Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

СПОГАДИ ЗЕМСЬКОГО ДІЯЧА


У 1875 р., після смерті батька, власником сіл Красна Слобода, Коптієвка та Юрів став Василь Михайловича ХИЖНЯКОВ. Але ще до того, як стати власником маєтків йому часто доводилось бувати у нашому краї. Зі своєю бабусею він часто приїздив у с. Юрів, де жив у своєї тітки Тетяни Єремєєвої. Нещодавно завдяки Олексію Медведєву вдалося віднайти спогади Василя Хижнякова, де більша частина першого розділу присвячена Макарівщині. І сьогодні ці спогади подаються на ваш розсуд.

«…Народився я в кінці 1842 року.
…З особливою симпатією я згадую частого відвідувача нашого будинку, великого приятеля мого батька, священика Євфимія Ботвиновського. Про цю, свого часу, дуже популярну в Києві людину і загального улюбленця, згадує мій сучасник Лєсков в одному зі своїх оповідань. Поява у нас баті-Євфимія, як ми його називали, було для всіх нас святом. Він без перервно тішив нас курйозними розповідями, смішив дотепними жартами, а іноді, підпивши трохи за вечерею, скидав рясу, з’являвся перед нами в широких шароварах і російській чумарці і з захопленням танцював. На останнє він, втім вирішувався тільки в такий час, коли всі були впевнені, що бабуся, якої він дуже побоювався, вже вляглася спати в своїй віддаленій кімнаті. Але були випадки, коли цей розрахунок не виправдовувався, і бабуся несподівано з’являлася в залі. Батя, з азартом виробляв важкі виверти трепака, який він танцював дуже майстерно, не помічав цієї грізної появи.

«Тю на тебе, навіжений!», – лунав обурений голос.

Бідний танцюрист моментально брав самий смиренний вигляд і кидався цілувати руки бабусі і просити у неї вибачення. Але сувора бабуся виривала у винного руку і, сердито бурмочучи, йшла до себе.

Особливо добре почувався батяЄвфимій, коли приїжджав в Юрів. Він брав енергійну участь в поїздках до сусідів, в полюванні, пікніках, риболовлі і всюди вносив веселощі та сміх. Він не відмовлявся і від випивки в компанії, але ніколи не напивався до непристойності і, покуражившися, робився тільки цікавіше і смішніше. Гостював він у Юрові іноді кілька днів.

Сільські батюшки, котрі наїжджали в Юрів, іноді наївно запитували батюшку, на кого він залишає свій прихід.

«За мене там діє вікарій», – отримували відповідь. Це означало, що перед виїздом батя садив на своє місце одного з сільських священиків, які приїхали у справах до консисторії і проживали в Києві в очікуванні вирішення цих справ.

Прихід Євфимія був найбагатший в Києві. Парафіяни наділяли його досить щедро за різні треби. Але у нього ніколи не було грошей: він все роздавав біднякам, а іноді навіть займав досить значні суми для виручки з біди прихожан.

Багато у нас розповідали про курйозні пригоди і витівки баті-Євфимія. Я особливо пам’ятаю один випадок, про який, втім, говорили по секрету тільки в близькому колі, оскільки оприлюднення цього випадку могло б призвести до звинувачення в блюзнірстві, і батя міг жорстоко постраждати.

Тоді процвітали ще винні відкупи. У місті горілка продавалася порівняно дорого, а за межею міста вона була набагато дешевше. Відкупник, охороняючи свої інтереси, на всіх шляхах, що ведуть до Києва, ставив варту, щоб не допускати провозу в місто дешевки. Варта була озброєна довгими залізними палицями з загостреними кінцями. Проїжджаючих зупиняли і обшукували. Головну увагу звертали, звичайно ж, на вози з сіном, соломою та іншої поклажею. А екіпажі пропускали досить поблажливо: у них багато контрабанди не провезеш. А можливо, тут грали роль і монети, що давалися козакам, щоб не затримували.

