Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Сергій ПРОКОПЧУК: «Я РОЗУМІВ ТЕ, ЩО, ЯКЩО ПРОСТО ЛЕЖАТИ ВДОМА НА ДИВАНІ, НІЧОГО НЕ ВИЙДЕ…»


Сьогодні ми мали нагоду поспілкуватись на цікаві теми з бійцем АТО, з першим заступником голови Спілки учасників бойових дій Макарівщини, Сергієм Прокопчуком.

– Доброго дня, Сергію. Дуже дякую за те, що знайшли для нас час та погодились відповісти на кілька запитань. Що ж, можемо починати?

– Вітаю. Так, звичайно.

– Звідки Ви родом і що Вас пов’язує з Макарівщиною?

– Народився я в Києві. Там і мешкав з батьками. А коли я закінчив 4-й клас ми змушені були переїхати в Наливайківку, батьківщину моєї матері.

– У якій школі Ви навчалися?

– Спочатку ходив школу № 229 в Києві, а коли переїхали в Наливайківку, то пішов до місцевої школи.

– Якщо не таємниця, яким учнем Ви були?

– Я був «хорошистом». Відмінником не став, але і трійок в атестаті не було.

– Чи продовжили Ви навчання після школи?

– Так після 9-го класу я вступив до технікуму. Потім пішов працювати за освітою. Але зрозумів, що моєї освіти недостатньо і пішов вчитися до університету. Проте в університеті отримав лише ступінь «бакалавр». Коли вчився на «магістра» на Сході України йшли запеклі бої, а тому взяв академвідпуску і пішов захищати Україну.

– Так Ви закінчили університет?

– Після року служби в лавах Збройних сил України, я вирішив підписати контракт і продовжити військову службу. Коли уже перебував на контракті, керівництво відзначило моє бажання і керівні таланти та запропонувало пройти курси підвищення кваліфікації військовослужбовців. Як результат, я вступив до Національної академії сухопутних військ ім. П. Сагайдачного. Закінчив її і отримав військове звання «лейтенант».

– У якій частині Ви служили в зоні АТО?

– Я перебував у в/ч А1476. Це 27-ма реактивна артилерійська Сумська бригада. Вона єдина у своєму роді на всю Україну.

– Наскільки я знаю, Ви добровільно вирішили піти на війну в 2015 році. Як Ви прийняли таке рішення? Що Вас спонукало до такого кроку?

– Мабуть, спонукало те, що в країні панував справжній безлад: по всіх телеканалах ми чули новини про Іловайський котел та Донецький аеропорт. Коли я спілкувався зі своїми товаришами, які вже на той час були там, я думав, що це триватиме якісь 2 тижні і все. Але коли я пішов туди у січні 2015 року, в час жорстоких боїв у Дебальцевому, я зрозумів, що просто так це не закінчиться. Розумів і те, що, якщо просто лежати вдома на дивані, нічого не вийде. Саме ці речі і стали таким поштовхом. Я розумів, поки ми не закінчимо це там, на тому рубежі, де воно було, то потім буде пізно. Згодом, ми ще й змогли відвоювати деякі свої території, захоплені ворогами.

– Чи розповідали Ви своїм батькам всю правду про події на Сході України?

– У мене батько сам «афганець», а тому від нього нічого не утаємничував. Матері все розповів лише з часом.

– А взагалі, не жалкуєте про таке своє рішення? Про цей нелегкий період свого життя?

– Глобально – ні. Всі речі, які відбуваються з нами в житті, хороші чи погані, роблять нас такими, якими ми є. Я для себе особисто зрозумів, що я це випробування пройшов. Мені пощастило – я повернувся майже цілим та не ушкодженим. І тепер ми, разом з побратимами, намагатимемось змінювати щось, робити нашу країну кращою. Тому, що я вважаю, якщо такі люди як я, будемо об’єднуватись і робити якісь позитивні речі, то ми справді зможемо змінити нашу країну.

