Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

Наталія БІЛЬДЮКЕВИЧ: «СНИ ПРО ВІЙНУ, ЯКІ ХОТІЛОСЯ ЗАГЛУШИТИ…»


30 квітня 2020 року, відійшов у вічність ветеран російсько-української війни Валентин БІЛЬДЮКЕВИЧ з с. Небелиця. На жаль, ми не встигли поспілкуватися з Валентином. А тому з проханням розповісти про сина звернулися до його матері Наталії Іванівни. Яким залишиться у пам’яті матері син читайте у нашому інтерв’ю.

– Пані Наталія звідки Ви родом?

– Я корінна мешканка Небелиці. Тут народилася, виросла і зараз мешкаю.

– Де народився ваш син Валентин?

– Він у 1986 р. народився в Небелиці. Тут і мешкав.

– Він єдиний син в родині?

– Ні. Я маю ще одного сина – молодшого за Валентина.

– Яку школу закінчував Валентин?

– З 1-го до 9-го класу він навчався у місцевій школі у Небелиці. А у 10-й клас перейшов до с. Ситняки, де і отримав атестат про закінчення школи.

– Як вчився Валентин?

– Вчився він гарно – «4» та «5» (мова йде про 5-ту бальну систему – В.Г.). У нього жодної «3» не було в атестаті. І саме головне, що в школі, що в Академії Валентин вчився самостійно, без будь чиєї допомоги. У нього до навчання була дуже гарна пам’ять.

– Яким Ви пам’ятаєте Валентина у дитинстві?

– Валентин завжди був дуже добрим та спокійним. Ніколи не сварився. Коли вчився в Небелиці проблем з вчителями не було. Мене жодного разу не викликали до школи. Не встиг перейти в Ситняки – тут же викликають. Приїжджаю до школи. Заходжу в учительську. Запитую: «Чому викликали?». Відповідають «Валік не хоче на святі танцювати». Виявляється, коли Валентин вчився в Небелиці, у нього була класним керівником Ольга Гаврилівна (Донець – В.Г.) і вона знайшла до нього підхід. А от у Ситняках класному керівнику цього не вдалося зробити. По домашнім справам завжди мені допомагав.

– Після школи Валентин пішов вчитися далі чи почав працювати?

– Після закінчення 11-го класу Валентин поступив на заочне навчання до Академії МВС.

– І далі працював по лінії МВС?

– Так. Після закінчення Академії пішов працювати дільничним в Макарів. Щоправда потім перейшов на роботу в пенсійний відділ.

– Коли Валентин йшов захищати східні кордони України він мав уже досвід служби в армії?

– Так у 2004–2005 рр. він проходив службу в підрозділі «Барс» у м. Вишгород на Київщині.

– То він був мобілізований?

– Ні. Він пішов добровольцем. Ще у 2013 р. Валентин на мотоциклі потрапив у страшну аварію. Навіть стояло питання чи залишиться він живим. У нього була важка черепно-мозкова травма. Був весь переламаний. Лице все було пошкоджене. А тому по стану здоров’я він не міг бути мобілізованим.

– Він став активний учасником подій 2014 р. після вторгнення Росії?

– Теж ні. Не встиг оговтатися після аварії, як уже поїхав у Київ на Майдан. Брав активну участь у спорудженні снігових барикад. Його навіть показували в новинах на якомусь з каналів. Після повернення говорив: «Кожен справжній українець має зробити щось корисне для Майдану».

– А як він потрапив на російсько-українську війну?

– Коли почалася війна, Валентин щодня почав ходити до військкомату з проханням забрати його. Військовий комісар дзвонить і говорить мені: «Не можемо взяти, його стан здоров’я не дозволяє». Я погодилася, що брати не потрібно. Коли Валентин дізнався про нашу розмову, приїхав до мене і говорить: «Як ти так могла сказати. Мене із-за тебе не взяли». Після цього я подзвонила військовому комісару і говорю: «Якщо дуже сильно хоче то хай йде». І у травні 2014 року Валентина було мобілізовано. Він потрапив до складу 11-го батальйону «Київська Русь».

– Валентин відразу потрапив у зону бойових дій?

– Спочатку місяць провели на навчанні. А потім уже їх перекинули на Схід.

– Так званий «бойовий шлях» сина знаєте?

– Коли він був на Сході я відмічала всі міста на карті Донецької та Луганської областей. Після навчань їх перекинули до м. Ізюм. Потім Слов’янськ, Сіверськ, Дебальцево. І закінчився бойовий шлях у шахтах Ахметова у с. Фащівка на Донеччині.