У Юрові була тоді невеличка гуральня. У той час не було ні казенної монополії, ні армії акцизних чиновників, і винокурні були на вільному положенні. Коли я повертався з Юрова з батьком, він завжди брав звідти трішки пляшок горілки і різних наливок. Навіть благочестива бабуся брала з собою до Києва наливки. Крім того, в заїжджому дворі на половині шляху, де ми зупинялися для відпочинку коням, вона купувала дешеві смачні лікери єврейського приготування, налиті в невеликі, зовсім плоскі штофікі, пристосовані для контрабандного перевезення.

Не з порожніми руками виїжджав з Юрова і батяЄвфимій. Але контрабанда, яку провозив він, була розміром більше. У нього був невеликий бочонок, який завжди в Юрові наповнювали «старкой». Зі стражниками відкупщика він був в чудових стосунках. Проїжджаючи звичайно вночі, він зупинявся у сторожового поста, сідав до багаття, бавив стражників своїми жартами, розпивав з ними додаткову кишенькову пляшку, давав їм гроші, і стражники завжди зустрічали і проводжали його дуже люб’язно, а до екіпажу його ніколи не торкалися.

Відкупником по всій губернії був тоді багатий київський купець Толлі. Щедро обдаровуючи, як робилося тоді досить відверто, губернську владу і особливо казенну палату, в керуванні якої знаходився відкуп, Толлі відчував себе всесильним і дуже чванився цим. Батя-Євфимій був з ним, як і з усіма, в чудових стосунках. Але одного разу в компанії він відпустив якийсь злий жарт на адресу важливого відкупщика. Останній дізнався про це, дуже обурився і погрозив «насолити» зухвалому.

У Юрів тоді вже їздили по новому облаштованому житомирському шосе. Сторожовий пункт відкупщика знаходився в 20 верстах від Києва на березі р. Ірпінь. Зібравшись одного разу в Юрів, батя отримав анонімну записку: «Стережіться, на зворотному шляху вас чекає велика неприємність».

Погостювавши в Юрові два чи три дні і збираючись їхати, він попросив розпорядитися, щоб його бочонок добре виполоскали і налили чисту воду. Всіх дуже вразило це, і до нього почали чіплятися з розпитуваннями. «Після дізнаєтеся», – таємниче відповів він. Бочонок, щільно закупорений, поставили в його екіпаж.

Під’їжджаючи до Ірпеня, Євтимій побачив, що на всю ширину шосе стоять стражники з своїми «спис».

«Пропустіть, братці!», – крикнув він.

Один із охоронців підійшов до екіпажу.

«Вибачайте, батюшка», – доповів він, – «прийшов наказ з Києва, мусимо вас потрусити».

Батя вийшов з екіпажу. Звідти взяли бочонок, віднесли його до багаття і зібралися відкоркувати.

«Почекайте трохи», – сказав Євфимій.

Потім він зняв шапку, що зробили і інші, і промовив:

«Господи Ісусе Христе, який перетворив в Кані Галілейській воду в вино, перетвори це вино в воду».

«Тепер відкорковувати», – скомандував він.

Розкривши бочонок, стражники остовпіли в здивуванні…

…Згадуючи досить багато, що відбувалося понад 60 років тому, я не можу відновити в пам’яті, хто саме навчав мене грамоті. Мати моя померла незабаром після мого народження. Але я добре пам’ятаю, що цей корінь навчання був для мене дуже гіркий.

Про звуковий метод навчання читання тоді у нас не мали поняття. Змушували вивчати церковно-слов’янську абетку: аз, буки, веди, глаголь. Потім йшло зазубрювання «складів»: буки-аз, ба тощо. І я з огидою і сльозима вчив всю цю  тарабарщину. Минуло багато місяців, поки я покінчив з цією нісенітницею і міг вже читати, спочатку по церковно-слов’янському букварю, а потім і «цивільні» книги.

Я швидко використав вміння читати «по-громадянські». У перший же приїзд в Юров я знайшов там 12 книжок арабських казок «Тисяча і одна ніч» і скоро проковтнув їх, зачитуючись до одуріння…

…В кінці сорокових років (1840-х – «М.в.») чоловік моєї тітки Єремєєв купив у польського поміщика село Юрів і Коптієвку Київського повіту, з відомим числом кріпаків душ, якого точно не пам’ятаю.

