Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

ВІД АФГАНУ ДО «АЙДАРУ»…


27 липня 2014 р. у боях за Лутугине загинув уродженець с. Грузьке Олександр ДАВИДЧУК. Сьогодні наша розповідь про нього.

Олександр Давидчук «Брод», солдат, розвідник 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар» народився 6 жовтня 1966 р. в с. Грузьке Макарівського району Київської області.

На початку 1970-х мати Олександра виїхала разом із сином з Грузького до Ірпеня. Навчався в Бучанській загальноосвітній школі-інтернаті. Але все ж 8-й клас у 1982 році Олександр закінчив в Грузькому.

Після школи вступив до Морехідного училища в Ризі, але навчання не закінчив.

У 1982 р. почав працювати у Ризькому саду дресирувальником коней.

У 1985 р. закінчив Ризьке середнє ГПТУ № 2, де здобув освіту судоходного столяра-тесляра.

У 1987 р. призваний до лав Радянської армії. Спочатку проходив службу в десантних військах в в/ч 63295 (м. Гайжунай, Литва). На початку 1989 р. перебував у Афганістані. А потім був переведений до м. Фергана (Узбекистан), де служив зенітником в парашутно-десантному полку. Під час служби в армії нагороджений значком «Парашутист-відмінник» та «ВСК І ступеня». Демобілізований у 1989 р. у званні єфрейтора.

У 2002 р. одружився з Ларисою Грицай. Народилася донька Вікторія (2005 р.н.).

Родина мешкала в м. Ірпінь. Олександр працював водієм.

Під час російсько-української війни на початку липня 2014 р. Олександр разом з ще одним ірпінцем, колишнім афганцем Миколою Личаком поїхав відвозити гуманітарну допомогу землякам на Схід. Потрапивши в зону АТО, чоловіки вирішили залишитися і приєднатися до батальйону «Айдар», у якому воював їхній знайомий Олександр Ніколаєць.

Уночі проти неділі (27 липня 2014 р.) вони отримали наказ вирити окопи для себе й панцерників поблизу містечка Лутугине. Коли під час обстрілу було поранено Олександра Ніколайця та Миколу Личака, Давидчук, перев’язавши першого, спробував допомогти Личаку. Однак обоє загинули, потрапивши під шквальний обстріл терористів. Того дня у боях також загинули айдарівці: підполковник Сергій Коврига, старший лейтенант Ігор Римар, старший прапорщик Сергій Шостак, старший солдат Іван Куліш, солдати Іолчу Алієв, Віталій Бойко, Ілля Василаш, Михайло Вербовий, Орест Квач, Станіслав Менюк.

30 липня 2014 р. у м. Ірпінь Олександра Давидчука прийшли провести в останню путь сотні небайдужих людей.

10 лютого 2015 р. нагороджений Золотою зіркою козацтва України (посмертно).

15 лютого 2015 р. в Бучанській СЗОШ № 5 учні школи та вчителі, дружина, донька, ветерани афганської війни, друзі, просто небайдужі люди, представники міської влади та громадськості, з ініціативи Ірпінської міської організації воїнів-афганців відкрили меморіальну дошку Олександру Давидчуку.

4 березня 2015 р. посмертно нагороджений орденом «За вірність присязі».

Указом Президента України від 28 червня 2015 р. «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

30 травня 2016 р. посмертно нагороджений нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту».

У лютому 2016 р. у м. Ірпінь за пропозицією Ірпінської міської організації Української спілки ветеранів Афганістану іменем Давидчука названо одну з вулиць міста.

19 червня 2019 р. посмертно нагороджений нагрудною відзнакою «Знак пам’яті».

Як уже згадувалося вище, в своєму останньому бою Олександр Давидчук врятув від смерті свого товариша Олександра НІКОЛАЙЦЯ. У березні нам вдалося зустрітися з Олександром у Ірпіні і розпитати про останній бій Давидчука. Ніколаєць розповідав багато і довго. Потім ми вагалися, чи варто подавати ці факти без цензури. Однак громом, серед ясного неба для нас 3 липня стала звістка про смерть Олександра Ніколайця. А 28 липня йому виповнилося б 51… (Давидчук врятував від смерті свого товариша за день до 45-річчя).

Останніми слова на могилі у Давидчука перед прощанням Олександра Ніколайця у березні 2020 р. було прохання опублікувати все, як розповів. Тому сьогодні ми виконуємо це прохання і подаємо спогади без цензури, хоча багатьом вони можуть не сподобатися:

«З Сашком ми були знайомі понад 20 років. Познайомилися в Ірпені. Він тривалий час працював у мого брата на техстанції.

Сашко любив парашутний спорт. На його рахунку було понад 1000 стрибків. Він був заслуженим майстром з парашутного спорту. Міг поїхати в Бородянку і, жартуючи, за день здійснити до шести стрибків. Він був фанатом парашута.

До Афгану у 1989 році його направляли як інструктора зі стрибків з парашутом. Встиг двічі вийти на завдання, але як вогнеметник. Про що у нього написано у військовому квитку. Останній вихід закінчився трагічно. БТР, в якому перебував Сашко, підірвався на міні. І його з Афгану у лютому 1989 р. вивозили пораненим на літаку.