– Наскільки нам відомо, Валентин повернувся додому з пораненням. Що Вам про це відомо?

– Сильну контузію Валентин отримав коли вони уже були в с. Фащівка. Знаю, що і перед цим у нього було поранення, але не значне і він кілька днів провів у шпиталі там на місці. А от після Фащівки у жовтні 2014 р. його відправили на лікування. Перебував у лікарнях Ізюма, Харкова, Києва, а завершував лікування в Ірпіні.

– Валентин розповідав про стан армії у 2014 р.?

– А там і розповідати не потрібно було. З першого дня його перебування на Сході ми знали, що у них немає нічого. Микола Нечай купував бронежилети і передавав Валентину. У хлопців не було елементарних карт, щоб орієнтуватися на місцевості. То ми придбали смартфон, а як передати не знаємо. Батальйон в зоні бойових дій, «Нова пошта» від них далеко. І я зв’язалася з «Батею» (командиром батальйону Олександром Гуменюком – В.Г.) і за його вказівкою передала. До речі, під час розмови «Батя» дуже дякував мені за Валентина. Але уже в серпні 2014 р. в Дебальцево «Батя» загинув.

– Після лікування в Ірпіні Валентин повернувся додому?

– Поки Валентин лікувався, батальйон зазнав великих втрат і був повернутий на ротацію. І Валентин вирішив поїхати допомогти хлопцям з відновленням техніки. А у грудні 2014 р. їх перекинули на Арабатську стрілку. У лютому 2015 р. Валентин у складі батальйону був перекинутий до Водяного, те що знаходиться поблизу ДАПу. І ось там Валентин перебував до травня 2015 р.

– Як проходила адаптація Валентина до мирного життя?

– Дуже важко. Він повернувся з війни пораненим – тілом і душею. Життя після війни для нього було суцільним стражданням – сни про війну, які хотілося заглушити. Адаптуватися повністю він так і не зміг. Він мені постійно говорив: «Мама, якби ти знала, що в мене в голові весь час робиться». Спочатку він зовсім не спав. Ми намагалися лікуватися в самих різних місцях: Бородянка, Боярка, Київ та інші. Але Валентину так нічого і не допомогло.

– Допомогу від держави Валентин за поранення отримував?

– Ні. Він не зміг її оформити, бо прострочив подачу документів. А тому і залишився без допомоги.

– Перебуваючи на війні, Валентин Вам все розповідав по телефону?

– Ні. Дуже багато від мене він скривав. Уже на похороні від його хрещеного я дізналася, що Валентин мав ще одне поранення, але мені про це жодним словом не сказав. Мені він розповідав лише де перебуває.

– А після повернення ділився спогадами про війну?

– Дуже мало. Розповів лише те що на нього справило дуже велике враження. У Сіверську при спорудженні понтонної переправи в траншеях натрапили на велику кількість закопаних мирних мешканців. І також дуже багато тіл вбитих мирних мешканців бачив в шахтах, коли стояв у с. Фащівка. Ось ці два моменти для нього пережити психологічно було дуже важко.

– Валентин створив свою власну сім’ю?

– Так. Є дружина Оксана та донька Діана, яка народилася у квітні 2016 р.

– Чи підтримуєте зв’язок з побратимами Валентина?

– Відразу у 2015 р. до нас в гості приїжджали хлопці. А от на похороні нікого з «Київської Русі» не було.

– Хто Валентину і Вам допомагає з представників влади?

– Єдина людина, яка завжди допомагала це Микола Олександрович Нечай. Йому від мене низький уклін за все, що він нам зробив. І дуже хотіла б через ваше видання передати Миколі Олександровичу слова подяки. Це єдина людина в районі, яка допомагала Валентину з травня 2014 і до квітня 2020. Про волонтерську допомогу від Нечая я уже згадувала. Микола Нечай допоміг Валентину отримати 20 сотих землі в селі.

Але слід врахувати, що Валентин, із-за свого характеру, ні до кого за допомогою не звертався. І постійно стверджував: «Воно мені не потрібно». І лише Миколі Нечаю міг подзвонити і щось попросити. Микола Олександрович допомагав з поїздками в лікарню. Жодного разу Нечай не відмовив Валентину.

– Дякую за спілкування.

– Дякую за пам’ять про мого сина.

Спілкувався Віталій ГЕДЗ.

Tags: , , , , , , , , ,

Залишити відповідь