Юрову належать найкращі спогади мого дитинства і юності, і я не можу не присвятити їм декількох сторінок.

З гарячковим радісним хвилюванням я завжди чекав щасливого дня виїзду в Юрів, особливо перед настанням літніх канікул. І тепер з насолодою переживаю ті блаженні хвилини, коли в нашу дорожню бричку укладають різну поклажу, запрягають коней, і я з братом і сестрою виїжджаємо з Києва.

Шлях наш був досить довгий. Поки він не був скорочений облаштуванням житомирського шосе, до Юрова потрібно було
проїхати понад 60 верст по старому поштовому тракту, та ще подекуди по досить глибокому піску, так що, виїхавши вранці, ми ледь добиралися до Юрова після заходу сонця.

Але цей шлях нас аніскільки не обтяжував. Все викликало у нас захоплення, і ми базікали і сміялися без угаву. Іноді з нами їхала і бабуся. Вона теж, виїжджаючи в Юрів, була в гарному настрої і здебільшого дрімала в бричці, обклавшись подушками. «Так годі Вже вам реготать, дурні!», – бувало проворчить вона крізь сон, і знову починає клювати носом.

На половині шляху, самотньо на відкритому полі стояв єврейський заїжджий двір, куди ми заїжджали години на три для відпочинку й корму коней. Ці типові «заїзди», де під одним дахом поміщаються і стійла для коней, і відділення для екіпажів, і кімнати для господарів і проїжджаючих, і тепер ще збереглися подекуди в південно-західному краї. Ми витягали з брички взяті з собою припаси, ставили самовар, і все, а особливо принесена господарем фарширована щука спеціально єврейського приготування, знищувалося з вовчим апетитом.

У Юрові нас зустрічали з привітністю, і ми, після досить нудної і суворої атмосфери батьківської хати і обридлих нам нестерпних уроків, відразу відчували іншу, більш вільну обстановку, де нам була майже повна воля.

У Юрові був досить великий дерев’яний будинок, в глибині великого двору. За будинком був парк, головною красою якого
була довга, кроків на триста, стара липова алея, верхівки якої сплелися склепінням і майже не пропускали сонячних променів. За парком розташовувався був молодий сад, де містилася пасіка.

Пасічником був дуже старий дід Кирило. Я любив приходити до діда ночувати в його курені на запашному сіні. Прийдеш, бувало, раніше, коли дід пече картоплю і варить собі «куліш», сядеш біля вогника і попросиш розповісти що-небудь про старі часи. Дід любив поговорити, особливо коли я приносив йому в пляшці трохи горілки, і довго розповідав мені про запорожців, яких він пам’ятав, про давні запорізькі походи, про які під час його молодості говорив його дід, про жорстокості колишніх поміщиків, і про те, як в війну 1812 року він був солдатом, як вони гнали ворога з Росії і як мерзлих французів «складанний в сажні».

Молодий сад доходив до берега р. Здвиж.

Люблю я такі невеликі тихі річки. У них, по-моєму, набагато більше поезії, ніж у великих судноплавних річках. Здвиж дуже звивистий і різноманітний. То він тихо тече між відкритими берегами неширокою і не дуже глибокою смугою, з абсолютно прозорою водою і чистим жовтим піщаним дном; то він розширюється в досить великі басейни, оточені високими, рівними і дуже густими стінами очерету, в темній воді цих басейнів і дуже довге весло не досягає дна; то перед млиновими загатами він розливається в широкі, більше сотні сажень, озера. А скільки звуків лунає на цій живий річці! Вони не замовкають ні вдень, ні вночі. Чути і крякання диких качок, і писк куликів і малинівок, і жалібний свист водяних курочок, і трубне гудіння бугая. Багато днів і годин провів я з вудками в руках на Здвижу, і на березі, і в човні. І тепер ночами жваво згадуються іноді ці щасливі дні, і знайомі голоси річки знову звучать у вухах прекрасною музикою.