– А що вселяло Вам надію там, на війні, що підкріпляло і рухало Вас далі?

– Мабуть, віра в те, що зараз відбуваються знакові речі для нашої країни. Насправді, Україна – чудова країна з великим потенціалом. Але, нажаль, є такі люди, які не є патріотами своєї держави. Наприклад, кремлівські засланці та ті, що ще й досі живуть «совком» – їх треба викорінювати.

– Що ж до місцевого населення. Коли Ви були в зоні бойових дій, там, звичайно ж, були різні люди. А які були в них настрої до вас, бійців? Більшість була за чи проти?

– Явних ознак за чи проти не було. Насправді, ми ніколи не могли до кінця зрозуміти, вони за нас чи проти. Люди там дуже стомились, їх все просто дістало, і навіть не сама війна, а взагалі те, що коїться в нашій країні, що вони хотіли просто якоїсь стабільності та спокою. Була частина за і частина проти. Це було приблизно так: 5% – за, 5% – проти, а 90% – просто чекали вже якихось змін, і не важливо, хто б прийшли: ми, росіяни чи якісь бедуїни – їм хотілось стабільності.

– Зрозуміло. А от коли ви повернулись додому, з якою найпершою проблемою ви зіштовхнулись? Або що було найскладнішим для Вас?

– За ті майже 4 роки, які я там перебував, я усвідомлював одну річ – я щось роблю для цієї країни. А коли я повернувся додому, в мене було таке надто загострене почуття справедливості. Нелегко усвідомлювати, що всі закони і взагалі правила поводження в країні, вони хоч і прописані «чорним по білому», та насправді вони не працюють, або працюють не для всіх. Де-юре – у нас демократична країна, а де-факто – устрій нічим не відрізняється від феодального, коли є намісники і холопи. Оце була найскладніша проблема, з якою я зіштовхнувся, коли повернувся. В реалізації будь-яких прав, майже на кожному кроці я відчував цю несправедливість. Саме через це, пізніше, ми з товаришами організувались і перетворились в легальну спілку учасників бойових дій, волонтерів.

– Тобто, таке почуття справедливості стало основою для того, щоб ви створили Спілку і змогли допомагати іншим?

– Так, насправді, є велике бажання допомогти людям. Проблема нашого суспільства в необізнаності. Хоча, насправді, є вдосталь можливостей, аби бути хоч мінімально обізнаним в якихось питаннях. Та люди не хочуть, вони бояться та відступають, навіть не спробувавши. Це я про більшість, але є такі, в яких навіть немає доступу до цих можливостей – банально в них немає Інтернету. У деяких віддалених селах Макарівського району його так ще й досі немає. І от таке бажання допомогти, хоча б на просвітницькому рівні, і спонукало до того, щоб об’єднати навколо людей, які за характером більш наполегливі, які нас своєму прикладі зможуть показати іншим, що це реально. Та для цього треба докласти зусиль. Мета нашої організації – не вирішити складнощі за людей, а показати, що їх можливо вирішити і  показати, яким чином. Якщо людина хоче, то ми допоможемо їй, направимо у вірному напрямку. А якщо в неї вже щось не виходить, тоді ми можемо долучитися.

– А найчастіше з якими питаннями до вас звертаються?

