11–13 ЧЕРВНЯ 1920 р. НА МАКАРІВЩИНІ

0

4 травня 1920 р. Макарівщина перейшла під владу польсько-українського війська. На жаль, перебування польських і українських військ тут було не довгим. Вже у першій декаді червня 1920 р. їм довелося залишити Макарівщину.

 

Вранці 11 червня 1920 р. у с. Березівка авангардні частини української 6-ї стрілецької дивізії були обстріляні «червоними», які засіли у сусідньому селі Бузова. Одна з батарей 6-ї гарматної бригади негайно відкрила вогонь у відповідь. Для з’ясування ситуації до Бузової було вислано невеликий розвідувальний патруль від 49-го куреня. Вдалося встановити, що проти себе дивізія має лише невеликий кінний загін ворога силою у кілька десятків вершників, які після короткої сутички швидко відступили. Проте, під час розвідки двоє українських вояків – козаки Данило Абрамів і Олекса Тяжкий – загинули, а ще двоє дістали поранення. Це були перші бойові втрати української 6-ї стрілецької дивізії.

Бій поблизу Березівки на дві години затримав марш з’єднання. Після з’ясування ситуації рух було продовжено. Дивізія повернула на Колонщину і наприкінці дня вийшла до річки Здвиж у с. Гавронщина.

Тут же було поховано загиблих біля Березівки вояків та згодом до них додався ще один вояк померлий від тифу. Ховали їх місцеві селяни на цвинтарі біля храму. Ще довго у селі переповідали про петлюрівські могили.

Дізнавшись про поховання місцевими мешканцями, командир дивізії полковник Безручко оголосив сувору догану командирам бригади, куреня і сотні, які залишили своїх полеглих бойових товаришів під опіку цивільних і не віддали належних їм вояцьких почестей.

Бій під Березівкою українська 6-та дивізія вела самостійно, без участі польських союзників. Однак, її дії відбувалися в контексті більшої операції польських військ – прориву 1-ї піхотної дивізії Легіонів через Бородянку з метою виведення з оточення цілої польської 3-ї армії. Українська 6-а дивізія прикривала південний фланг польського з’єднання.

Радянські війська вели наступ на обидва фланги польської 3-ї армії, яка опинилася у дуже скрутному становищі, під загрозою цілковитого оточення. До того ж, її командир генерал Е. Ридз-Смігли, помилково оцінив обстановку й прийняв хибне рішення тримати район Києва. Для цього він наказав залишити вже непотрібний бориспільсько-броварський плацдарм і зосередити армію довкола Києва на фронті, що своїми обрисами нагадував трикутник, котрий сторонами спирався на Дніпро та річки Ірпінь і Стугну.

Таке рішення генерала Е. Ридз-Сміглого не відповідало намірам Верховного головнокомандувача маршала Ю. Пілсудського, який грунтував свій план розгрому С. Будьонного власне на активних діях 3-ї армії. Згідно з цим планом 3-я армія повинна була залишити Київ і відійти до Житомира. Такий маневр, поєднаний з одночасним ударом військ лівого крила 6-ї армії з району Козятина та залученням до операції щойно прибулих свіжих частин, мав би зупинити й знешкодити радянську кінноту. Однак труднощі у встановленні зв’язку зі штабом 3-ї армії, відрізаної від решти польських військ на українському фронті, призвели до того, що вона почала відступати із великим запізненням, аж 10 червня. При цьому своїми головними силами вона рухалася не в західному напрямку на Житомир, а в північно-західному на Коростень.

Радянська 12-а армія, яка на весну 1920 р. перебувала на станції Носівка на Чернігівщині, отримала завдання форсувати Дніпро на півночі від Києва і наступати в напрямку Бородянки, перерізати залізницю Київ – Коростень, щоб не дати можливості для відступу польської 3-ї армії.

Для виконання завдання була створена ударна група 12-ї армії під командуванням начальника 7-ї дивізії А. Голикова, доякої увійшли 7-ма дивізія, Башкирська бригада Муртазіна та дві бригади 25-ї Чапаєвської дивізії під командуванням І. Кутякова.

У ніч проти 3 червня розпочалося форсування Дніпра, а уже 7 червня командир ударної групи Голиков наказав начдиву 25-ї Чапаєвської дивізії наступати на Бородянку.

9 червня полки 73-ї бригади у складі 217-го Пугачовського полку під командуванням Петрова, 218-го Разінського полку Грибакова та 219-го Домашкінського полку Петровського виступили на Бородянку. 10 червня бійці 217-го полку вибили поляків з містечка і зайняли залізничну станцію, закривши відхід польській 3-й армії з Києва, а під кінець дня також окупували с. Нова Гребля.

У Бородянці залишився 218-й полк, а 219-й зайняв с. Качали. Уникаючи удару головних сил 1-ї Кінної армії, яка на той момент уже окупувала Житомир, польські війська будь-якою ціною вирішили вирватися на Коростень. На прямій перешкоді 3-ї армії стояла радянська 73-тя бригада.

11 червня розпочалися жорстокі бої поблизу станції Бородянка та Берестянка, куди було переміщено «червоний» 219-й полк. Польські війська прагнули заволодіти станцією Бородянка. Бій тривав до глибокої ночі, але польські війська були змушені відступити.

12 червня поляки зі свіжими силами пішли в наступ під прикриттям бронепоїзда та бронемашини. Основний удар польська армія нанесла на с. Нова Гребля. Під кінець дня радянські частини змушені були відступити. По вцілілому залізничному мосту через станцію Бородянка польські війська встигли вивести декілька ешелонів.

Радянській артилерії бракувало снарядів, щоб вести обстріли. Комбриг Занін 12 червня напише начдиву Кутякову: «Пишу і плачу. Я з бригадою залишив містечко Бородянка… Всьому вина – немає патронів… Ну дайте патронів і снарядів, бо без них я безсилий! От становище – гіршого бути не може. Дайте патронів!».

Отже як бачимо польській 3-й армії вдалося успішно уникнути можливого оточення, У запеклому бою 11–12 червня під Бородянкою вона пробила собі шлях через позиції противника.

А уже 13 червня Макарівщина знову була взята радянськими військами. Це був третій прихід «червоних», який тепер триватиме до літа 1941 р.

Андрій РУККАС,
Київ.

Додати коментар