Велика частина дня зайнята була виловом риби і купанням по кілька разів на день. Але потрібно було і в стайню зайти, щоб проїхатися верхи, коли ведуть коней на водопій, і в обори, і в пташник заглянути, і з керуючим на поле або в ліс поїхати. Справ було багато, і дні пролітали з стрімкою швидкістю, непомітно наближаючись до закінчення канікулярного часу. За кілька днів до від’їзду до Києва, на мене нападала тяжка туга. Для мене була нестерпна думка про близьку розлуку з юрівським привіллям, про повернення в сувору обстановку батьківського дому і про майбутню зубрістіку. І я від’їжджав подалі на човні, вже без вудок, або забирався в глухі місця парку і в самотності виплакував своє горе.

Великими для мене святами були дні, коли влаштовувалися досить віддаленні екскурси.

Серед літа ми іноді всією сім’єю, в супроводі кількох кріпаків дівчат відправлялися в казенний ліс верстах в 12 від Юрова, збирати гриби і ягоди. Виїжджали зранку, взявши самовар і запаси провізії на цілий день. Тітонька звичайно залишалася
біля табору і керувала кулінарною справою, а всі інші поспішали розбрестися по лісу, постійно весело перегукуючись, щоб ніхто не віддалявся від компанії і не заблукав у великому темному лісі. Кожен, на змагання з іншими, поспішав наповнити свій кошик. До вечора цілі вози нагружались чудовими грибами, запашною лісовою малиною, чорною  смородиною і рідкісною в наших лісах брусницею. Вечеряли вже ввечері при світлі багаття. На зворотному шляху я вкладався в візок і негайно засинав. Прокинешся, бувало, від сильного поштовху, подивишся на зірки, і через секунду знову засинаєш. Ніколи в житті я не відчував такого солодкого сну.

Ще з більшим задоволенням згадую я більш тривалі виїзди під час косовиці. У Юрові було мало сінокосів і дядько  наймав наскос великі галявини в таких же казенних лісах. З Юрова відправлялося туди до тридцяти кращих косарів. Везли великі запаси хліба, круп, сала та іншого і бочонок горілки, так як перебування там тривало дня три чи чотири, поки скосять траву, згребуть поступово висохше сіно, складуть його в копиці і накладуть величезні стоги, які залишалися на місті до санного шляху. Вирушав туди на весь час керуючий, який і брав мене з собою. Я старанно працював граблями, збирав гриби, дрова для багаття, брав участь в куховарстві, і все це робилося з особливою насолодою. Увечері, коли косарі збиралися до багаття вечеряти, я з жадібністю слухав їх розповіді про різні страхи або дуже смішні історії, викладені серйозним тоном, з кумедним гумором і примовками, які смішили мене до упаду.

Після закінчення роботи, косарі отримували збільшену порцію горілки, вечеряли раніше і потім, зі складеними косами на плечах, виступали в зворотній шлях. Звичайно, не дивлячись на втому, вони всю дорогу співали хорові пісні. Я завжди із задоволенням слухав їх і просив керуючого не гнати коней. Дві або три версти ми їхали кроком, а потім я засинав у візку.

Тоді ще не вмирала в наших селах пам’ять про вільне козацтво. Не забував тоді народ і старих історичних дум й пісень та з натхненням виспівував їх. Особливо пам’ятаю я енергійний, нагадуючий темпом похідний марш, наспів і слова пісні про славного Морозенка. Співали і про козака Байду і багато інших.

Любив я слухати сліпих лірників та кобзарів, які нерідко навідувалися в юрівський садибу і співали старі тужливі козацькі думи. Пам’ятаю, як старий кобзар зворушливим деренчливим голосом співав про облогу турками Почаївської лаври, про те, як «Матір Божа почаївська кулі вертала, турка вбивала, монастир рятувала».

Давно вже не співають у нас в селах цих прекрасних старовинних дум і пісень. Чоловіки зазвичай горланять потворні солдатські пісні, а жінки, зрідка наспівують за роботою деякі збережені українські пісні, з їх мелодійними наспівами, здебільшого бавляться грубими романсами міських майстрових, з чужими, зовсім не музичними мотивами і понівеченими, іноді до безглуздя, російськими словами.

Не співають вже і лірники про козацьку старовину. Їх репертуар складається з апокрифічних сказань «про божественне» і з безглуздих жартівливих пісень «про чечоточку» і «про Хому та Ярему».

