Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

ВЧЕНИЙ З ПАШКІВКИ


9 січня виповнилося 20 років як помер уродженець с. Пашківка Юрій Якович ЛИТВИН, визначний український науковець, доктор економічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, академік Академії наук вищої школи України. Але сьогодні про цю людину на Макарівщині пам’ятають лише одиниці. А тому ми вирішили опублікувати на сторінках газети спогади Юрія Яковича про рідне село Пашківку та навчання в Бишівській середній школі і тим самим згадати про нашого земляка, непересічну людину із глибокою та світлою душею і великим співчутливим серцем. 

Народився Юрій Якович Литвин 12 вересня 1929 р. в с. Пашківка на Макарівщині. Зі створенням у 1929 р. колгоспу батьки – Яків Сидорович та Марія Мусіївна Литвин вступили до колгоспу, де батько працював агрономом-садівником до 1937 р. У 1937 р. батька було заарештовано і звинувачено в розповсюдженні чуток про необхідність швидкої війни з Німеччиною. Рано залишившись без батька, сім’я репресованого «ворога народу» зазнала багато утисків та бід, виконуючи важку й нерідко навіть непосильну роботу в колективному господарстві, де доводилось разом з мамою від зорі до ночі працювати і малому хлопцеві. Не дивлячись на важкий матеріальний стан сім’ї, вчився майбутній академік в школі лише на «відмінно». До сьомого класу Вітрівської семирічної школи кожний навчальний рік завершувався для школяра похвальною грамотою. В період німецької окупації хлопець працював на різних польових роботах, а після звільнення с. Пашківка в 1943 році від гітлерівських загарбників продовжував працювати їздовим у колгоспі, на косарці чи жатці, самоскидці чи лобогрійці, що були основою механізації селянської праці на збиранні врожаю в довоєнні і повоєнні роки.

Слід нагадати нинішньому поколінню молодих людей, що слово «канікули» або «шкільні канікули», в ті часи сприймались сільськими дітьми як час, вільний від занять у школі, але обов’язковий для роботи у полі з догляду за колгоспними посівами. Такі культури як просо потрібно було обов’язково прополоти (просапати), чи з сапою, чи вручну, але бур’ян потрібно було вискубати до бадилинки інакше просо б не вродило. На цукровому лану потрібно було вести боротьбу із жуком-довгоносиком, якого, щоб піймати, потрібно обкопати ділянку канавкою, з якої б він, упавши туди, не зміг вилізти, поки «піонерський патруль» його не забере. Льон потерпав у ті часи від іншої комахиблохи, яка поїдала стебельця і яку потрібно було виганяти з ділянок, засіяних льоном, золою, яку всю зиму збирали по дворах колгоспників ланкові і у літній період використовували для боротьби з цією комахою. Не знаю, чому тоді було в фруктових садках стільки хрущів (згадував Юрій Литвин). Вони просто зависали на деревах низками, пригинаючи віття дерев майже до землі і, мабуть, поїдали цвіт і їх теж потрібно було збирати і палити у великих вогнищах, які розводили в саду із гілок дерев, що їх обрізували в зимовий період.

Ці вогнища, а особливо дим від них, ще довго відлунювався у пам’яті нашого земляка своїм страшенним смородом (горіли ж живі істоти, як у крематорії), оповиваючи великі території саду с. Пашківка, колгоспу ім. Литвинова. До саду цього господарства у молодого хлопця були свої симпатії, бо садив, вирощував і доглядав деревця його батько – Яків Сидорович Литвин. Із появою в селі саду селяни-пашківчани мали змогу їсти вдосталь яблука, бо на присадибних ділянках усі яблуні, груші, сливи й інші фруктові дерева було вирубано. Вони всі обкладались у ті роки непомірним сільськогосподарським податком, за оплатою якого постійно пильнував фінансовий агент Кодя Тараник. Частина яблук із колгоспного саду навіть закладалась на зимове зберігання і по одному червоному яблуку сорту «штетинка червона», як найбільш заслужена своєю працею у колгоспі людина, колгоспний коваль Андрій Юхимович Голубенко видавав разом із пряником чи п’ятьма цукерками-подушечками дітям молодших класів на жовтневі чи новорічні свята.

