ОБЛИШ НАДІЮ, ХТО СЮДИ ПОТРАПЛЯЄ

0

У мене в житті декілька разів виникала потреба вдруге перечитати деякі книги. Звичайно, з віком, через десятки років прочитане не лише поновлювалося в пам’яті, але і набувало більшої повноти і глибини змісту. Одною з таких книг була книга Вадима Бойка «Слово після страти», яку перший раз прочитав ще в юності.

«З десятків мільйонів людей, кинутих фашистськими бузувірами до тюрем і таборів смерті, вижило небагато. З мільйонів закатованих і розстріляних чудом уціліли одиниці – випадкові обранці долі. Одним із них був я… Отже, я беру слово після страти»,– так починає свою документальну сповідь відомий український радянський письменник-публіцист Вадим Бойко.

Автора книги у віці 16 років вивезли на каторжні роботи до Третього райху. Він був в’язнем німецьких концентраційних таборів і в’язниць, сім разів тікав, за що був засуджений до смерті, але, лише завдяки збігу обставин, йому вдалося уникнути розстрілу. Одним із героїв цієї трагічної оповіді є наш земляк із села Садки Макарівського району, нині покійний Іван Дмитрович Терещенко – в’язень п’яти концтаборів, у тому числі – Аушвіца і Бухенвальда. З Іваном Терещенком я був особисто знайомий та неодноразово спілкувався з ним. Тоді й сьогодні мене не покидає думка про те, якою ж силою волі і надзвичайної витривалості володіла ця героїчна людина, щоб після таких неймовірних фізичних і моральних випробувань, зберегти душевну простоту, доброту і скромність.

Зліва – В. Бойко, справа – І. Терещенко.

У спогадах Івана Дмитровича, зі сторінок книги постає трагічна, монументальна картина великого подвигу та героїзму невільників гітлерівських таборів смерті. Без перебільшення, нацизм у минулому сторіччі у своїй людиноненависницькій параноїдальній психології переступив усі межі людської уяви, вдавшись до найстрашніших і найжорстокіших знущань та масового знищення людей за всю історію земної цивілізації. До захоплення гітлерівцями влади, в Німеччині було всього три концтабори з невеликою кількістю в’язнів; навесні 1940 року їх було вже кількасот, а напередодні краху Третього райху налічувалося дві тисячі із загальною кількістю в’язнів понад п’ять мільйонів чоловік, громадян тридцяти семи країн світу. Як було доведено на Нюрнберзькому процесі, в цих таборах за період їх існування гітлерівці знищили дванадцять мільйонів людей. Це один з найтяжчих злочинів нацизму! Концтабір Аушвіц мав бути найбільшим. Йому відводилася особлива роль у кровожерних гітлерівських планах винищення цілих народів. Цей табір був улюбленим дітищем Гіммлера.

Масштаби аушвіцького комбінату смерті свідчили про те, що в разі перемоги гітлерівської Німеччини, в аушвіцьких крематоріях згоріли б цілі народи. Як зізнався на Варшавському судовому процесі головний комендант аушвіцьких таборів Рудольф Гесс, Аушвіц був призначений для знищення, передусім, радянських військовополонених та єврейського населення, а потім і слов’янських народів. Він цинічно заявляв ув’язненим, що вони «…прибули в концентраційний табір особливого режиму, звідки вихід на волю тільки один – через трубу крематорія». Уже в липні 1941 р. в Аушвіц почали прибувати ешелони з радянськими військовополоненими і машина смерті запрацювала. Масово знищуючи радянських військовополонених, есесівці керувалися спеціальними секретними інструкціями, складеними відповідно до директивних вказівок Гітлера про те, що до радянських солдатів і офіцерів слід ставитись, як до особливо небезпечних ворогів Третього райху. Характерно, що навіть для євреїв, яких Гітлер люто ненавидів, було встановлено певну черговість знищення. Радянських військовополонених пропускали через газові камери і крематорії поза всякою чергою.

Напис над воротами Аушвіца.

