).

– А бої в Ніжиловичах були?

– Так на горі, у саду біля старої школи ,повбивало багато наших солдатів. Зараз на тому місці Будинок культури стоїть. Потім їх поховали на кладовищі. А хто загинув, коли виганяли німців, то уже хоронили в братській могилі.

– Ви в Ніжиловичах були весь період окупації?

– Ні. Деякий час мешкали в Карашині біженцями. Батьковий родич нас до себе забрав. То скажу вам, в Карашині працював колгосп. Люди ходили на роботу. Жнива були в 1942 р. І німців у Карашині порівняно з Ніжиловичами майже не було. Тут німців було повно. Думаю, це пов’язано з партизанами.

– Коли Ви повернулися в Ніжиловичі?

– Ми у Карашині прожили кілька місяців у 1942 р. А коли повернулися, то наша хата стояла згорівша (за період окупації німці спалили у Ніжиловичах 60 будинків – В.Г.). А разом з нею і всі документи.

– Як німці, які були в селі відносилися до місцевого населення?

– Дуже погано відносилися. Розстрілювали, спалювали хати.

– Чи забрали німці когось на роботи з вашої родини?

– Так забрали сестру Ольгу. Мені пощастило. У мене був маленький хлопчик, то я не поїхала.

– Як виганяли німців?

– Був листопад. Стояли морози. Наші солдати прийшли голодними, всі замерзлі. І ще пам’ятаю, що багато вошей залишилося після солдат. Армія стояла тут довго. На період боїв батько нас перевів у ліс, де ми і ховалися.

– Коли повернулася Червона армія Вашого батька не забрали в армію?

– Ні, він мав, поранення і постану здоров’я його не змогли взяти.

– Розповідають, що у вашому селі після війни були бандерівці. Ви щось про це знаєте?

– Так дійсно, періодично заходили в село зі сторони Небелиці. Я одного навіть мельком бачила. Але нікому тоді цього не розповіла.

– Де ви працювали і жили після війни?

– Працювала ланковою в колгоспі імені Кірова, з 50-х років – «Нове життя». Спочатку жила у відновленій хаті батьків чоловіка. А у 1957 р. сама збудувала ось цю хату, де і зараз живу

– До якого року Ви працювали в колгоспі?

– На пенсію пішла в 1975 р.

– Скільки у Вас внуків і правнуків?

– Один внук і одна правнучка. Але правнучки вже немає в живих.

– Що Ви у свої 100 років побажаєте читачам газети «Макарівські вісті»?

– Бажаю багато читати.

Спілкувався Віталій ГЕДЗ.

P.S.: Від редакції лише залишається додати, що варто прислухатися до поради Анастасії Володимирівни. У свої 100 вона багато читає і має гарну пам’ять. Без зупинки розповідає десятки віршів.

Tags: , , ,

Залишити відповідь