Як згадував Юрій Литвин – на велосипеді, у костюмі зеленого кольору (то був фірмовий костюм працівника фінансових органів, зшитий із дорогої тканини (бостон), який було запроваджено для працівників фінансових органів – фінансистів) Кодя Тараник об’їздив кожний колгоспний двір і рахував: скільки на городі плодових дерев і кущів, чи були полуниці й інші ягоди для обкладання сільськогосподарським податком за найвищою шкалою, і то було законом. Несплата цього податку була недопустимою для колгоспника. Цей податок могли утримати із заробітку колгоспника, якщо йому належала грошова оплата. Інколи навіть були випадки примусового його утримання або разом із головою сільської ради під загрозою переорати город, на якому вже було щось посіяно або посаджено картоплю й інші сільськогосподарські культури. Так що роботи для підлітків шкільного віку в дні літніх канікул було більше, ніж досить. Слід врахувати ще й те, що кожна сім’я тримала у своєму дворі худобу, бо молоко чи м’ясо в ті роки у сільських магазинах просто не продавали, хліб – теж. У магазинах можна було із продуктів купити лише консерви, а хліб їсти потрібно щодня!

Кожна господиня повинна була напекти хліба, наварити їсти на всю сім’ю, доглянути худобу (напоїти, нагодувати) і встигнути на колгоспну роботу, яка виконувалась у полі, кілометрів за 3–5 від села. То було складне життя села, і особливо в повоєнні роки. Слід зауважити, що працювати доводилось не лише вдень, а й вночі. Післявоєнні 1946–1947 роки були роками голодними для багатьох сіл і міст Київської області, а працювати в полі цілий день без куска хліба було просто неможливо. В деяких господарствах організували так зване громадське харчування в полі. Для осіб, які працювали на віддалених від села ділянках, в обідню пору можна було готувати гарячу їжу, їм дозволялось з’їсти мисочку борщу і каші. Роботу вночі виконували в основному таку, на яку не треба затрачати світла, як кажуть, навпомацки. Це – скиртування хліба, тобто звезення зібраного за день, скошеного і зв’язаного в снопи та складеного в копиці жита чи пшениці в скирту. Комбайнів у ті роки в господарствах не було, а тим більше самохідних, які могли б одразу хліб і молотити. Його молотили у більшості випадків пізньої осені, а то й взимку спеціальною машиною-молотаркою марки «МК-1100». То був надійний молотильний агрегат, який приводився в дію дизельним стаціонарним двигуном або трактором марки «ХТЗ», обладнаний спеціальним шківом і трансмісією.

Слід зазначити – все, що пов’язане з хлібом у ті роки, пильно охоронялось і не дай Боже, щоб хтось із колгоспного поля взяв хоч би один колосок. Були випадки, коли в голодні роки людей, які збирали залишені на колгоспному полі колоски, притягали до судової відповідальності. На збиранні врожаю у кожному господарстві (колгоспі) обов’язково був присутній уповноважений із РК КПУ, а в деяких господарствах – й з органів НКВД. Як би там не було, але слід зазначити, що в ті роки після збирання врожаю на полі не споглядалось таких втрат врожаю, як нині, коли поле після збирання озимих і рясних осінніх дощів, повністю зелене «орунами», як їх часто називають на селі, маючи на увазі посіви озимих зернових. Тобто на зібраній площі після прямого комбайнування нині залишається в полі зерна більше, ніж його потрібно, щоб засіяти це поле озимими культурами. В ті роки обов’язковим було після збирання жита чи пшениці в полі і його скиртування все поле пройти грабаркою, тобто впряженим одним конем нехитрим двоколісним механізмом, із металевими дротяними зубами, який при доброму його відрегулюванні може не залишити в полі жодного колоска. Згребане грабаркою колосся звозилось до скирти, складалось там і молотилось разом із цим звезеним до скирти хлібом у снопах. Цю роботу також багато років виконував Юрій Литвин.

Працюючи в літній час у полі, в осінньо-зимовий період майбутній професор здобував знання в Бишівський середній школі, до якої він вступив у 1947 році (після закінчення Вітрівської семирічної). Ходити 7 км щоденно в районний центр Бишів із Пашківки восени, зимою і весною було не лише важко, але й холодно і голодно. Платити за квартиру в районному центрі було нічим, бо колгоспних заробітків його і матері ледь вистачало на взуття й одяг, через великий сільськогосподарський податок, який мусило сплачувати державі кожне селянське господарство і щорічними державними виграшними внутрішніми позиками, на які змушували щорічно підписуватись органи влади і, які чомусь ніколи не вигравали. Біда була ще й у тому, що за навчання в середній школі потрібно платити і на все це було одне джерело покриття – заробіток мами, який, до речі, визначався, на жаль, не грошима, а трудоднями. Щоб погасити борг за навчання в Бишівській середній школі в 1948 році, директор школи Рудич обіцяв хлопцям (в тому числі і випускнику Юрію Литвину), якщо вони воликами потрилюють ліс у Веприківському лісництві Фастівського району (пізніше наш земляк дізнався, що то була батьківщина академіка АН СРСР Олександрова, автора і конструктора атомних реакторів такого типу, який вибухнув на Чорнобильській АЕС) протягом 2-х тижнів, що потрібен школі, то він зарахує зароблене в погашення боргу.