До Аушвіцького табору входило двадцять дев’ять концентраційних таборів особливого режиму, кожен із філіалів у свою чергу мав до декількох десятків дрібніших. Аушвіц став схожим на велетенську ракову пухлину, від якої увсібіч розходилися метастази. У п’яти аушвіцьких крематоріях було дев’ять газових камер і п’ятдесят печей, пропускна потужність яких (страшно подумати!), дорівнювала двадцяти тисячам в’язнів на добу! Крематорії мали по дві підземні газові камери. Перша правила за роздягальню, де люди залишали свій одяг і взуття, у другій в’язнів отруювали газом. З душових воронок, що висіли під стелею, ніколи не текла вода, зате проходили дві металеві труби з великою кількістю отворів, які були виведені на поверхню землі і там закінчувалися клапанами, що герметично закривалися. Через ці клапани в труби засипали циклон – кристалічну отруйну речовину, яка вступаючи в реакцію з киснем, виділяла отруйний газ. У кожній газовій камері можна було отруїти одночасно до двох тисяч чоловік.

Газові камери мали ліфти, якими трупи піднімали в печі крематорію. Часто крематорії були перезавантажені і тоді розкладали велетенські кострища із дров і нафти, на яких одразу спалювали цілі ешелони людей, у тому числі – дітей. На перших поверхах кожного крематорію містилась прозекторська, де есесівські лікарі проводили медичні експерименти, у тому числі над дітьми: кастрували чоловіків і хлопчиків, стерилізували жінок, дівчат, дівчаток аж до немовлят, робили пересадку залоз, спинного і черепного мозку, резекції здорових шлунків, трепанації черепів, вводили в кров заразні бактерії і збудники епідемій, випробовували на людях різні отрути і нові, ще не перевірені препарати. Мерзенні правителі Райху не гребували нічим. Вони старалися використати все, що належало живим і мертвим, починаючи від одягу і взуття аж до людського попелу і розмелених кісток, які йшли на удобрювання полів. У вбитих виривали золоті зуби, у жінок обрізали волосся.

 

Вадим Бойко так описує умови проживання в’язнів: «В блоках для проживання розташовувались чотириповерхові дерев’яні нари, на яких лежали паперові матраци, наповнені зіпрілою соломою або стружками. Кожен матрац розрахований на чотирьох в’язнів, а щоб вони вмістилися на ньому, спали «валетом попарно»: двоє лягали на бік, третій і четвертий вкладалися головами у протилежний. Звичайно вночі вони не відпочивали, а мучились. Сон тісно спресованих людей був важкий і лихоманний. Напівтемрява, неймовірна духота, приглушені стогони, жахливий сморід, їхні крики, – все це створювало враження, що ти потрапив у братську могилу. Голі в’язні являли собою страхітливе видовище: це були висохлі напівскелети, а грудна клітка нагадувала пральну дошку, потворно стирчали ключиці й лопатки. У багатьох на тілі гноїлися рани і виразки. Занедужати в таборі – рівнозначно смерті: хворих не лікували.

Головні ворота Аушвіца.

Їх без зайвих церемоній відправляли в крематорій. Єдиним харчуванням в’язнів був черпак баланди, яку видавали раз на добу. Пайку хліба, спеченого із каштанів, жолудів, чечевиці, проса і дерев’яної тирси вагою 200 грамів одержували тільки ті, які працювали у арбайткомандах». Особливо складним було становище в’язнів штрафних команд. Штрафники працювали в шаленому темпі, а їх ще й підганяли. З них в найкоротший термін вичавлювали всю мускульну силу, доводили до цілковитого виснаження, а потім вбивали або ж давали загризти видресируваним вовкодавам. Життя ув’язнених штрафної команди вимірювалось днями і кожного дня було до двадцяти загиблих. В’язнів, які намагалися втекти, відразу відправляли на шибеницю.

«Найвишуканіші» знущання гітлерівських катів вражали жорстокістю, навіть – садизмом: в’язнів під час проведення допитів ще живими підвішували підборіддям на залізні гаки, виривали плоскогубцями золоті коронки. Нічого не вартим було життя ув’язнених, яких гітлерівці часто вбивали заради розваги і ніхто за це не ніс ніякої відповідальності. Метою було з самого початку приголомшити в’язнів, домогтися розпаду їх людської особистості, морально згнітити, поступово перетворити їх на тварин. Але, хоч як старалися гітлерівські бузувіри, їм не вдалося ідейно роззброїти і морально знищити більшість в’язнів та довести їх до тваринного стану. Вадим Бойко пише про таких людей, які були фізично розчавлені, але нескорені та були здатні на героїчні вчинки. Саме такі, у тому числі й автор книги та Іван Терещенко ставали членами руху Опору і проводили серед в’язнів агітаційно-пропагандистську роботу, організовували втечі та збройні повстання. Можна уявити рівень небезпеки при тому, коли за найменшою підозрою винні підлягали негайному знищенню!

