Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

ІНОЗЕМНІ ГОСТІ У КРАСНІЙ СЛОБОДІ


У газеті «Макарівські вісті» від 29 травня 2020 р. публікувалися спогади про Макарівщину Василя Михайловича Хижнякова, який свого часу був власником с. Красна Слобода. Сьогодні вашій увазі продовження історії цієї родини

У 1887 р. Василь Хижняков продав землі і все майно своєму молодшому брату Івану Хижнякову.

Іван Михайлович Хижняков народився в Києві у 1848 р. Як і брат, навчався у 2-й Київській гімназії, по закінченні якої вступив до Університету св. Володимира на фізико-математичний факультет. Чим далі навчаючись, Іван Хижняков відчував потяг то технічних наук. Згодом, не вагаючись перевівся на навчання до Інституту інженерів шляхів сполучення ім. Олександра І у Петербурзі, який закінчив у 1874 р. Особисті справи спонукали молодшого Хижнякова повернутися до Києва. Незабаром після повернення, він був зарахований на службу до місцевого округу шляхів сполучення. Згодом його було призначено начальником одного з відділів управління округом. В наступному році Іван Михайлович був обраний гласним Київської міської думи та членом управи. Чотири роки поспіль він займав посаду директора-розпорядника Київського газового товариства і покинув її у 1882 р. внаслідок призначення начальником робіт по будівництву Гниваньського та Балтського під’їзних шляхів та металевого арочного мосту через р. Тетерів. У середині 1885 р., управління Московсько-Курської залізниці запросило Івана Хижнякова на посаду начальника руху. На цій посаді він пробув 5 років, а потім в 1890 р., на запрошення управління Південно-Західної залізниці, обійняв посаду начальника комерційної служби. Залишався на цій посаді до 1913 р. Після чого був призначений помічником начальника Південно-Західної залізниці та начальником мобілізаційного відділу. Протягом 18 років Іван Михайлович перебував на посаді першого заступника Південно-Західної залізниці. За цей час траплялись особливо важкі умови керування залізницею. Зокрема, події революції 1905 р., коли багато ділянок залізниці повноцінно не функціонували. Але служба Південно-Західної залізниці була поставлена так, що залізниця працювала безперебійно. З початком Першої світової війни, Хижняков, як керівник мобілізаційного відділу, багато працював над виконанням Південно-Західної залізницею військових перевезень, за що служба залізниці отримала подяку від головнокомандувача Південно-Західного фронту. Велика обізнаність, різнобічний кругозір, спокійний врівноважений характер, завжди чутливе відношення до потреб великої кількості підлеглих, створили Івану Михайловичу загальну повагу та любов оточуючих.

За свою багаторічну плідну службу на залізниці, Іван Хижняков був удостоєний високих нагород – орденів св. Володимира ІІІ ст. та св. Станіслава І ст. Також у 1915 р., з нагоди відзначення 25-річної безперервної служби на Південно-Західній залізниці, нагороджений відзнакою Міністра шляхів сполучення.

Протягом багатьох років служби на залізниці Іван Михайлович займався і громадською діяльністю. Він був гласним Київської міської думи. Протягом чотирьох років на ньому лежали обов’язки голови каналізаційної комісії, комісії по розробці міських трамвайних шляхів. До часу завершення будівництва театру, він був обраний головою театральної комісії. Під час роботи у складі міського управління, багато працював над вирішенням водопровідного питання. Крім цього, Хижняков 5 років поспіль був гласним по Київському повіту по земськім справам у губернському комітеті і в той же час був головою будівельної, дорожньої та ревізійної комісій. Особливою рисою в громадській роботі Хижнякова завжди було спокійне ставлення до справи та добре продумана планомірна робота. Хижняков був різнобічною людиною. Він завжди проявляв велику цікавість до питань мистецтва та літератури, та завжди брав активну участь у цій царині місцевого життя. Протягом багатьох років він був головою «Київського товариства мистецтва та літератури».

Помер Іван Михайлович Хижняков у Києві 1920 р. у віці 72 років.

І саме з постаттю Івана Михайловича пов’язаний візит на Макарівщину високої іноземної делегації.

Сестра Івана Хижнякова – Марія Михайлівна, вийшла заміж за чиновника Івана Десницького, який був призначений головою Луцького окружного суду. Туди і переїхала багатодітна родина. У 1886 р. у Луцьку у них народилася дочка Катя. Коли Каті було 2 роки, Іван Десницький помер. Ставши вдовою, Марія Михайлівна продала маєток у Луцьку і з дітьми повернулася до Києва. Катя Десницька у 1898–1904 рр. навчалася у Фундуклеївській жіночій гімназії. Взимку 1903 р. Марія Михайлівна померла.

Після закінчення гімназії у 1904 р., Катерина переїхала до Петербургу, де навчався її брат Іван і оселилася у своєї хрещеної – генеральші Дмитрієвої. У Петербурзі вона влаштувалася на курси медсестер і з початком російсько-японської війни 1905 р., відбуває на фронт сестрою милосердя. До Петербургу вона повернулася з трьома бойовими нагородами, серед яких був Георгіївський хрест.

Ще до відправки на фронт, Катя в Петербурзі познайомилася з молодим гвардійським гусаром, який виявився принцем Сіаму, сином короля Рами V, на ім’я Чакрабонг. Чакрабонг прибув до російської столиці у 1898 р., де здобував освіту у Пажеському корпусі. Згодом вступив до Академії Генштабу і вивчав там військову справу.

Молоді люди покохали один одного і вирішили одружитись. Вони поїхали до Стамбула (Константинополя), де таємно і обвінчалися.

