Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

САМОРОДОК НА УЗБІЧЧІ


«Небо минулих і теперішніх днів» – яка приваблива і світла назва. І яка проста мудрість українця другої половини XX століття
випромінює під тим захмареним небом з блакитними глибокими просвітленнями.

Найбільше мене вразив у книзі Івана Захарченка його щоденник. Виявляється, він – мій сучасник, він почав вести свій щоденник від 1957 року. Тоді я теж вів щоденник, який «згорів у густих верствах атмосфери», в часи арештів. Але я собі не уявляю, хто з нас, що вийшли на передній край на початку 60-х, міг писати такий розважливо мудрий, правдивий і з релігійним підґрунтям щоденник… Я не кажу про класиків соцреалізму, які рідко зважувалися зводити очі до неба. Вони заклопотано дивилися на землю в час оранки, сівби, косовиці і хлібоздачі, та все шукали позитивних героїв, які, не сміючи говорити правду про минуле, впевнено дивилися «у світле майбутнє».

Ми, шістдесятники, йдучи проти течії, теж не мали коли глянути в небо. «Світ небесний, як і світ земний, – велика таємниця. Ми її, мабуть, ніколи не розгадаємо. Бо люди самі себе ще не пізнали, не заглибилися у свою душу і роблять усе собі наперекір, на шкоду. Тож супутники, скільки б їх, там не крутилося у небі, ні благ, ані втіх не принесуть людині. Ми живемо з Божої ласки й волі, то мусимо спиратися на все живе, природне, а не на штучні виплоди, які наш дух у душу нашу скоряють і притлумлюють. А ми, мов цікаві мавпочки, замилувано дивимося на оті витвори. І постає очевидне, що людина хай і повільно, але втрачає спроможність дружити з природою. Без людини, може, на землі було б порожньо й дико, і але не так тривожно й клопітно, як нині. Людина – дуже вигадлива й лукава істота. Ну, ось атом на своє безголів’я приборкала. А це – початок, вона й далі ще чогось дурнішого начудить і не зупиниться, бо їй усе дозволено…

Оці думки, може і плутані, навіяло мені небо. Я довго стояв і дивився у безмовний зоряний простір. Боже, яка незбагненна таємниця і краса! Я тону в ній, гублюся, мов пилинка. Там мені ніде притулитися. Але вона мене манить до себе, породжує тривожні, невтішні думки. Чи є в тому безмірі простору щось і моє? Чому я так пильно й зачаровано дивлюся туди? Що я там хочу взріти, побачити? Нічого, крім вічної величі й могутності там немає. Однак аби й було, то я до нього не доторкнуся, не поведу з ним мови. Але дивитися хочу. Бо там, здається мені, клекоче, нуртує і якась незгасна Гігантська енергія, від якої я залежу, вона – моє життя, я з нею чимось пов’язаний, як й оця дивна зірочка, що зветься землею, теж поєднана із Всесвітом. Все тримається на єдності… І я частинка тієї єдності. Я найщасливіший, що все бачу і розумію. Отак пориваючись у небо духом своїм, я чую не справжність і фальш нашого життя. Ну хто ці комуністи?

Вони на землі – одна суперечність. Вони не так думають, не так діють і не туди йдуть. Вони порушили світову гармонію. Тому я з ними не погоджуюся. Я не хочу йти їхнім шляхом, я не хочу покорятися бандитам і жити з їхньої «ласки». І так буде, бо так мені каже чинити безкінечний зоряний світ. Мені радісно й утішно, що я його бачу, що він мій. І я його, зізнаюсь вам, люблю. Я не можу без нього. І ніколи з ним не розірветься мій зв’язок».

Важко повірити, що це пише в 1961 році колишній хлопець, втомлений роботою, учень сільської вечірньої школи у селі Ситняки Макарівського району. Але навіть якщо ці «Щоденникові записи» буди пізніше літературно опрацьовані автором, вони все рівно вписуються в контекст 1960-х років. Дивно, що автор не згадує про тих своїх духовних побратимів, що засвідчували в недалекому Києві правду спостережень Захарченка: «Критика у нас – це партійний меч, яким рубали й рубають мудрі й непокірні голови».

Для переконливості тих записів дуже бракує живого контексту – з іменами Симоненка. хоча б тих, про чиї арешти повідомляли газети. Очевидно, ізольованість і врятувала талановитого хлопця від недремного ока КҐБ. Однак є щось відрадне в тому, що в український духовний простір входять люди, що самозароджуються незалежно один від одного, а думають, почуваючись однаково. Дедалі частіше нині можна почути запитання: «Як жили люди за Хрущова, за Брежнєва, за перебудови?» Їм відповідають політичні бульбашки, що ковбаса була по 2 руб. 20 коп., і всі мали роботу. Дуже часто ті, що відповідають, і справді не знають, що таке колгоспне рабство, що таке радянський робітник з приказкою: «Якщо вони думають, що вони нам платять, то хай вони думають, що ми їм працюємо». Сучасній молоді важко уявити довжелезні черги за м’ясом і навіть за молоком, за імпортним взуттям і одягом, за апельсинами і навіть за яблуками, якщо «скинули» трохи дешевші. І вже зовсім не можуть уявити, як люди у злиднях вихваляють на зборах своє «культурне і заможне життя», як фальшиво дякують «рідній комуністичній партії за її мудре керівництво» і за «народний добробут», і як пошепки говорять один одному правду, оглядаючись, щоб не підслухали і не донесли.

Вчителі не уявляють, як найсміливішого і найчеснішого звільняють з роботи, щоб не був таким розумним. Чи був Іван Захарченко дисидентом шістдесятих років? Безперечно був. Навіть більше: він був одним з найталановитіших дисидентів, який дивом з’явився у глушині, де не було культурного середовища і не було підживлення його думкам… Він писав правду для себе. То надзвичайно важлива тема для журналістів. І вона мас бути висвітлена на перших сторінках газет. За ясністю і глибиною мислення, за точністю характеристик, за прозорістю мови Іван Захарченко стає в перший ряд українських публіцистів і шістдесятих років, і наших днів.

Євген СВЕРСЮК,
Київ. 2009 р.

Tags: , , ,

Залишити відповідь