До 1943 року в Аушвіці не було об’єктивних причин для створення високоорганізованого підпілля. Тут довгий час панувала атмосфера відчаю, безнадії. Та перемога Червоної армії під Сталінградом вдихнула нові животворні сили, активізувала вона і боротьбу аушвіцького підпілля. Саме на початку 1943 р. всі підпільні групи були об’єднані в єдину інтернаціональну організацію. Скрізь створювались групи Опору, підпільники встановили зв’язок з філіалами Аушвіца, організували кілька вдалих втеч. Утікачі виконали завдання підпільного центру – розшукали партизанів і передали їм копії секретних документів, викрадених з центральних канцелярій, а також викривальні фотографії аушвіцької дійсності. Світ дізнався про правду Аушвіца. Есесівцям не вдалося розгромити підпільну організацію Аушвіцу і вона функціонувала до останнього дня – випадок безпрецедентний в історії руху Опору!

У 1944 р. в аушвіцьких таборах відбулось декілька збройних виступів і найбільший – в крематоріях. Через величезні втрати, що їх зазнала німецька армія на Східному фронті, Гіммлер уже не зміг збільшити есесівський гарнізон Аушвіцу, більше того, – він змушений був забирати з охорони численних таборів цілі підрозділи для потреб Східного фронту. Ось чому гітлерівці змушені були відмовитися від своїх планів поголовного знищення в’язнів Аушвіцу. Через два тижні після повстання в Аушвіці потяглися перші ешелони в’язнів в інші табори, а ще через тиждень припинилися масові удушення в газових камерах. В одному з останніх ешелонів був вивезений у Маутхаузен автор цієї книги, а Івана Терещенка етапували до Бухенвальда.

27 січня 1945 р. частини Червоної армії визволили місто Освенцім, захопили табори, врятували 2819 чудом уцілілих в’язнів. Усього 2819! У різних інформаційних джерелах число загиблих значно різниться. З одних – це п’ять мільйонів людей, а за оцінкою історика Геннадія Комкова – чотири, на твердження ж автора книги – один мільйон чотириста тисяч. Вадим Бойко у своїй книзі стверджує: «Не важко уявити, що чекало десятки націй і народностей світу, якби Радянська Армія не зламала хребта фашистській звірюці. Та в декого виявилася коротка пам’ять, і вони забули про наші величезні жертви, про ріки крові, пролиті радянським народом, про вирішальний вклад Радянського Союзу в розгром кривавого німецького фашизму».

…Нелегкий життєвий шлях пройшов наш земляк Іван Терещенко, проте ніколи не жалівся на долю, яка під час військового лихоліття Другої світової війни випала і на долі мільйонів радянських людей. Після закінчення семирічки, як відмінник навчання, Іван Дмитрович вступив поза конкурсом до Київського автодорожнього технікуму. Але червневий ранок 1941 р. перекреслив усі сподівання та життєві плани юнака. Був призваний до лав Червоної армії і в складі артилерійського полку брав участь в обороні Кіровограда, потім – Умані, Канева, і нарешті – Києва. В районі села Віта Поштова Івана було поранено в голову, але про госпіталізацію не було й мови. З важкими боями продовжувався відступ, а потім – оточення, повторне поранення і… полон. Спочатку – у таборі для військовополонених у районі Дарниці міста Києва, потім – у місті Житомир, з якого втік, а потім – у місті Ківерці, звідки вже була групова втеча.