Пригадується з далекого дитинства ще цікава побутова сцена проводи чумаків, що відправлялися в Крим по сіль.

Юровські кріпосні селяни не чумакували. А, на іншому березі Здвижа розташоване село Ситняки населене колишніми казенними селянами. Їм жилося набагато вільніше, ніж кріпакам, і вони могли здійснювати чумацькі подорожі. Виїжджали звичайно в квітні, закінчивши більш необхідні весняні роботи, а поверталися через три місяці, до початку ;нив.

Одного разу навесні, виходячи після служби божої з ситняківської церкви, я побачив на площі багато народу і десятка два возів, запряжених дужими круторогими волами. Виявилося, що це чумаки зібралися в далеку дорогу. Вози («мажі») були більше звичайного розміру, дуже міцні і добре окуті. Вони були навантажені сухарями і різними іншими продовольчими припасами. Воли були добре вгодовані. Чумаки були як на підбір здорові, рослі, в чистих сорочках, в нових свитках, з довгими батогами в руках. Між ними було кілька літніх, бувалих, добре знайомих з майбутнім шляхом.

Вийшов священик в облаченні і відслужив на площі напутній молебень. Чумаки вислухали його, стоячи на колінах і старанно молячись. Потім вони піднялися, і старший, звернувшись до натовпу, голосно і урочисто вимовив: «Прощайте, панове громадо!». Але цим прощання не обмежилася. З натовпу вибігло кілька десятків жінок, і почали цілувати  від’їжджаючих, з риданнями і жалібними голосінням, як ніби проводжали їх на той світ. Тривало це досить довго. Нарешті, старший строго крикнув: «Годі! Рушаймо, хлопці!»

Чумаки зняли шапки і, перехрестившись на церкву, ще раз  поклонилися натовпу. Заскрипіла низка возів, витягаючись в довгу лінію. Літні чумаки взяли по жмені землі, зав’язали її в ганчірочки і повішали на шиї: якщо доведеться померти в дорозі, товариші повинні цю рідну землю висипати в могилу.

Ще кілька хвилин стояла юрба, проводжаючи від’їджаючих поглядами. Лунали тихі схлипування дружин і матерів. Скоро дорога повертала на південь. Звідти грянув хор чудової, давно забутої в селах чумацької пісні: «Ой, високо та сонечко сходить, а низенько заходить; ой, там наш батько, та наш пан-отаман, гей, та по табору ходить»…

Я був дуже схвильований побаченим, і, коли ми поверталися в Юрів, не міг не висловити тітки заволодівшим мною  бажанням: якби я хотів поїхати з чумаками!

Незліченні світлі радості юровського життя дуже захмарювалися постійно баченим мною жорстоким поводженням керуючого з селянами. Вони ніколи не чули м’якого ласкавого слова від грізного «економа», як вони його називали. Він звертався до них не інакше, як з грубими окриками і лайкою, дуже часто супроводжуючи рукоприкладством. Найменша неслухняність, забутий наказ, словом все, що не подобалося економу, викликало поштовхи його важкої руки, сильні ляпаси або такі зуботичини кулаком, від яких текла кров з рота потерпілого.

Пам’ятаю курйозний випадок з цим рукоприкладством. Одного разу я їхав з керуючим через Коптієвку. Серед цього села стояв шинок. Почувши п’яну пісню з шинку, керуючий зупинив коней і швидко увійшов туди. Там виявилося троє селян, які ухиляються від роботи. Посипалася лайка і були пущені в хід кулаки.

«А ти навіщо тут сидиш?», – накинувся керуючий на якогось чоловіка, що сидів в шапці за столом з трубкою.

Сидячий, дивлячись з посмішкою на розлюченого економа, на повторений останнім грізне питання, пустив з рота прямо йому в обличчя струмінь тютюнового диму.

Трубка вилетіла з зубів курця від сильного отриманого ним удару кулаком у вухо.

Потерпілий схопився.

«А це що?!», – крикнув він, відкинувши на собі верхній одяг, під яким опинився солдатський мундир, і показуючи на георгіївський хрест, отриманий за угорську кампанію.