– Найчастіше – це питання реабілітації або ж реалізації права на отримання земельних ділянок. Насправді для багатьох людей є дуже великим відкриттям, що кожен громадянин України має право отримати 5 видів земельної ділянки. Право, звичайно, є, а от реалізувати його, нажаль, дуже складно. Наприклад, є масиви, 100 гектарів, для людей. Вони, можливо, зараз нікому не належать, але насправді вони давно поділені і за них вже заплачено, в той час, коли люди тільки чекають. Також, часто звертаються і родини учасників АТО. Так як дуже часто ті, хто повернувся з війни, не в змозі реалізувати себе в цивільному житті, і, на фоні стресів, можуть «зриватись» і зловживати, наприклад, алкоголем. Через це до нас і звертаються члени родин бійців – аби подолати такі труднощі. Адже соціальна адаптація дуже важлива. На своєму прикладі можу сказати, що в мене, як учасника українсько-російської війни, вже є якісь власні переконання і принципи. Через це виникають складнощі і в роботі, так, як я там один з колективу учасник АТО і на грунті цього, в мене виникають конфлікти з іншими колегами. Найчастіше, з бізнесменами. Оскільки виникають певні робочі моменти, від яких я, нажаль, змушений відмовитись в силу того, що вони суперечать моїм внутрішнім переконанням. Наприклад, якщо це буде контракт з якоюсь російською компанією і мені потрібно буде його узгодити, то я відмовлюсь. Я вважаю, що це неправильно.

– Чи проводиться представниками вашої Спілки робота з молоддю?

– Так. Наш спілковець Дмитро Поліщук пройшов необхідне навчання, захистив свій проєкт і при СК «Юніор» ми відкрили військово-патріотичний гурток. Але повноцінної діяльності не можемо розпочати через карантин, який триває зараз в Україні.

– У світлі відкриття гуртка поділіться думкою з ким Вам легше вести діалог з представниками Макарівської селищної ради чи органами районної влади?

– На даний момент більше нам на зустріч йде Макарівська селищна рада. Спілкування з Макарівським селищним головою Вадимом Токарем у нас не примусове, звичайне. На будь-яке питання ми від Вадима Яковича отримуємо нормальну, зрозумілу відповідь.

А у спілкуванні з районними органами ми і досі не можемо зрозуміти, хто в них за що відповідає. Можливо, причиною цьому є майбутня реформа.

Також варто у селищній раді подякувати всім працівникам, які є знавцями своєї справи. Вони завжди точно говорять що від нас потрібно і у якій формі це має бути.

А чи є якісь певні владні структури, які перешкоджають діяльності вашої спілки?

– Саме відкрито, таких структур я на своєму шляху не зустрічав. Були якісь намагання з боку місцевого самоврядування не допомогти так, як належить. Це відбувалось у вигляді небажання прийняти рішення на користь наших проєктів, які ми подали на розгляд місцевим органам районної влади.

Але потім, мирним шляхом ми змогли довести, що ми відстоюємо інтереси багатьох людей і їм справді потрібна допомога. Виникали і певні непорозуміння з місцевою владою через те, що у деяких наших побратимів з’являлись труднощі у питанні пільгового проїзду. А прямих перешкод поки що не було.

У світлі майбутньої адміністративної реформи, чи плануються зміни у вашій Спілці? 

– Відразу хочу наголосити, що у назві спілки Макарівщина має не адміністративне значення, а використовується лише як позначення краю. А тому ми не вбачаємо нагальної потреби у зміні назви. Проте, якщо це допоможе пришвидшити вирішення якихось питань спілковців, то будуть скликані збори і відбудеться зміна назви.

– А от цікаво дізнатись Вашу думку щодо висвітлення подій на Сході України в ЗМІ? Як Ви гадаєте, скільки відсотків правди транслюється щодня щодо зони бойових дій?

– Скажу так: з усієї інформації, поданої в ЗМІ, щодо АТО всього 10% правди. Насправді, все зовсім не так, як нам те показують. Реалії зовсім інші.

– Зрозуміло. Справді, більша частина нашого населення і не уявляє, що там насправді відбувається. Тоді, підсумовуючи нашу розмову, можемо сказати, що до вас можна вільно звертатись в разі потреби якоїсь допомоги, ви відкриті для цього, так?

– Звичайно, так.

– Що ж, дуже дякую Вам за відповіді. Було цікаво поспілкуватись!

– І Вам дякую.

Спілкувалась
Євгенія ВОНСОВСЬКА.

Tags: , , , ,

Залишити відповідь