Але дуже швидко втікачів затримали і відправили спочатку в Рівне, а потім – в Гданськ, а далі – в Катовіце. І знову групова втеча. Цього разу втікачі були видані жандармам поляком, який отримав по 200 марок винагороди за кожного з них. Цього разу Терещенка з товаришами доставили до Кракова, де полонених жорстоко катували і били. Але це, виявляється, було лише прелюдією перед табором смерті. Партію в’язнів, серед яких був і Терещенко, відправили до Аушвіцу…

«Своїм життям я завдячую Вадиму Бойку», – зі сльозами на очах сказав Іван Дмитрович. Кожного дня в туалетній кімнаті штабелювали померлих в’язнів перед відправкою в крематорій. Того дня померлих було 33. Бойко, який зайшов до туалетної кімнати виявив, що якийсь бідолаха опритомнів і якось виліз із штабеля трупів, уже посипаних хлоркою, та подає ознаки життя. Він дав йому миску супу і допомагав, чим міг. І ще Іван Дмитрович завдячував чеським та польським патріотам: «Головний писар Аушвіца Юзеф Церанкович, вилучав карточки в’язнів, позначених хрестиками (так позначали кандидатів у смертники) і таким чином нас з етапом відправили в Бухенвальд». Іван Дмитрович дивувався, як з трьохсот в’язнів, відправлених у відкритих вагонах, йому вдалося вижити в числі всього сімнадцяти страждальців! Терещенко відразу влився в ряди підпільників і почали готувати збройне повстання, яким керував інтернаціональний комітет, очолюваний німцем Ернестом Тельманом і радянським військовим інженером Дмитром Карбишевим.

9 квітня 1945 р. підпільний комітет дізнався, що 11 квітня буде страчено всіх в’язнів Бухенвальда, тому ухвалили рішення, яке, зберігаючи таємницю, в’язні передавали один одному. Вранці 11 квітня до табору підійшли американські війська і це стало поштовхом до постання в’язнів. Усіх вивели на прибирання території і після сигналу – вибуху ручної саморобної гранати, 126 тисяч в’язнів кинулись на охорону, яка за лічені хвилини була вся перебита, а німці, що знаходилися на вишках, почали тікати, рятуючи своє життя. Таким чином в’язні Бухенвальда були врятовані від неминучої смерті. Терещенко важив усього 32 кілограми, але все ж продовжив боротьбу у складі 723 стрілецького полку, який брав участь у штурмі Берліна.

У 1947 р. демобілізувався і повернувся в рідне село на Макарівщину. Працював у Садках завідуючим бібліотекою, та завклубом в Садках і Борівці, а потім в Макарові – директором Будинку культури та РЕМі. Усе витримав солдат Батьківщини і ще довгий час проживав у селі Фасівочка, у своїй родині, радіючи дітям і онукам. Ось такий він наш легендарний герой – Іван Дмитрович Терещенко, який помер у лютому 2010 року та похований в селі Фасівочка Макарівського району. Вадим Бойко згадує епізод, коли перебував у Аушвіці: «Я лежав на нарах, втупивши погляд у дошки, з яких був зроблений щит верхнього ярусу. На одній з дощок хтось написав по-німецьки: «Облиш надію, хто сюди потрапляє». Цей напис наче прохромив мене наскрізь, важкою тугою озвався у серці. Я бачив його сотні разів, але якось не задумувався над значенням слів, узятих із «Божественної комедії» Данте. Дантівські картини пекла бліднуть перед картинами новітнього пекла – Освенціма. Важко навіть повірити, що цивілізовані люди, які називали себе «вищою расою», могли чинити такі криваві бузувірства»!

…Вадим Якович Бойко помер у віці 93 років 18 грудня 2019 р., напередодні 75-ї річниці звільнення концентраційного табору смерті Аушвіц, що поблизу Освенціма у Польщі (27 січня 1945 р.) бійцями Червоної армії. Напередодні 75-ї річниці звільнення Бухенвальда, 75-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі, схилимо голови, згадаємо та вшануємо світлу пам’ять Івана Дмитровича Терещенка, Вадима Яковича Бойка, в’язнів концентраційних таборів та героїв і жертв Другої світової війни.

Звертаюсь з проханням до депутатів Макарівської районної та Макарівської селищної рад, відповідно до повноважень, прийняти рішення про присвоєння Івану Дмитровичу Терещенку звання «Почесний громадянин Макарівського району» (посмертно) та перенайменування вулиці Хутірська на вулицю Терещенка Івана.

Геннадій ЗДОЛЬНИК,
учасник бойових дій в ДР Афганістан.

Додати коментар