«Я тобі покажу», – додав він, піднімаючи трубку.

Здвиж служить кордоном між Київським і Радомисльський повітами. Дядько довго орендував казенні землі в ситняківських дачах, і керуючий часто туди їздив. Місяця через два після описаного випадку в Коптіївці, приїжджає в юрівську садибу становий пристав для провадження дізнання у справі про образу дійсного георгіївського кавалера такого-то. Приставу заявляють, що керуючий поїхав в Ситняки. Складається протокол про незнаходження відповідача на місці його проживання і про виїзд його в Радомисльський повіт. Протокол цей відсилається в Радомисльський поліцейське управління. Через деякий час звідти відряджається в Ситняки для дізнання становий пристав. Там йому кажуть, що керівника немає, і що він живе в Юрові. Знову складається протокол про незнаходження, що відсилається в київське поліцейське управління. Ця комедія з виїздами приставів і з протоколами повторювалася багато разів. Безсумнівно, це вони робили до клопотань дядька, щоб звести всю цю історію нанівець. Пам’ятаю, як за обіднім столом в Юрові неодноразово посміювалися над тим яка витрата на папір викликана описаним випадком і які величезні «справи» про це накопичилися в двох поліцейських управліннях.

Найважчий спогад викликає в мені покарання кріпаків, що здійсювалося біля ганку будинку керуючого по суботах.

Правою рукою управляючого був високий красивий селянин Микола. Його чомусь звали осавулом. Щовечора він приходив до керуючого і доповідав, які роботи проведені за день, хто їх виконував, хто скільки накосив, нав’язав тощо. Абсолютно неписьменний, Микола викладав доповідь за своїми «бірками», тобто гладкими паличками, на яких були нарізані прямі рисочки і хрестики. Він же повідомляв про те, хто не з’явився на роботу, хто не виконав встановленого уроку і про різні інші провини. У суботу, після заходу сонця, осавул приводив винних до місця покарання, де вже були приготовлені різки. Перед настанням екзекуції, я завжди тікав якнайдалі, щоб не чути роздираючих криків покараних. Біг я на пасіку до Кирила і заривався в сіно, але жахливі звуки долинали туди. Я біг далі до річки, лягав на землю, щільно закривав руками вуха і ридав гіркими сльозами. Але крики і там переслідували мене. У суботні вечори я завжди спізнювався до вечері і сидів за столом, майже не торкаючись до їжі. Дядько і тітка бачили, звичайно, мій засмучений вигляд і заплакані очі і розуміли причину мого настрою. Вони були добрі люди, і я не пам’ятаю, щоб у поводженні з кріпаками і робочими вони вдавалися до фізичних дій. Але вони визнавали необхідність різки. Мені ж вони не намагалися вселити свого переконання і на цю тему ніколи не говорили зі мною.

У найближчі після суботи дні, на запрошення керуючого поїхати з ним куди-небудь я завжди відповідав різкою відмовою.

Коли виникають тепер в моїй пам’яті з усією жвавістю ці враження, я відчуваю, що нижня губа починає тремтіти, як 60 років тому, і до очей підступають сльози жалості і обурення…”

За матеріалами книги
Василя Хижнякова
«Воспоминания земского деятеля».
Петроград, 1916.


P.S. Василь Хижняков середню освіту здобув у другій Київській гімназії і у 1860 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського Університету ім. св. Володимира. Після закінчення навчання у 1864 р. розпочав службу на посаді викладача Пінської гімназії. Через два роки Міністерство народної освіти перевело його до Чернігівської класичної чоловічої гімназії, де він працював протягом 1866–1879 рр. У цей час Хижняков був обраний членом міської управи, після чого розпочалася його кар’єра чиновника. У 1875–1887 рр. він голова міста Чернігова та гласний міської думи. У 1886–1896 рр. – голова Чернігівської губернської земської управи, гласний Чернігівських губернського та повітових земських зібрань. Також займався викладацькою діяльністю. Проживав у Чернігові, але час від часу приїжджав у Красну Слободу.

Tags: , , , ,

Залишити відповідь