Разом з Сашком були учасниками Революції Гідності. Слід сказати, що активними майданівцями себе не вважали, бо періодично ми їхали додому, знову поверталися в Київ. Ми всі входили до складу 24-ї сотні.

Після Революції я відразу пішов у «Правий Сектор», а Сашко не зміг за станом здоров’я. Він був дуже сильно покалічений
після війни в Афганістані. У нього була дуже велика проблема з хребтом.

Для мене справжня війна почалася наприкінці червня 2014 р., коли я перейшов до складу «Айдару». Я, будучи  професійним військовим інженером, був керівником силової частини самооборони в Ірпені. А керівником самооборони регіону був на той момент керівник Спілки учасників війни в Афганістані. А тому я мав тісні дружні стосунки з афганцями з Ірпеня. І саме у липні 2014 Микола Личак та Сашко їхали до мене в «Айдар».

Приїхавши до нас в «Айдар», Сашко і Микола побачили, що ми маємо великий дефіцит досвідчених людей. І, напевно, саме це їх підштовхнуло залишитися у нас. Скажу відверто: на той момент ми технічно були забезпечені найкраще, а от людей у нас не було.

На липень 2014 р. наша основна база була в Старобільську. А ми безпосередньо перебували в Щасті, яке перед цим звільнили від сепарів. Я входив до складу підрозділу розвідки батальйону «Айдар». Командиром у нас був Володимир Соляр (сотник 18 сотні Майдану). Так склалося, що, крім розвідувальних функцій, ми мали виконувати ще й саперні роботи. А тому у нашому підрозділі були зібрані досвідчені колишні військові. Командиром нашого відділення був Олександр Третьяков (сотник 1 сотні Майдану).

Сашко і Микола приїхали до нас 22 липня. Тобто в «Айдарі» вони провели лише 5 днів. За цей короткий термін їм, як колишнім військовим, вдалося налагодити у батальйоні постову та днювальну службу. Хлопці приїхали до нас в найважчий період. І, побачивши, що їхня допомога потрібна, залишилися.

Микола Личак, який пройшов Афган і бачив уже війну, на четвертий день перебування в «Айдарі» сказав, що афганська війна порівняно з цією це дитяча забавка. Саме в той момент на територію України зайшли російські професійні військові. Вони не шкодували снарядів.

Обстріли наших позицій здійснювалися безперервно по 12 годин на добу. У тому, що там були професійні військові, ми мали змогу переконатися на мінних загородженнях. Досить легко було нам, військовим інженерам, побачити міни, встановлені сепарами, і міни, встановлені спеціалістами з Росії.

Згадуючи про Сашка, можу сказати, що такої доброї людини, як він, не зустрічав в житті. Приїхали ми в Стару Георгіївку. Взяли кількох полонених сепаратистів, яким дали завдання копати окопи. Так Сашко їх нагодував ще й останню нашу воду віддав.

28 липня у мене був день народження. Мені виповнювалося 45 років. Сашко найкраще з усіх нас готував. І він мені приготував святковий стіл. Вранці 27 липня сказав, що залишилося лише накришити салати. Але святкувати нам не довелося.

27 липня ми отримали завдання зачистити Нову Георгіївку та взяти Лутугине. Стару Георгіївку ми взяли ще раніше. Також взяли під контроль поворот на Луганський аеропорт.

Почали виконувати завдання. Звільнили Нову Георгіївку, взяли всі адмінбудівлі в селі. Ми з Сашком відповідали за приміщення сільської ради. І тут наше відділення потрапило в хороший «заміс». Приїхали допомагати танки ЗСУ. Танкіст побачив, що шлях попереду замінований і відмовився їхати, поки не буде розчищено дорогу. Сапери пішли вперед. Ми з Сашком мали прикривати їх. Я йшов відразу за саперами, а Сашко перебував позаду мене. Всі інші підтягувалися за нами.

Що стало причиною, уже ніхто не знає, але раптом наш танк почав стріляти нам у спину. Це – війна і тут багато хто помиляється. І когось звинувачувати у цьому я не буду.

А потім сепари побачили, що свої стріляють по своїх і теж почали накривати нас. Що було далі, розповідати дуже важко, бо я особисто уже не розумів, що відбувається. До того ж я зазнав контузії і періодично втрачав свідомість і не відслідковував події. Коли поруч зі мною розірвався снаряд з нашого танку, мені перебило ногу і відкинуло в бік на шість метрів. Сашко кинувся до мене, надав першу допомогу, витягнув з-під обстрілу танків і заховав під тином у тихому місці. Після цього сказав, що пішов витягувати наступного. І більше живим Сашка я не бачив. Втратив свідомість, здавалося, на три хвилини, але виявилося, що минуло дві години. Коли я прийшов до тями, то бій уже закінчився.

І хоч я мав поранення та контузію, але після кількох уколів все ж приїхав 30 липня в Ірпінь попрощатися з Сашком і Миколою…»

Євген БУКЕТ,
Віталій ГЕДЗ.

Tags: , , , , ,

Залишити відповідь