Сіамська королівська родина не сприйняла цей шлюб і Десницьку при дворі не прийняли. Ситуація не змінилась навіть з народженням у 1908 р. сина Катерини і Чакрабонга – королівського онука Чули.

У 1910 р. король Рама V помер і престол посів старший брат принца Чакрабонга – Вачпровуд. Він офіційно визнав шлюб свого брата та Катерини Десницької. Катерина одержала титул принцеси Сіаму вищого рангу під іменем Пінтсанулок. Принц Чакрабонг став спадкоємцем королівського престолу. Зайняв посаду начальника Військової Академії, а згодом став на чолі Генерального штабу.

Влітку 1911 р. подружжя відвідало Київ. Київські газети в червні того року писали: «До Києва прибула дружина наслідника Сіамського престолу принца Чакрабонга – принцеса К.І. Пінтсанулокська, яка народилася в сім’ї полковника Десницького. Цю подорож герцогиня Пінтсанулокська робить зі своїм братом-дипломатом І.І. Десницьким. Зупинилась герцогиня Пінтсанулокська у свого родича – начальника комерційної служби Південно-Західної залізниці, І.М.  Хижнякова».

Газета «Рада» від 17 червня 1911 р., під заголовком «Приїзд Сіамського принца» повідомляла: «Сьогодні очікують з Лондона в Київ наслідника Сіамського престолу принца Чакрабонга, герцога Пінтсанулокського, який був на коронації Великобританського королівського подружжя. Дружина принца – герцогиня Пінтсанулокська гостює тепер у свого родича Хихнякова в маєтку Красній Слободі, Київського повіту. Туди й поїде принц».

Щодо візиту, то про нього ми детальніше читаємо уже у книзі Наріса Чакрабонгсе «Катя і принц Сіаму»: «Коли поїзд Чакрабонгсе заїхав у Київ 1-го липня вранці, принц, ніби вперше, побачив гарну дівчину, що зачаровувала його, але не в ізоляції, як у Санкт-Петербурзі чи Бангкоку, але серед своїх рідних людей: дядьків, тіток, двоюрідних братів і сестер та друзів, у середовищі, де дівчина провела перші роки свого життя.

Після радісного вітання та знайомства, усі пішли разом з Чакрабонгсе та Катею до Володимирського собору. Під час попереднього візиту церква так вразила принца, що він вирішив відразу після прибуття знову завітати у храм. Їх прийняв священик та генерал запасу, відповідальний за безпеку. Насолодившись архітектурою та її мозаїками, вони вийшли з темного інтер’єру храму на яскраве сонячне світло, де їх зустрів натовп людей, які хотіли подивитися на сіамського принца, що одружився з місцевою дівчиною.

Після святкового обіду усі поїхали двома машинами до маєтку дядька Івана у Красну Слободу. Подорож у спеку зайняла дві години. На дорогах курява здіймалася задушливими хмарами. Пилюка забивала ніздрі та притрушувала волосся і майже повністю закривала краєвид. Як завжди буває, пробилося колесо, і його довелося міняти перед тим, як пересісти на екіпаж і проїхати останній відтинок шляху по бездоріжжю.

Чакрабонгсе з Катею були раді, що уже доїхали до будинку, який принц описав так: «Великий, добре збудований з дерева, в оточенні мальовничого саду з пахучими кущами та трояндами Також там був город, а позаду – тінистий парк». Тут вони зустріли чергових родичів, які також з ними віталися, тисли руки, обіймали їх, а численні слуги низько вклонялися з неприхованою цікавістю до принца – чоловіка Каті.

Наступного дня, як писав Чакрабонгсе, «вони нічого не робили якщо не враховувати традиційні заняття в сільських будинках: їда, сон, прогулянки, ігри в теніс та бридж». День був неймовірно гарячим і у вечірній прохолоді можна було грати у карти і відпочивати або прогулюватися садом. Усі ці заняття були такими приємними, що Чакрабонгсе з Катею пішли спати аж о першій ночі.

4-го липня, за місцевою традицією, мали організувати пікнік у лісі. Тому з самого ранку тривали метушливі приготування з оживленими розмовами та сміхом, а потім усі нарешті вирушили. Давні пікніки, на які їхали скрипучими возами, уже не практикували, тому вони поїхали на машинах і відбули за прогрес свою кару, бо усіх знову вкрила курява. Але після того, як з кошиками з провізією та вином відпочивальники занурилися в глибини темного лісу, то в ньому було прохолодно і тихо. Після пікніка здійнявся легкий вітерець, що віщував дощ, але він почався, на щастя, аж вночі і приніс дух чистоти і свіжості.

5-го липня було значно прохолодніше, вдалося зіграти чимало енергійних партій у теніс, і хоча Чакрабонгсе давно не тренувався і був незадоволений власного грою, «після кількох сетів гра почала налагоджуватися». Наступний день мав бути останнім у Красній Слободі, тому вранці усі зайнялися фотографуванням. Хоча на всіх знімках Чакрабонгсе одягнений в гусарську уніформу, він виділяється екзотично на тлі місцевої знаті: жінок у капелюшках та чоловіків у святковому одязі, що позують на сонячних верандах або під деревом з пишним листям.

Біля сьомої вечора Чакрабонґсе з Катею поїхали на екіпажах до головної дороги і, пересівши на машини, виїхали до Києва“.

Ось таким був один з перших відомих візитів іноземного гостя на Макарівщину. Але забігаючи наперед, відзначимо, що цікавих візитів було ще багато, але про це мова піде в інших статтях.

Олексій МЕДВЕДЄВ,
с. Червона Слобода.

Tags: , , , ,

Залишити відповідь