Але хлопці ліс потрилювали (звезли його до купи), а Рудич, як з’ясувалося пізніше, так і не розпорядився зарахувати їх працю в погашення цього боргу. То був великий урок справедливості директора школи, партійного пропагандиста товариша Рудича, члена пленуму Бишівського РК ПБ, очолюваного тоді Присічем, про який запам’ятав майбутній вчений на все життя. Слід зауважити, що що важка і виснажлива праця в голодні та холодні роки на сільськогосподарських роботах в 1943–1945 рр. згодом була визнана, як робота на трудовому фронті в тилу для Перемоги над заклятим ворогом і прирівняна до військової, як учасника війни. У ті роки ще багато треба було перенести сільському хлопцеві Юрію Литвину суспільної несправедливості і відчути на собі, що таке бути сином репресованого «ворога народу», а згодом реабілітованого батька як такого, «дело которого производством прекращено за недосказанностью предъявленного обвинения (посмертно)». Батько Юрія Литвина помер у ГУЛАГу в п. Сосьва Свердловської області в 1942 р.

Варто також нагадати про лозунг, який висів у одному із класів Бишівської середньої школи, де діти вчили іноземну (німецьку) мову «Wir danke dir genosse Stalin fur unzere gluglixe Kindhait», що перекладалося «Ми дякуємо тобі, товаришу Сталін, за наше щасливе дитинство». Цей лозунг не раз і не два змушував молодого і кмітливого хлопця задумуватись над тим, чому ж Сталін нічого не зробив такого, аби і в нього це дитинство було щасливим? За які гріхи і провини, за які такі антигромадські вчинки заарештовано його батька? За те, що він посадив чудовий сад для колгоспників і не мав можливості користуватись його плодами і його сину «безбатченку» інколи так важко було на душі в порівнянні з іншими дітьми, які мають батьків? І за що він мав йому дякувати? Але лінія партії на нищівну боротьбу із неіснуючим, а видуманим ворогом була невідступною. Працюючи в полі на жатці (в жатку запрягалось п’ятеро коней), Юрію Яковичу довелось бути свідком такої розмови косарів під час відпочинку в холодку під одним кущиком, який чудом зберігся серед широкого лану колгоспної пшениці, частину якої збирали за допомогою жатки, а частину – вручну, косами з приладнаними до них грабками.

Хтось необачно «нашкодив» під цей кущ, і, щоб не замаститись, один із косарів попередив другого, сказавши: «Обережно, не вступи в партію, Іване». І що Ви думаєте? На другий день на роботу цей товариш не вийшов. Івана Захаровича на третій день викликали у районний відділ НКВД, щоб він підтвердив сказане, а Павлушка (так звали чоловіка, який сказав ці слова), поплатився десятьма роками позбавлення волі, звідкіля в село так і не повернувся. Це було в 1947 р. Дуже було відчутним ставлення вчителів до сина воєнкома, чи сина заготівельника (працівника заготконтори), яких вони готували для закінчення школи із «золотою медаллю» і які не виправдали їх довіри, а син простої колгоспниці заслуговував її, але вчителі його до одержання її чомусь не готували.

У червні 1949 р. на випускному вечорі десятикласників Бишівської середньої школи при врученні атестата про її закінчення майбутній вчений проголосив як подяку державі і школі, що його виховувала, такі рядки із вірша поета Безименського:

Воспитала нас школа родная,
Всех нас пестуют люди страны,
Мы, завет Ильича выполняя,
На отлично учиться должны.
Чтобы все мы героями стали,
Чтоб цвела наша Родина-мать,
Будем жить, как Сталин!
И работать, как Сталин!
И как Сталин во всем побеждать!

Завуч школи Максим Порфирович Лагода, повернувшись до своєї дружини Софії Василівни Павлової, сказав: «Ось кого ми повинні були готувати на золоту медаль, а ми готували інших».

А взагалі, якщо говорити про вчителів Бишівської середньої школи тієї пори, то слід відзначити, згадує Юрій Литвин, що йому поталанило. То були майже всі (за винятком директора школи Рудича) високоосвічені, висококваліфіковані, обізнані і компетентні педагоги. Вчитись у кожного із них і закохатись у його предмет було чому. Ось хоч би взяти класного керівника Софію Василівну Павлову – викладача хімії. Вона віддавала все своєму предмету. Всі формули хімічних сполук вчителька вимагала знати напам’ять і сама володіла ними бездоганно. Її чоловік Максим Порфирович Лагода вів у нас, згадував Юрій Литвин, уроки української літератури. Його уроки і вимоги до знання окремих образів із творів українських письменників класиків викликали захоплення в учнів.

Станіслав Петрович Квасневський – історик. Він проводив урок з історії, як артист на сцені, вживав часто вислови із історичних романів і учні сиділи й слухали на його уроках, немов зачаровані. Не можна не згадати словами подяки вчителя математики Ольгу Володимирівну Єршову – вихованку одного з французьких коледжів чи ліцеїв. Вона досконало володіла французькою, внучка письменника-казкаря Єршова, що написав казку «Коник-Горбунець». Вона задачі на дослідження почала пояснювати нам ще в кінці дев’ятого класу і вболівала за кожного з нас як рідна мати. Цікавими були вчителі математики і фізики Фаня Мусіївна Кержнер і Зінаїда Миколаївна – обидві єврейки-подружки. Вони жили одноосібно, без сімей, в одній квартирі. Особливої похвали за любов до свого предмета заслуговує вчитель фізики Кость Петрович Коба. Для того, щоб не витратити ні хвилини уроку на пошуки ганчірки, він міг зняти шкарпетку з ноги і витерти дошку, але викладання матеріалу ні на хвилину не переривав.

Лідія Андріївна (прізвище забулось) – вчителька німецької мови повністю заборонила дітям розмовляти на її уроках рідною мовою. І що потрібно зауважити, що учні так оволоділи німецькою, що могли самі між собою розмовляти цією мовою, а Юрій Литвин, дякуючи їй, був постійним учасником комісії у Київському інституті народного господарства з приймання кандидатських іспитів з німецької. На превеликий жаль, йому надалі так і не довелося поїхати за кордон для вдосконалення мовної грамоти, бо за часів тоталітаризму знання мови наших ворогів-німців не вважалось престижним. У випускному 1949 р., як згадував наш земляк, йому відмовили служити у прикордонних військах і у вступі до військового училища, бо він був сином «ворога народу», репресованого колгоспного агронома садівника.

Не видали йому і довідки з колгоспу, що була обов’язковою при вступі до ВНЗ, було відмовлено йому у довідці і від військкомату, бо його вік якраз був призовним, а з середньою освітою на селі було на той час дуже мало молоді. Щоб мати уяву про це, потрібно зауважити, що в 1947 р. у 8 класі Бишівської середньої школи навчалось всього 8 учнів (на весь район!), у 1948 році – 9 учнів, а в 1949 році – 12. Випуск Бишівської середньої школи 1949 р. складав усього 12 осіб. Їх можна порахувати на пальцях: із самого Бишева – Вася Бондаренко, Женя Погорєлов, Неля Кохан; із Лишні – Ліда Кудласевич, Фрося Кириленко; із Яблунівки – Надя Корбут і дві Ані Андруховичі; із Соснівки – Міша Терновий, із с. Осиково – Володя Осипенко, з Чорногородки – Микола і Гриша, а з Ясногородки – Петро Яценко. Отож і почались у сільського хлопця митарства. Від призову до війська вимушено звільнили, а Бишівський райвійськком майор Погорєлов ще довго не давав довідки, без якої до вузів Києва сільську молодь не брали. А коли він уже був вимушений таку довідку видати, то у ВНЗ Києва закінчився набір студентів, бо було вже 20 серпня 1949 р.

Але, на щастя, Київський фінансовоекономічний інститут (він тоді розміщувався на Подолі, вул. Андріївська, 2), нині – Київський державний національний економічний університет (його адреса – проспект Перемоги, 54/1), продовжив набір однієї групи студентів для поповнення контрольно-ревізійних органів Міністерства фінансів. І молодий Юрій Литвин іще з незаплямованими особистими документами і атестатом подався у цей ВНЗ, куди збіглося може з 200, а то й 300 молодих осіб, які не пройшли за конкурсом в інші ВНЗ Києва. Керівництво приймальної комісії, яку тоді очолював майор Воронцов (у ВНЗ була військова кафедра з підготовки офіцерів запасу інтендантського профілю), враховуючи чистоту його атестата та майже всі відмінні оцінки, дозволило здати три вступні іспити за один день (дві математики – письмово і усно та написати з російської мови твір), а на другий день – скласти іспит з географії. Отримавши одну четвірку і три п’ятірки на вступних іспитах, 26 серпня 1949 р. Юрій Литвин отримав повідомлення з приймальної комісії про зарахування його на перший курс фінансового факультету Київського фінансово-економічного інституту, який він успішно закінчив з червоним дипломом в 1953 р.

За матеріалами книги
«Академік Литвин Юрій Якович:
вчений, педагог, організатор
облікової науки в Україні».

Tags: , , , ,

Залишити відповідь